Геополітична стратегія князя Святослава: які уроки для виживання сучасна Україна може почерпнути з досвіду видатного київського правителя.

Історик Олег Однороженко вважає князя Святослава найвидатнішим правителем Київської Русі. На підтвердження цього він розповідає про те, як Святослав розібрався з геополітичним оточенням, яке було не менш агресивним, ніж нинішня Росія.

Геополітичні аспекти за Святославом

В українській історії існує безліч особистостей, які, на жаль, залишилися поза увагою вітчизняної науки. Одним із найяскравіших прикладів є князь Святослав. Причини такого ставлення різноманітні, проте головною безсумнівно є величезний масштаб особистості князя, на фоні якого політичні діячі більш пізнього часу виглядають менш значущими. Саме за такими критеріями вітчизняні історики намагалися оцінювати героїв минулих епох.

Яким би не був аспект життя та діяльності київського князя, джерела малюють нам образ видатного воїна та правителя. Усі накази, які звучали з княжого столу в спокійні часи та в умовах битви під час численних конфліктів, відзначалися масштабністю і обдуманістю, а також особистою відвагою і ясним розумінням обставин.

Усі ці якості видатного політичного стратега та природженого лідера органічно поєднувалися з особистими рисами князя. Руський літописець Нестор у "Повісті минулих літ" детально описує ці риси, створюючи своєрідний ідеал, до якого повинні були прагнути всі правителі, що успадкували від Святослава престол Київської Русі: "Коли князь Святослав подорослішав і став мужнім, він почав збирати воїнів, багатьох і відважних, адже й сам був сміливий і рухливий. Як леопард, він вів численні війни. Він не возив за собою возів, не брав котлів і не варив м'яса, натомість, нарізав конину, дичину або яловичину на шматки і готував їх на вугіллі. Навіть намету в нього не було, лише пітник, а сідло він кладав під голову. Так само вели себе і всі його воїни. Він також надсилав послів до інших країн, заявляючи: "Я маю намір йти проти вас".

Таку оцінку руського літописця можна було б вважати дещо суб'єктивною, якби аналогічні характеристики не були надані князю іншими сучасними джерелами, включаючи ті, що походили від його ворогів. Візантійський історик Лев Диякон описує поведінку князя під стінами Доростолу, зазначаючи: "Святослав ... муж гарячий та відважний, хоробрий і енергійний... усвідомлював, що основним завданням мудрого полководця є спроба за будь-яку ціну захистити своїх людей і не впадати у відчай перед лицем труднощів, незалежно від того, наскільки тяжкими вони можуть бути". Опис зустрічі князя з імператором Іоанном Цимісхієм, поданий тим самим хроністом, також є яскравим: "З'явився Святослав, який прибув річкою на скіфському човні; він сам сидів за веслами, гребучи разом зі своїми наближеними, не відрізняючись від них. Ось як він виглядав: середнього зросту, не занадто високий і не занадто низький, з густими бровами і сірими очима, маленьким носом, без бороди, з довгим волоссям над верхньою губою. Його голова була повністю поголена, проте з одного боку звисало пасмо волосся — знак благородного походження... Його одяг був білим і відрізнявся від одягу його супутників лише чистотою. Сидячи в човні на лаві для веслярів, він трохи поспілкувався з імператором про умови миру і вирушив далі."

В історичній літературі особисті якості князя не заперечуються, проте їх значення не завжди підкреслюється. Натомість, державні, політичні та військові досягнення викликають багато запитань щодо їх впливу на розвиток Русі. Масштабні завоювання, які здійснив правитель, зазвичай оцінюються критично в наукових дослідженнях. Святославу закидають сам факт походів у віддалені регіони, вважаючи, що вони послаблювали обороноздатність центральних територій Русі — середньої Наддніпрянщини та Києва. Крім того, приєднання "надлишкових" земель, які Русь не могла ефективно освоїти, а також знищення Хазарського каганату, яке, за твердженнями істориків, "відкрило шлях для численних кочових орд", також викликає критику.

