Петро ВОРОНА: "Перемога стане реальністю лише тоді, коли кожен докладе максимум зусиль."

Як Революція Гідності вплинула на майбутнє України? Що таке справжній патріотизм і соціальна справедливість? Як війна трансформує особистість та її цінності? Які політичні зміни відбудуться в Україні після встановлення миру, і чи знайдеться в них місце для військових? На ці питання та багато інших ми поспілкуємося з доктором наук у сфері державного управління, професором та викладачем Луганського національного університету імені Т.Г. Шевченка, а також головою Полтавської обласної ради в 2014-2015 роках, активним учасником Революції Гідності, полтавського Майдану, бійцем АТО та військовослужбовцем ЗСУ Петром Вороном.

Петре Васильовичу, декілька місяців тому Ви повернулися з лав ЗСУ. Як доктор наук, який значну частину життя віддав політичній, науковій та освітній діяльності, що спонукало Вас опинитися на фронті зі зброєю?

Цілком усвідомлено я вирішив стати добровольцем у перші дні повномасштабного вторгнення. Взимку 2022 року, якщо пам'ятаєте, було чимало попереджень про можливість великої війни. Різноманітні іноземні агенції, уряди та розвідки робили заяви. Але, як і будь-яка звичайна людина, я до останнього моменту не вірив у те, що це станеться. Зрештою, я не міг уявити, що путін здатен на таку безрозсудність.

- Здається, він і сам не передбачав такого розвитку подій, що українці єдиним фронтом стануть на захист Батьківщини...

- Так, найімовірніше, він розраховував на блискавичне повалення влади і встановлення своєї, маріонеткової. Але все пішло не за його сценарієм. Наші вороги не врахували генетичні особливості українців: свободолюбство, козацький національний дух, європейські прагнення та ментальність, а найголовніше - самопожертву у боротьбі за збереження української державності.

Де ви опинилися, коли розпочалася війна?

Війна застала мене в Києві, куди я переїхав у 2017 році під тиском політичних обставин і конфлікту з адміністрацією президента Порошенка. Наприкінці моєї каденції на посаді голови Полтавської обласної ради з адміністрації президента намагалися "протягти" рішення про передачу кількох газових свердловин одній з комерційних структур Павла Фукса, відомої раніше як "Голден Деррік", а зараз "East Europe Petroleum". Я відмовився це підтримувати, оскільки знав, що це російський олігарх, і всі його податки йдуть до Росії. Мені не хотілося, щоб обласна рада служила інтересам окремих приватних осіб. У результаті мені створили умови, за яких я не міг знайти гідну роботу в Полтаві, і я отримав запрошення від ректора Інституту підготовки кадрів Державної служби зайнятості. Таким чином, я "мігрував" до Києва, де зайняв посаду завідувача кафедри публічного управління та адміністрування. Разом з дружнім колективом колег ми фактично заснували та розвинули цю кафедру. Наступні роки я присвятив науковій та викладацькій діяльності.

До 2019 року я обіймав посаду завідувача кафедри, а згодом став першим проректором Інституту, де займався науковою діяльністю. Моя робота в інституті тривала до 2021 року, коли там з’явився Ілля Кива для захисту своїх наукових робіт. В інституті діяла аспірантура, і я виконував обов’язки заступника голови спеціалізованої ради з захисту дисертацій. Коли виникло питання про винесення дисертації Киви на експертизу, я висловив свою негативну позицію голові ради. Пізніше, дізнавшись, що він все ж планує захист, я подав заяву про звільнення та залишив інститут. На засідання ради я не прийшов.

- Із таким загостреним почуттям справедливості не дивно, що пішли добровольцем на фронт...

Моя дружина Лариса та я прийняли важливе рішення не залишатися осторонь від подій, які розгортаються навколо. Я вже мав досвід служби в АТО: у 2014-2015 роках я провів півроку в батальйоні "Фенікс" 79-ї окремої десантно-штурмової бригади Збройних сил України. Тому ще за кілька тижнів до початку повномасштабного вторгнення Росії ми подали заяви на вступ до територіальної оборони Полтавщини. 24 лютого я прибув до місця збору, і тоді, до речі, біля військкомату вже стояли черги охочих полтавців, готових захищати свою країну. На жаль, сьогодні ситуація кардинально змінилася: багато чоловіків обирають залишатися вдома.

