Будапештський меморандум: причини відмови України від ядерного арсеналу

Рівно 30 років тому Україна підписала Будапештський меморандум - документ, який мав би гарантувати молодій державі безпеку та непорушність кордонів після відмови від ядерної зброї. Разом з Україною його завізували США, Велика Британія та росія. Чому Київ віддав потужну зброю, а натомість отримав папірець, який ні до чого не зобов'язував союзників, та які висновки має зробити світ - дивіться у матеріалі нашої британської кореспондентки Світлани Чернецької.

Ці моменти залишили свій слід в історії. Президент України Леонід Кучма підписує угоду про відмову від ядерної зброї. Разом із Україною свої арсенали знищують також Білорусь і Казахстан. Всі три країни – молоді нації, які здобули незалежність після розпаду Радянського Союзу. Насправді, у них не було великого вибору. Київ зазнавав значного тиску, як згадує колишній міністр ядерної безпеки Юрій Костенко, який став першим очільником урядової делегації на переговорах із Москвою щодо роззброєння.

Юрій Костенко, який обіймав посаду міністра екології та ядерної безпеки у період з 1992 по 1998 рік:

Я постійно чув однакові вимоги з боку Росії. Вони наполягали на тому, що Україні потрібно повернути всі ядерні боєголовки, оскільки їх виробляли саме вони. "Це наше, ви не мали стосунку до їх виробництва", - так звучали їх аргументи. Коли я запитав про носії, які виготовлені на південмаші в Україні, вони заявили, що і це також належить їм. Саме на такому рівні відбувалися всі ці переговори. Росія активно застосовувала тиск, шантаж і вела інформаційно-психологічну війну проти України. Вони поширювали новини про те, що в українських стратегічних шахтах, де розміщені носії, може статися новий Чорнобиль, адже, за їх словами, ядерні боєголовки нібито не обслуговуються.

Своєю чергою, тиснули також і Сполучені Штати. Україну сприймали як занадто непередбачувану, щоб залишити їй ядерну зброю. Американці виявилися зовсім не підготовленими до розпаду Радянського Союзу.

Ніл Мелвін, керівник міжнародних досліджень в Королівському інституті оборонних досліджень RUSI:

Тоді виникали питання: навіщо Україні це взагалі потрібно і проти кого їх планують застосовувати? На Заході існувало певне занепокоєння не стільки щодо можливих військових конфліктів між країнами, скільки щодо того, що недержавні збройні угруповання можуть отримати доступ до збагаченого плутонію і використати його для терористичних актів.

Джеймі Шей, який обіймав посаду заступника помічника Генерального секретаря НАТО в період з 2010 по 2018 рік:

Україна опинилася в надзвичайно важкій ситуації. Сполучені Штати чітко сигналізували: у разі, якщо Україна відмовиться від передачі своєї ядерної зброї Росії, їй не буде надано визнання як незалежній нації. Крім того, країна не зможе розраховувати на необхідну економічну підтримку, яка була їй вкрай потрібна. Ще одним фактором було небажання США бачити Україну як третю за величиною ядерну державу у світі.

Більше ядерної зброї на той час було лише в росії та США. Від СРСР Київ успадкував 176 міжконтинентальних балістичних ракет, які мали 1272 ядерні боєголовки. А всього на території України перебувало 2500 одиниць тактичної ядерної зброї. Але президент Кравчук, за каденції якого розпочався процес перемовин, наполягав: Україна мала зв'язані руки, бо усі системи управління ракетами були в росії, разом із чорною валізою з пусковою кнопкою. Натомість Києву пропонували близько дев'ятисот вісімдесяти мільйонів доларів паливом для атомних електростанцій та списання газових боргів перед росією.

Володимир Горбулін, який обіймав посаду Секретаря Ради національної безпеки і оборони України у період з 1994 по 1999 рік:

Ми на той момент заборгували росії за газ 2,5 млрд, затвили 0,5 млрд. Якщо ви пам'ятаєте ці роки, то у нас були не гроші, а фантики. Економічна ситуація була дуже важка, тому що розрив всіх взаємовідносин, яка мала тяжка оборонна промисловість України, в першу чергу російськими федераціями, вона залишилась без заказів.

Додатково, Київ у 1990 році висловив прагнення відмовитися від ядерних арсеналів. Це без'ядерне становище України було офіційно підтверджене Верховною Радою вже в наступному році після здобуття незалежності. Варто зазначити, що початкові кроки з цього питання були розроблені у співпраці з Вашингтоном, а не з Москвою.

Юрій Костенко, який обіймав посаду міністра екології та ядерної безпеки у період з 1992 по 1998 рік:

У грудні 1992 року уряд США надіслав повідомлення президенту Кравчуку, в якому йшлося про готовність Сполучених Штатів співпрацювати з Україною у питанні ядерного роззброєння. Це партнерство триватиме до тих пір, поки Україна не стане повноправним членом НАТО та Європейського Союзу, при цьому ядерна парасоля НАТО забезпечить безпеку без'ядерної України. Крім того, США запропонували створити міжнародний фонд для фінансування процесу ядерного роззброєння, що означає, що Україна не повинна покладатися на власний бюджет для реалізації цієї ініціативи. Ще одним важливим аспектом стало стратегічне партнерство зі США, яке включало питання енергетичної безпеки, оскільки Україна на 100% залежала від російських постачань ядерного пального та на 80% від нафти і газу.