Досить лише ознайомитися з історико-географічною картою та балансом сил у Східній Європі в середині X століття, напередодні епохи Святослава, щоб усвідомити безпідставність цих звинувачень. Якою була Руська земля до Святослава і які зміни відбулися після його правління? Попередники Святослава змогли надати Києву та його околицям певний рівень незалежності, яка постійно піддавалася загрозі з боку сильних сусідів, зокрема Хазарського каганату та підпорядкованих йому кочових племен, які правителі Ітиля використовували як інструмент тиску на сусідні держави. У стосунках з Візантією Русь могла розраховувати лише на роль менш значного політичного та економічного партнера, навіть незважаючи на військові кампанії русинів проти Константинополя та укладення ряду торгових угод.

До часу Святослава Руська земля не займала помітного місця в геополітичному контексті, і постійно існувала загроза опинитися під впливом потужніших країн. Вже на початкових етапах свого правління (близько 961-962 років) Святослав продемонстрував глибоке розуміння геополітичної ситуації, з якою стикалася його держава, а також стратегічних завдань, які потрібно було виконати для забезпечення стабільності та виживання Руської держави.

Основним завданням київського правителя стало ліквідація Хазарського каганату. Щоб адекватно оцінити Святослава як державного діяча та політичного стратега, важливо звернути увагу на зміни у геополітичній ситуації Східної Європи протягом останнього тисячоліття. Цей регіон не мав природних внутрішніх кордонів, і таким чином, представляв собою певну геополітичну єдність, де зазвичай існував лише один потужний політичний центр, який контролював території від Балтики до Чорного моря та Каспію.

Наявність у цьому регіоні двох великих водних артерій - Дніпра і Волги, вздовж яких пролягали найважливіші торговельні шляхи, зумовила постання саме на вісі цих річок великих політичних та економічних центрів, що неминуче мали вступити у протиборство за гегемонію над цим простором. Не випадково державна територія Русі вибудовувалася вздовж дніпровської вісі з центром у Києві, в той час як Хазарія мала за вісь Волгу з продовженням уздовж північних берегів Каспію з центром в Ітилі. Згодом навколо Дніпра формувався державний простір Великого князівства Литовського і Руського та Війська Запорозького -- геополітичних спадкоємців Київської Русі, а вздовж Волги -- Золотої Орди та Московської держави -- геополітичних нащадків Хазарського каганату.

Події минулого недвозначно свідчать, що тривале співіснування кількох імперських центрів на цьому просторі було неможливим. Історія незмінно виводила на герць претендентів на роль Пана над Східною Європою -- Київ супроти Ітиля, Вільно супроти Сараю, Варшава, згодом Чигирин супроти Москви, зрештою Київ супроти Москви. Ці протистояння ніколи не були надто тривалими, натомість завзятими та кривавими, після яких завжди лишався лише переможець.

Князь Святослав, незважаючи на свій юний вік, явно мав достатньо розуміння, щоб усвідомити істину, яка виявилась недоступною для політичних лідерів України ХХ століття. Справжній суверенітет Руської землі почався не зі звільнення Києва від хазарського поневолення, а з падіння Ітиля. Саме тому, у віці 23-25 років, князь вирушає у свій перший похід на Середнє Поволжя. У 964 році він захоплює столицю Волзької Болгарії – Великий Булгар – та спустошує території буртасів, позбавляючи Хазарію підтримки з боку її північних данників-союзників.

У наступному році Святослав завдає нищівної поразки хазарському війську, а потім, спустившись по Волзі на човнах, захоплює Ітиль, залишивши в місті після себе лише руїни. Також були підкорені інші хазарські поселення, зокрема Семендер, що розташоване неподалік сучасної Махачкали, та Біла Вежа (Саркел), яку оточила руська залога, покликана контролювати регіон Підкавказзя. На племена ясів (аланів) та касогів (черкесів) було накладено данину.