- Яке Ваше ставлення до ухилянтів?

Це вкрай тривожна ситуація. Кожен чоловік, який цінує себе, свою країну та родину, повинен стати на її захист, піклуватися про своїх дітей, дружин і батьків. Неприємно спостерігати, як, повертаючись додому після служби, молоді, здорові хлопці проводять час, пиячучи під під'їздами, в ресторанах або курячи кальяни в кав'ярнях. Вони залишають тренування, як би не мали жодних проблем, а також мажори, яких привчили до безтурботного життя батьки-бюрократи чи підприємливі місцеві "князьки". Для них держава і Україна не мають значення — їм просто байдуже.

Які, на Вашу думку, причини зростання кількості ухилянтів?

- Насамперед, відсутня соціальна справедливість як один із ключових принципів суспільного устрою, і мобілізації зокрема. Хотілося б побачити справедливе вирішення питання щодо залучення нашої політичної еліти (і членів їхніх родин) до захисту країни. Скільки дітей або родичів діючих міністрів, депутатів різних рівнів зараз на фронті? Не на "економічному" чи "гуманітарному", а справжньому? Скільки самих депутатів? Боюсь, відповіді на ці питання очевидні - і вони явно не такі, що влаштовують суспільство. Наразі я читаю працю Вінстона Черчілля "Спогади про Другу світову війну", так от він пише в тому числі й про ці речі (воювали як урядовці, так і їхні діти). Якби діти міністрів, депутатів захищали зі зброєю країну нарівні з іншими, це було би справді сильною мотивацією. Якщо військовозобов'язані будуть знати, що мобілізація максимально прозора й справедлива, вони по-іншому ставитимуться до неї.

Крім того, не забуваймо, що ворог не спить і діє не тільки на полі бою, а й так само на полі інформаційному. путінська пропагандистська машина по-геббельськи працює на повну. Зараз бачимо дуже багато негативних вкидів про військових, ТЦК взагалі вже демонізували. Ці інформоперації спрямовані на створення конфліктів між різними групами українців, підрив єдності та довіри в країні, зниження морального духу українців і патріотизму. На жаль, багато людей не розбираються, що це класична інформаційно-психологічна спецоперація, сприймають її на віру і стають її активними учасниками, навіть апологетами.

Петре Васильовичу, як би ви визначили патріотизм особисто для себе?

Патріотизм – це готовність миттєво захистити свою Батьківщину, не зволікаючи. Незважаючи на природний страх за власне життя, важливо подолати його і стати Героєм для майбутніх поколінь, а не вигнанцем на своїй землі. Сьогодні, як і раніше, багато чоловіків з окупованих регіонів змушені воювати в лавах рашистської армії, і це лише підкреслює важливість справжнього патріотизму.

- Ви й не роздумували! Яка географія Вашого військового шляху?

Розпочалося все для мене у 2014 році в зоні АТО. Тоді я здобув цінний досвід, який значно зміцнив мене й підвищив мою впевненість. Спочатку служив сержантом, а згодом став головним сержантом. У 2014 році багато хто дорікав мені, мовляв, Ворона пішов займатися піаром, залишивши посаду голови обласної ради. У 2022 році, в одному з інтерв'ю, я звернувся до них: "Я знову тут для піару. Долучайтеся, зробимо це разом!". Якби кожен взявся за цю справу протягом 2,5 років, можливо, російські війська не стояли б тепер під Покровськом і Кураховим. Насправді, я пішов в АТО, бо відчував сором перед родинами загиблих. Я був на похоронах цих Героїв, і моє серце розривалося: я стояв з ними на Майдані, а вони пішли на війну і загинули, в той час як я залишився в комфортному кріслі, продовжуючи керувати. І ще — це вимагала моя чоловіча честь і людська гідність.

