Епоха лідерів

Вісімдесят років тому, 12 квітня 1945 року, відійшов у вічність 32-й президент Сполучених Штатів Франклін Делано Рузвельт.

Невдовзі новина про його загибель дійшла до нацистської Німеччини, викликавши хвилю тріумфу та нових сподівань. Міністр пропаганди Йозеф Геббельс негайно зателефонував Адольфу Гітлеру, щоб поділитися цією радісною звісткою: "Мій фюрере, вітаю вас! Зірки вказували, що друга половина квітня стане для нас переломним моментом." Надихнувшись цим, Гітлер видав наказ для армії, у якому зазначалося: "Тепер, коли один із найбільших злочинців усіх часів покинув цей світ, ми вступаємо в нову, вирішальну фазу війни."

Як ми знаємо, насправді ніякого перелому в ході війни не відбулося.

Втрата навіть найвпливовішої та незвичайної особи не змінила загальної динаміки подій. Вермахт, незважаючи на все, зазнав краху. Німеччина все ж підписала капітуляцію. Союзники з антигітлерівської коаліції залишилися переможцями.

Здавалося б, цей історичний епізод свідчить про те, що роль окремо взятої особистості в історії не треба перебільшувати - і не варто ставити знак рівності між цілою державою та її лідером. Однак за 80 років світові новини схиляють нас до протилежного висновку.

Навесні 2025 року всі погляди світу зосереджені на 47-му президенті США Дональді Трампі. Цього разу зміна влади в Овальному кабінеті викликала справжнє глобальне хвилювання.

Спостерігати за Дональдом Трампом та його суперечливими діями - це не лише розповідь про ризиковані кроки та відсутність професіоналізму, а також про економічні конфлікти, падіння фінансових ринків, територіальні амбіції та загрози глобального конфлікту.

Це, перш за все, розповідь про те, як одна особа може кардинально змінити не лише долю цілої нації, а й вплинути на весь світ. Приймати рішення, здатні трансформувати життя не просто мільйонів, а мільярдів людей.

Усі свої дії Дональд Трамп орієнтує на демонстрацію ролі та впливу окремої особистості. Президент США прагне підкреслити, що в 2020-х роках світ потребує лідерів. На його думку, істинними архітекторами світової історії є не народи, не нації, не соціальні класи, не політичні партії, не уряди чи міжнародні компанії, а саме лідери.

Симптоматично, що вже не перший рік те ж саме доводить престарілий господар Кремля, якого Трамп вважає своїм другом. Пропагандистська формула "Є Путін - є Росія. Нема Путіна - нема Росії" народилася задовго до повномасштабного вторгнення в Україну. А після 24.02.2022 вона набула нового звучання та нового змісту.

Скільки б у Києві не розмірковували про столітні традиції російського імперіалізму та про колективну відповідальність росіян за збройну агресію, Путін все одно сприймається як ключова постать великої війни. І це сприйняття залишається настільки стійким, що в нещодавньому інтерв'ю Eurovision News президент України Володимир Зеленський публічно пов'язав встановлення міцного миру зі смертю російського диктатора: "Він помре скоро, це факт, і все закінчиться".

Москва та Вашингтон обидві бачать Зеленського як центральну постать у боротьбі України. У Кремлі активно намагаються підірвати легітимність чинного президента, називаючи його найбільшою перепоною на шляху до досягнення "миру" та вимагаючи його відсторонення.

Володимир Олександрович стає ключовою фігурою, яка захищає Україну від капітуляції на умовах Кремля. Публічні критики з боку Трампа та його прихильників лише підкреслюють цю роль: після лютневого інциденту в Білому домі рівень підтримки президента серед українців різко зріс. Чим активніше Вікторія Спартц виступає проти Зеленського, тим більше підстав для наших співгромадян об'єднуватися навколо глави держави.

Варто підкреслити, що Україна входить у еру лідерів з певною готовністю. Політична культура нашої країни завжди мала вождистські елементи. Протягом десятиліть ми спостерігали домінування президента Кучми, що навіть призвело до виникнення терміна "кучмізм". Зміна форми правління з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську не суттєво змінила основні принципи політичної гри.

Усі дискусії про необхідність сильних інститутів та справжніх ідеологічних партій в Україні зазвичай виявлялися марними. Насправді, будь-який успішний політичний проєкт в Україні завжди був пов'язаний з особистістю конкретного лідера, реальної людини.

"Батьківщину" неможливо уявити без Юлії Володимирівни. "Європейську солідарність" - без Петра Олексійовича. Про "Слугу народу" без Володимира Олександровича ніяково навіть заїкатися.

Населення країни не раз виявляло свою готовність об'єднатися навколо харизматичного лідера, сподіваючись на краще майбутнє. Вражаючі 73% голосів, які Володимир Зеленський отримав у другому турі президентських виборів 2019 року, досі пам’ятаються. Проте варто згадати, що в 2014 році, після анексії Криму Росією та початку конфлікту на Донбасі, тодішній лідер Петро Порошенко здобув 55% підтримки вже в першому турі.

Традиційною викликом для українських лідерів завжди було не лише здобути масову підтримку, а й утримати її. Однак у цьому контексті Володимир Зеленський виявився значно успішнішим за своїх попередників. На четвертому році повномасштабної війни та на шостому, несподівано тривалому, році свого президентства, чинний глава держави зберігає досить високий рівень довіри серед населення. Варто зазначити, що йому допомагає сама епоха, в якій ми живемо.

Сучасні глобальні обставини спонукають багатьох українців до висновку, що для боротьби з зовнішньою загрозою необхідно використовувати аналогічні методи. Натомість відкриту долоню вони замінюють на свій власний кулак, готовий протистояти агресії.

Для виживання в світі, де правлять агресивні вожді, державі необхідно зібратися навколо сильного та рішучого лідера.

Щоб не загубитися у світі, де задають тон вожді-популісти, країна має асоціюватися з яскравою, харизматичною та впізнаваною особистістю.

Для того щоб адаптуватися до світу, де іноземні лідери визначають свої умови, країні необхідний лідер, готовий діяти відповідно до нових реалій: не обмежений застарілими звичаями, вільний від упереджень і здатний приймати сміливі та оригінальні рішення.

Ймовірно, приблизно такою буде аргументація правлячої команди, якщо в найближчій перспективі в Україні таки відбудуться вибори, і Володимир Зеленський піде на другий строк.

Фахівці з піару президента можуть нагадати виборцям, що Володимир Олександрович є одним із найвидатніших лідерів нашого часу, і це абсолютно відповідатиме дійсності.

Пропагандисти влади можуть акцентувати увагу на тому, що Зеленський вже продемонстрував свою здатність адаптуватися до умов нового, безбашенного світу, тоді як його можливому наступнику знадобиться починати освоєння цієї майстерності з нуля.

Агітатори Банкової зможуть наголосити, що з вітчизняним брендом Zelenskyy знайома вся планета, а будь-якого іншого главу держави треба буде розкручувати майже з нуля, витрачаючи дорогоцінний час і створюючи зайві ризики для нашої країни.

Щоб спростувати ці аргументи, українській опозиції знадобиться докласти значних зусиль.