Коли шолом на голові надійно зафіксовано.

Оксана Чорна зберегла в пам'яті всі ті випробування, які випали на її долю.

"У 2017 році я вирішила повернутися до мирного життя. Після демобілізації почала працювати в академії наук, але не вдалося повністю адаптуватися до цивільності. Це дійсно складно: ти рятуєш людей, евакуюєш поранених, а потім... стикаєшся з рутинною паперовою роботою. Я зрозуміла, що потрібно щось змінити," - ділиться нашою героїнею.

Оксана почала активно займатися волонтерством, відвідуючи своїх побратимів, які знаходилися неподалік Волновахи. Завдяки водійським правам категорії С, вона їздила на вантажівках, рятуючи постраждалих. Проте доля склалася так, що її запросили до університету в Омані, де з літа 2017 року вона виконувала обов'язки професора економіки в Modern College of Business and Science в Маскаті. Але в березні 2022 року вона вирішила повернутися до України, залишивши все позаду.

Чоловік вирушив до свого підрозділу, а я стала бойовим медиком у 57-й бригаді. У той період відбувалися запеклі бої поблизу Тошківки, Новотошківки та Лисичанська. Я займалася евакуацією поранених. На мою думку, це були найстрашніші моменти за весь час масштабного вторгнення. Після цього розпочалася оборона Херсона, Бахмута, а згодом і Авдіївки. Було надзвичайно важко.

Там насправді було зовсім небагато наших сил, в той час як ворог вів вогонь з усіх можливих засобів — танків, артилерії та реактивних систем. Хоча КАБів ще не використовували, проте "нурси" (некеровані авіаційні ракети) постійно завдавали ударів. Це дуже неприємна річ: тонка, довга, мов голка, вона летить під кутом близько 80 градусів і вражає ціль, — згадує Оксана.

В той час вона пересувалася на білосніжному Mercedes Sprinter: це був стандартний швидкий автомобіль, привезений з Польщі, розфарбований у біло-червоні та сині відтінки.

"Спершу планувала перефарбувати, але зрозуміла, що це безглуздо: все ж таки все розвалюється. У зруйнованих будівлях натрапила на диванні подушки, зібрала їх у швидку, щоб хлопцям було зручніше сидіти та відпочивати. Коли добралася до шпиталю, передала поранених. Мені говорять: 'Не повертайся, тут триває сильний обстріл'. Але я все ж вирушаю назад. В голові промайнула думка про небезпеку на дорозі. Однак вагання тривало недовго. Я виїхала. Коли приїхала, обстріл був жахливим: все навколо вибухало і горіло, як завжди, адже росіяни тоді обстрілювали нас магнієвими бомбами. Підбираючи поранених, поверталася назад, а всі подушки були просякнуті кров'ю. Викидала їх і брала нові," — згадує вона.

Про мужність наших бійців Оксана згадує постійно. Найбільше запам'яталась їй одна з дівчат: "Ми її вивозили з контузією, віддали лікарям. А за два дні, коли приїхала забирати поранених, знову побачила її. Вона вже повернулася до своїх, однак цього разу була з важким осколковим пораненням. Ми її вивезли, а що з нею було далі, невідомо. Проте пам'ятаю її досі".

Звичайно, важко забути ще одну історію: "Один з наших постів потрапив під вогонь російського танка. Ми вважали, що всі там загинули, оскільки наші військові відступили, і більше не було зв'язку з тими, хто залишився. Але через день до медпункту прийшов солдат із цієї позиції. Він вийшов зі зброєю в руках і розповів, що сам зміг вирватися на волю, оскільки його засипало. Щоб вижити, він пив воду з батареї в будівлі, де переховувався. Лікар перевірив його стан: виявилося, що у нього лише травма від здавлення грудної клітини, і серйозних ушкоджень, переломів чи відкритих ран не було. Боєць відпочив два дні, адже пережив великий стрес, а потім повернувся на позиції до своїх товаришів."

У ході херсонської операції восени 2022 року Оксана здобула не менш вражаючий бойовий досвід: противники застосовували ФАБи проти українських захисників.

"Їх скинули з парашутами. Коли ми були в полях, шукаючи і забираючи тіла наших загиблих, я використовувала дрон, адже територія була повністю замінована. Ми літали 'мавіком' над полями в пошуках наших героїв, і спочатку мені здавалося, що це просто білі тіла, а насправді навколо було розкидано безліч парашутів від ФАБів," - згадує вона.

Оксана ділиться своїми численними подорожами фронтовими шляхами, як звичайною частиною своєї роботи: "Я чудово запам'ятовую маршрути. Коли працювала на швидкій в Авдіївці, я супроводжувала колони бронетехніки. Ми залишалися там майже рік, тому я знала кожну стежку, яка була доступна для проїзду, і всі об'їзні дороги. Якщо ж у районі йшли бої, обстріли або спостерігалося загоряння, я завжди мала на думці запасний "план Б".

На запитання, що під час цих небезпечних поїздок відчувала захисниця, вона, не замислюючись, відверто відповідає: "Так, дуже страшно було. Найсильніший страх -- коли приїжджаєш на нашу позицію, а там уже росіяни. У нас там була ще одна дівчинка, лікарка в медпункті Світлана Балєнко. І ми з нею вдвох у Бахмуті їздили по позиціях. Нам було так страшно, що ми бралися за руки -- я за кермом, вона поруч. Я їй кажу: "Свєто, касочка одягнута" -- це перший ступінь страху. Потім, коли вже прилітає, починається другий ступінь -- "касочка застібнута". А далі їдеш і взагалі все горить, а ти там проїжджаєш. У нас найвищий ступінь небезпеки був, коли кажу: "Свєтко, молися". І вона починала вголос читати якусь молитву. Я кажу: "Давай іншу, цю ти вже читала". А вона багато молитов знала, і судячи з того, що ми сидимо і розмовляємо, воно, мабуть, допомогло".

2024 року ситуація дуже сильно змінилася. Тепер вивозити поранених -- це дуже складна і стовідсотково чоловіча праця, бо треба витягнути, донести до машини... А просто сидіти в медпункті й не робити виїздів, на думку Оксани, не мало сенсу.

Я можу внести свій вклад і в інших аспектах військового життя. Тоді я перейшла на посаду офіцера, відповідального за зв'язки з громадськістю. Ділюся історіями своїх товаришів по службі. Нещодавно я створила календар, в якому один з хлопців, чия фотографія зображає січень, загинув. У його побратимів на стіні досі залишився січень. Вони не можуть перегорнути цю сторінку...

РS. Нині лейтенант ЗСУ Оксана Чорна отримала нове призначення в іншу бригаду. Її війна триває.