Я активно долучався до формування 8-ї санітарної роти, 16-го батальйону територіальної оборони та створення поліції. Коли ці підрозділи вирушили на фронт, я відчув, що виконав своє завдання. Моїм заступникам не хотілося йти на війну, але я вирішив діяти. Після відвідування військкомату мені запропонували різні варіанти: "Можна до "Айдару", "Азову" або ось формується десантний батальйон "Фенікс". З дитинства я мріяв служити в десантних військах. Навіть намагався вступити до військового десантного училища, але через травму носа, отриману під час занять боротьбою, мене не взяли. Тоді були строгі обмеження. Це дитяче прагнення підштовхнуло мене обрати шлях десантника. Головне – я усвідомлював, що як здоровий чоловік повинен йти на допомогу своїй країні в складний час. Після 24 лютого 2022 року я служив у 146-му батальйоні 116-ї бригади ТРО, разом з побратимами перебував на кордоні Сумщини, під Соледаром і Бахмутом, в інших гарячих точках сходу, спочатку як головний сержант роти, а згодом - батальйону, до моменту переведення в навчальну частину через стан здоров'я. Я демобілізувався в званні лейтенанта. Найстрашніше під час служби і досі - це втрата побратимів, які проявляли неймовірну витримку і сміливість. Я пишаюсь, що мав честь бути з ними, але досі не можу змиритися з тяжкими втратами... Їхні імена та позивні залишаться в нашій пам'яті назавжди!

- Ваша війна на цьому закінчилася?

- В жодному разі. Нині проходжу реабілітацію, але все одно допомагаю побратимам чим можу. Зупинятися не збираюсь. Кожен має або бути у лавах ЗСУ, або працювати на ЗСУ. Моя позиція незмінна. Продовжую викладацьку роботу вже як волонтер в одному з навчальних підрозділів, а як професор університету маю магістрантів - виключно побратимів-військових.

- Якось в одному з інтерв'ю Ви сказали, що влада проявляє людину. А як проявляє людину війна?

Війна виявляє справжню природу людини навіть краще, ніж влада. Дуже швидко стає зрозуміло, хто є перед тобою. Вона демонструє твою сутність і можливості. На фронті люди стають максимально щирими і відвертими. Військовий колектив нагадує велику родину, де фальш і лицемірство відразу ж викриваються і засуджуються. Через місяць-два формується глибокий зв'язок братерства. Тому в середовищі побратимів мені значно легше – тут усе зрозуміло і прозоро.

- Ваші знайомі, друзі, з якими спілкувалися у цивільному житті, всі пройшли перевірку війною?

На жаль, війна вже "просіяла" багатьох через сито сумління... Я без вагань видалив з телефону чимало контактів. Багато хто залишився диванними патріотами у вишиванках, постійно шукаючи виправдання, чому не пішли захищати Україну. Деякі навіть доходять до абсурду, стверджуючи, що це не їхній Президент, і, отже, вони не причетні... Проте я гордий сотнями нових знайомств із сміливими людьми, яких можу назвати своїми побратимами і посестрами.

Як війна вплинула на ваше особисте життя?

Є один влучний вислів: "З війни можна прийти, але не повернутися!". Кожен, хто повертається з фронту, стає зовсім іншим. Наприклад, я після повернення відчуваю труднощі з використанням громадського транспорту та не можу витримати постійні розмови про те, що "вас туди ніхто не посилав". Одного разу я їхав до лікаря-реабілітолога на тролейбусі в рідній Полтаві, коли зайшли представники ТЦК для перевірки документів у молодих чоловіків щодо військового обліку. Вони вели себе стримано та ввічливо, на відміну від грубості тих, кого перевіряли. Одна жінка, років 40, почала волати про геноцид. Я не втримався і запитав, хто ж захистить нашу країну від агресорів, якщо мої побратими служать у ЗСУ вже 2,5 року. На це почув безліч образливих коментарів, на кшталт: "їх туди не посилали, ми самі розв'язали війну, воюємо лише за гроші та олігархів, ми психічно ненормальні, не змогли відкупитися, лохи" і так далі. Коли я спробував пояснити свою точку зору, у відповідь отримав лише крики та образи. З повного тролейбуса лише одна жінка виступила на захист честі військових. Мораль цього епізоду: значна частина людей у "духовній столиці" навіть після бомбардувань і величезних втрат залишається байдужими "ждунами" та "ватниками". Вони живуть з думкою: "Нас це не торкнеться, і слава Богу!". Вони не проявляють активності і залишаються пасивними. На щастя, таких людей - меншість, але вони все ж існують, і це після 30 років незалежності та 2,5 року війни!