Москва наполягала на тому, що всі ядерні арсенали України повинні бути передані до Росії для їх подальшого знищення. Захід був переконаний, що це обов'язково відбудеться. В результаті жодного контролю над цією зброєю не було забезпечено.

Кір Джайлз, провідний експерт з російських справ в Королівському інституті міжнародних відносин CHATHAM HOUSE:

Тоді існувала якась магічна віра, що політичні зміни в самій росії відбуватимуться разом з довгочасними соціальними трансформаціями. Бориса Єльцина вважали найбільш прозахідноорієнтованим президентом росії. І всі раділи, що тепер вирішена багатолітня загроза безпеці для всього європейського континенту. Бо росія буде безпековим партнером і відповідальним гравцем на світовій арені.

Ніл Мелвін, керівник міжнародних досліджень в Королівському інституті оборонних досліджень RUSI:

У той час Росія переживала складні часи, адже розпад Радянського Союзу став для неї справжнім потрясінням. Країна стикалася з численними кризами: економічними, політичними, а також з труднощами адаптації до нового світового порядку. Внутрішні проблеми накопичувалися, і навіть виникали побоювання, що сама Росія може зазнати розпаду.

У таких умовах уряд незалежної України був впевнений: з москвою можна і навіть треба дружити. Хоча вірили в це далеко не всі.

Юрій Костенко, який обіймав посаду міністра екології та ядерної безпеки в період з 1992 по 1998 рік:

У нашій спільноті було чимало українських дисидентів. Напевно, ви пам'ятаєте постаті, як-от Лук'яненко, Чорновіл, Горині. Вони пройшли через жахіття радянських концтаборів. Постійно вони наголошували на одному і тому ж: Росія завжди буде прагнути знищити українську незалежність. У той же час, комуністична більшість у Верховній Раді та уряді не вірила в ймовірність нападу Росії на Україну. І ось є стенограма закритого засідання щодо ядерного роззброєння у Верховній Раді України, де один з комуністичних представників стверджує, що деякі демократи висловлюють побоювання про можливий напад з боку Росії. Він заявляє, що тільки божевільний може в це повірити.

Тож і до гарантій безпеки тодішня влада поставилася доволі формально. І погодилася на підписання Будапештського меморандуму. Хоча вже тоді юристи українського МЗС наполягали: це не юридичні гарантії безпеки, а політичні. Без чіткого механізму дій у разі порушення договору.

Експерти стверджують: жодні пояснення не можуть звільнити Великобританію та США від відповідальності, оскільки вони зобов'язалися забезпечити охорону українських кордонів і надати підтримку у разі агресії. Десять років тому Лондон і Вашингтон мали можливість вжити заходів, які змусили б Москву остерігатися навіть думки про втручання в Україну.

Ніл Мелвін, керівник міжнародних досліджень в Королівському інституті оборонних досліджень RUSI:

Усе, що відбувалося під час війни, можна було реалізувати значно раніше. Можна було миттєво підвищити рівень військової підтримки, розпочати інтенсивне навчання військовослужбовців та сприяти модернізації українських Збройних сил. Не було жодних об'єктивних причин для затримки, окрім однієї – Захід вважав ці заходи зайвими. Адже навіть до самого початку повномасштабного вторгнення існували сумніви в реальності такої загрози.

Кір Джайлз, провідний експерт з російських справ в Королівському інституті міжнародних відносин CHATHAM HOUSE:

Було багато упущених шансів для стримування російських амбіцій. Знову і знову Росія переконувалася, що не отримає відповіді на свої дії, будь то в Грузії в 2008 році, у Лівії в 2011, у Сирії в 2013 чи в Україні в 2014. Усі ці ситуації підсилили впевненість Москви в тому, що вона може досягати своїх цілей без значного опору. Таким чином, західні країни фактично визначили межі того, що Росія може дозволити собі, не вступаючи у відкритий конфлікт з Європою.

Проте, на думку аналітиків, найважливішим є те, щоб Будапештський меморандум став уроком для всіх майбутніх угод з агресором та західними державами.

Джеймі Шей, заступник помічника Генерального секретаря НАТО 2010-2018 рр.:

Будь-яка форма мирного врегулювання повинна бути супроводжена чітко розробленими планами стосовно демілітаризованих територій, виведення військових формувань, міжнародного контролю та впровадження санкцій у разі порушень. Крім того, всі угоди вимагають реалізації програм навчання та оснащення армії держави, що має меншу військову потужність, для досягнення такого рівня військового паритету, який забезпечить суверенітет та незалежність. Це є основоположним принципом НАТО з моменту його заснування: хоча угоди є важливими, військовий паритет є найнадійнішим засобом захисту.

Ніл Мелвін, керівник міжнародних досліджень в Королівському інституті оборонних досліджень RUSI:

Росії не можна було довіряти в минулому, і це залишається актуальним і сьогодні. Вона знищила всю свою репутацію. Я вважаю, що єдиний шлях для налагодження відносин з Росією полягає у стримуванні. Можна укладати угоди, але лише в тому випадку, якщо поруч з ними стоїть реальна сила.

Саме з цієї причини аналітики вважають, що для України членство в НАТО повинно стати основною метою. Не дивно, що агресор наполягає на позаблоковому статусі та демілітаризації. Адже потужна армія і міцний військовий союз стануть найкращими гарантіями безпеки.