Завоювання Святослава у конфліктах з Волзькою Болгарією та Хазарією заклали основи геополітичного панування Києва в Східній Європі на майже три століття. Це тривало до тих пір, поки нащадки Джучі та Чингісхана не відновили державний і політичний центр у низов'ях Волги — Сарай, який знаходився неподалік від руїн Ітиля.

Окремо варто звернути увагу на роль кочівників. Суперечлячи поширеному міфу, потрібно зазначити: Печенізька орда, яка стала основним кочовим опонентом Русі за часів Святослава, з'явилася на просторах надчорноморських степів і почала загрожувати Русі задовго до падіння Хазарії, яке відбулося приблизно в 915 році. Отже, держава з центром в Ітилі не могла виступати "захисником" Русі. Більше того, саме Хазарія була найбільш зацікавлена у нападках кочовиків на осілі громади Східної Європи. Хазарське царство існувало в певному паразитарному симбіозі з кочовими ордами та іншими бандитськими угрупуваннями, такими як варяги, які займалися работоргівлею. Людей, захоплених під час цих підступних нападів, переправляли до хазарських міст, які виконували функцію перевалочних баз, а далі іудейські работорговці з консорції Рахданія (іврит radhanim, араб. ar-razanija, що означає "знавці шляхів") постачали "живий товар" на ринки мусульманського світу.

Тож зруйнування хазарської столиці, крім вирішення геополітичних завдань, також поклало край багатолітньому демографічному виснаженню Руської землі та Східної Європи від діяльності торгівців людьми та їхніх кочових контрагентів. Всі жахи масштабного людоловства та работоргівлі повернулися на терени України лише за 500 років, коли союзники московських "государей" хани Перекопської орди відновили кривавий промисел. Щодо кочових орд, які начебто "хлинули на Русь нестримним потоком через нерозважливо зруйновану браму Ітиля", то насправді наступний великий кочовий народ (половці) з'явився поблизу кордонів Русі лише майже через 100 років після знищення Хазарського каганату.

Досягнення києво-руських військових формувань у південно-східному напрямку вражали як масштабами, так і тривалістю, яка знадобилася для цих завоювань. Проте чи можна було вважати становище Руської землі стабільним після усунення військово-політичного та економічного суперника на Волзькому торговому шляху? Вочевидь, що ні. Економічні інтереси імперії, заснованої Святославом з центром у Києві, були націлені на південь, до територій, що простягалися вздовж Чорного моря, які слугували транзитним коридором для руських товарів на ринки багатих країн візантійської та ісламської культур. Економічна незалежність Руської землі залежала від того, наскільки впевнено руські дружини та торговельні пости утримуватимуть свої позиції на узбережжі Чорного моря, а також від того, наскільки готовими до співпраці щодо економічних і політичних інтересів Русі будуть її сусіди на Кавказі та Балканах.

Для того щоб отримати доступ до ринків Візантії та здобути вплив на цю середньовічну наддержаву, необхідно було встановити плацдарм на Балканському півострові. Тому кроки Святослава не можна вважати необдуманими або ризикованими. У 968 році він направляється в Подунав'я, де, переправившись через Дунай на початку літа, завдає поразки болгарському царю Петру під стінами Доростола. До кінця літа війська київського князя захоплюють Добруджу, а до завершення року – практично всю Болгарію.

Послаблення Болгарії стало вигідним як для Русі, так і для Візантії, тому остання не виявляла особливого занепокоєння, коли руські дружини переправлялися через Дунай. Проте в Константинополі не могли очікувати, що Болгарське царство, ця потужна держава, з якою Візантія вела виснажливі конфлікти протягом трьох століть, втративши на її користь свої найцінніші балканські території, розпадеться так швидко під ударами київських військ. На кордонах імперії з'явився новий, ще більш сильний ворог, який прагнув об'єднати всю Східну Європу під своєю владою, а новозавойоване Подунав'я перетворити на центр Руської держави.