Хто ж відповідальний за це?

- Насамперед це вина політиків, влади, в тому числі і нашої обласної та міської, яка за пакети та подачки намагається купляти голоси виборців. Це відбувається навіть зараз, під час війни, і полтавці знову ведуться на ці так звані "продуктові набори". Безумовно, є вина і вчителів, освітян, які приділяють недостатньо уваги патріотичному вихованню. Наприклад, зараз у школах намагаються посилити викладання предмета "Захист Вітчизни". Це дуже добре! Але як може викладати цей предмет той, хто жодного дня не воював або й навіть не служив у ЗСУ?! Хто не тримав у руках автомат і не розуміє, яким той захист має бути. Бронь для вчителів-чоловіків не сприймаю. Хто як не вчитель має показати своїми діями для вихованців приклад патріотизму і любові до країни. У повоєнні 50-70 рр. минулого століття найавторитетнішим вчителем у школі був фронтовик. Система національної освіти має бути насичена справжніми патріотами, а не бутафорними.

- Повернімося трохи в минуле. Ви були активним учасником Революції Гідності, одним з організаторів полтавського Майдану. Що Ви відчуваєте, коли згадуєте про події, які відбувались тоді? Чи правильним шляхом пішла Україна?

Для мене боротьба за вільну та незалежну Україну розпочалася ще до 2014 року. Я став членом Народного Руху України у 1990 році, коли навчався у Луганському педагогічному інституті. Тоді в Луганську була група полтавських студентів, які активно підтримували українську мову та виявляли справжній патріотизм. Офіційно я приєднався до Руху восени 1991 року в Оржиці. Протягом дев'яти років я очолював районну організацію НРУ. Під час Революції Гідності, у лютому 2014 року, разом з Р. Чабановським ми опинилися під домашнім арештом у Полтаві, з електронним браслетом на нозі. Саме так вирішила влада тодішнього президента Януковича. Звісно, в той момент я відчував страх, усвідомлюючи, що в разі їхнього суду мене б неодмінно покарали. Моя сім'я стала б вразливою, і нас очікували б серйозні переслідування. Я зазнав шантажу з боку силових структур, а також погроз від місцевих регіоналів, навіть довелося приховувати дитину в селі. Нині ж ті, хто колись "підтанцьовував" Януковичу, знову активно беруть участь у вирішенні справ на обласному та міському рівнях, займаючи посади державних діячів з нагородами. Хоча насправді вони несуть частину відповідальності за те, що відбувається сьогодні!

Безперечно, вибір українців під час обох Майданів виявився вірним. Якщо б у 2004 та 2013-2014 роках не відбулися ці значущі події, ми б поволі перетворювалися на країну, подібну до Білорусі чи Росії. Це безсумнівно. Я впевнений, що влада, яка прийшла б, застосовувала б аналогічні методи і інструменти впливу. Ми б стали свідками узурпації засобів масової інформації, а народ поступово потрапляв би під контроль маніпуляцій. Можливо, росіяни прагнули реалізувати свій план, і через 10-15 років ми б опинилися в такій же ситуації, як Білорусь. Але, слава Богу та нашим Героям, цього не сталося. Тому ці події для мене є не лише важливими, але й унікальними та основоположними для нашої держави! Я гордий, що разом з іншими полтавськими патріотами брав участь у цих історичних подіях.

- Вам довелося служити в українській армії 2014 року і в сучасній. Як змінилася армія, і які проблеми сьогодні існують в ЗСУ?

Без сумніву, збройні сили набули значної потужності, стали більш оснащеними та структурованими. За цей період з’явилося безліч справжніх українських офіцерів, які вирізняються як духом, так і професійними здібностями. Чимало з них віддали своє життя заради Батьківщини і назавжди залишаться в Пантеоні Слави українських героїв, серед яких – один із лідерів полтавського Майдану Юліан Матвійчук та інші.

Але армія - це зріз українського суспільства і має ряд проблем, які потрібно терміново вирішувати або хоча б зменшити вплив як явища. Серед них: совкові методи управління; нестатутні відносини в армійських колективах, коли командир вимагає поваги, при цьому принижуючи підлеглих, не турбується про них; проблеми із забезпеченням як транспортом, так і якісним спорядженням та боєприпасами; хабарництво та вимагання; воєнно-польові романи командирів на очах підлеглих з преференціями для обранки тощо. Рівень підготовки як офіцерів (особливо тих, хто родом з СРСР), так і сержантсько-рядового складу вимагає новітніх знань, нових підходів і належних психолого-педагогічних зусиль (часто бачимо залякування замість надання психологічної допомоги після ПТРС чи бойової травми); потребують перепідготовки ті, хто має кафедральну військову освіту. Серед персоналу навчальних центрів зовсім мало людей, які мають належні педагогічну освіту та бойовий досвід. Потребує посилення національно-патріотична підготовка - у багатьох частинах вона або не проводиться, або формалізована. Але навіть з огляду на згадані проблеми, які, наголошую, є не у всіх військових колективах (де командир відповідає вимогам часу - стан інший), українська армія відчутно прогресує. І її героїчний опір переважаючому в силі ворогу є цьому доказом. За нами правда, тому й маємо перемогти.

- Петре Васильовичу, рано чи пізно ця війна завершиться. На горизонті з'являться інтенсивні політичні зміни...

Я вважаю, що нас очікує надзвичайно напружена і агресивна боротьба за контроль. Можливо, виникнуть соціальні заворушення або навіть революційні події. Люди, зокрема військові, проявлять значну нетерпимість до несправедливостей і вимагатимуть суттєвих змін.

Однак революція в країні, що пережила війну і має безліч озброєння, є надзвичайно ризикованою справою...

- Так, це надто небезпечно, і влада повинна розуміти це. Але ще більшою небезпекою є ризик того, що армію втягнуть у вибори на стороні однієї з політичних сил.

Як ви думаєте, чи з'явиться у військових власна політична партія?

Вважаю, що саме з-поміж військових може виникнути політична сила, якій можна буде довірити управління країною після завершення війни. Військова служба формує в особи глибоке відчуття відповідальності та справедливості, а також здатність швидко приймати важливі рішення. Ці якості є надзвичайно важливими як у політичній, так і у цивільній сферах життя.

Чи плануєте ви повернутися до політичної діяльності?

- Не виключаю такої можливості. Адже у владі після війни мають бути люди, які розумітимуть проблеми ветеранів, їхніх сімей, сімей загиблих Героїв, вимушених переселенців та інших обпалених війною громадян, а їх, повірте, буде чимало. Це і соціальний захист, і медичне забезпечення, психологічні проблеми, реабілітація, адаптація в суспільстві, працевлаштування тощо. Тож мають бути належна державна підтримка й розуміння. Але спочатку нам треба зберегти Україну як незалежну суверенну державу.

Які уроки, на вашу думку, мають винести політики з цього конфлікту, щоб уникнути подібних ситуацій у майбутньому? Які зміни в внутрішній та зовнішній політиці повинні бути впроваджені в Україні?

Сильна нація неможлива без потужної професійної армії, яка здатна запобігти повторенню агресії з боку Росії. Україні також необхідно мати надійні гарантії безпеки від міжнародних партнерів. Не менш важливою є боротьба з корупцією та створення більш соціально справедливого суспільства. Ми повинні бути рішучими у засудженні ганебних явищ, що існують у нашому суспільстві. Як колись зазначив лідер РУХу В'ячеслав Чорновіл: "Україна починається з тебе!" – це означає, що відповідальність за майбутнє країни лежить на кожному з нас. Коли війна торкнеться душі кожного з нас, і ми зробимо все можливе для досягнення Перемоги, мир нарешті запанує на нашій рідній, незалежній українській землі. Будьмо гідними зватися українцями!