Візантія була змушена знайти відповідь на цей виклик і вирішила скористатися давнім римським принципом "розділяй і володарюй". Ромейські дипломати вмовили хана Печенізької орди Курю здійснити напад на Київ, щоб відвернути основні сили Святослава від Болгарії, а в їхню відсутність підбурили нового болгарського царя Бориса ІІ до повстання. Проте, завдяки швидкому походу на Київ, Святослав знищив печенізьку загрозу, а потім повернувся на Балкани, де вчинив сувору розправу над бунтівниками: "і взяв город на спис, промовляючи: 'Це місто моє', і покарав зрадників смертю". У столиці Болгарії, Великому Преславі, було закріплено руський гарнізон, а цар Борис ІІ визнав свою підлеглість Святославу.

Після успішного завоювання Болгарії настала черга для хитрої Візантії. В кінці літа 970 року війська Русі захопили Філіппополь (сучасний Пловдив) і закріпили своє владарювання над Фракією — важливою візантійською провінцією на Балканах. У ході цієї кампанії греки змогли повною мірою оцінити мужність та рішучість київського князя Святослава і його воїнів. Як пише Нестор: "І рушив Святослав проти греків, і ті вийшли назустріч русам. Коли ж русини побачили їх чисельність, то дуже злякалися. І сказав Святослав: 'Діватися нам немає куди, тож доведеться стати в бій. Не посоромимо нашу землю, будемо битися до кінця, адже мертвий не знає сорому. Якщо ж ми втечемо, то це буде для нас ганьба. Тож триматимемося міцно, і я піду попереду. Якщо моя голова впаде, думайте про своє'. І відповіли вої: 'Де впаде твоя голова, там і наші голови поляжуть'. І готувалися до бою руські воїни та греки. Сталася велика битва, і греків обступили русини, і Святослав здобув перемогу, а греки втікали. Святослав, продовжуючи воювати, попрямував до Царгорода, руйнуючи інші міста, які досі залишаються пустими".

Імперії Візантії було необхідно докласти значних зусиль, щоб подолати Святослава. Вони задіяли всі свої військові ресурси та дипломатичні засоби. Навесні 971 року Святослав разом зі своєю малою дружиною опинився в облозі в Доростолі. Проте, двомісячна блокада, яка завершилася битвою в полі, не принесла грекам вирішальної перемоги. Обидві сторони були змушені укласти мир, що був вигідний для Візантії, але Русь змогла зберегти свій військовий потенціал. За словами київського літописця, Святослав планував продовжити військові дії після збору більшої дружини. Однак несподівана смерть князя на зворотному шляху до Києва, поблизу дніпрових порогів, зірвала ці плани і поклала кінець героїчній епосі в історії Руської землі. За десять років правління Святослава звичайне князівство перетворилося на потужну державу імперського зразка, яка могла конкурувати з найбільшими державами свого часу.

Нащадки Святослава не спромоглися відновити в повному обсязі зовнішню експансію. Втім, і завоювань Святослава, цього своєрідного геополітичного резерву, вистачило для того, щоб наступні кілька століть Руська земля почувала себе в безпеці від зовнішніх загроз і посідала належне місце на політичній мапі Європи. За Володимира і Ярослава прийшов час для внутрішнього упорядкування державної організації, що піднесло Руську землю до рівня найрозвиненіших держав та забезпечило блискучий розквіт києво-руської культури.

Нові епохи приносять з собою нові виклики та ставлять перед націями й їхніми політичними лідерами нові цілі. Комплекс питань, які вирішують сучасні держави, набагато ширший, ніж той, що існував у Середньовіччі. Проте, як у минулі часи, так і сьогодні, першим пріоритетом у політичних програмах будь-якої держави залишається забезпечення геополітичних умов для її існування. Тисячу років тому правителі Києва та їхнє військово-політичне оточення успішно справлялися з цим важливим завданням. Чи здатні сучасні українські політичні та інтелектуальні еліти, якщо не реалізувати, то хоча б усвідомити геополітичні цілі Української держави?

Інші публікації

У тренді

informnauka

Використання будь-яких матеріалів, що розміщені на сайті, дозволяється за умови посилання на данний сайт.

© Новини зі світу науки - informnauka.com. All Rights Reserved.