Політичний шлях: від претендента до народного обранця.

18 березня 2025 року - 35 річниця як українці обрали той склад Верховної Ради, який проголосував за Декларацію про державний суверенітет та Акт проголошення Незалежності України. 15 травня 1990 року те скликання парламенту зібралося вперше. "Історична правда" публікує серію спогадів депутатів про те, як відбувалися перші в нашій новітній історії демократичні вибори.

Що спонукало мене взяти участь у виборах?

Якщо моє прагнення займатися наукою було свідомим вибором, то рішення взяти участь у виборах можна вважати результатом випадкових обставин та збігів. Проте ці обставини суттєво вплинули на моє життя і, можливо, навіть визначили ключові повороти моєї долі.

Я асоціюю випадковість із низкою подій, які спочатку здавалися абсолютно безглуздими і непередбачуваними. У той момент я вже досяг успіху та здобув певну популярність у своїй науковій сфері. Політика мене цікавила, як і багатьох освічених людей, проте про професійне заняття цим напрямком я навіть не мріяв.

На попередньому 11-му скликанні Верховної Ради за відповідною квотою була обрана професорка Світлана Вадимівна Бельтюкова, яка на момент обрання виконувала обов'язки секретаря парламентської комісії з науки і техніки. Коли настала пора виборів до Народних депутатів 12-го скликання, партійна організація нашого інституту, очевидно, прагнула зберегти своє представництво в цій комісії.

У той період партійною організацією керував професор, який чітко усвідомлював актуальність ситуації, і було ухвалено рішення щодо моєї кандидатури. Аргументація була зрозумілою: молодий (47 років) авторитетний науковець, і що найбільш важливо в той час — безпартійний.

Цілком ймовірно, що ці показники, як і моя передвиборча програма, суттєво сприяли моїй перемозі на виборах. Я довго вагався, поки в родині не почали звучати запитання на кшталт "А хто, якщо не ти!?" Такі думки виникли на фоні актуальних подій у країні.

Для України той час був складним, оскільки прийшовся на період розпаду Радянського Союзу. Серед головних проблем були: 1. Економічна криза: різкий спад виробництва, гіперінфляція, дефіцит товарів та падіння рівня життя населення, бартерна економіка. 2. Політична нестабільність. 3. Соціальні проблеми: зубожіння населення, зростання безробіття, криміналізація суспільства, розквіт організованої злочинності. 4. Енергетична криза: залежність від російського газу та нафти, нестача енергоресурсів.

Прийшлось погодитись. Але я задумався: а що я зможу там зробити?! Я звернувся до Світлани Вадимівни, і вона мені розповіла, що нас будуть збирати у Києві двічі на рік (по декілька днів на сесію). Більш того - такий депутат залишається працювати на своєму місці. Такий розклад мене цілком задовольняв. Я навіть не припускав, що мене чекає насправді.

Але це сталося пізніше; на той момент я дав свою згоду. У всіх офіційних документах я був зареєстрований як Головенко Микола Якович, 1942 року народження, безпартійний, завідувач відділу Фізико-хімічного інституту імені О.В. Богатського АН України. Мене висунули кандидатом у Народні депутати трудові колективи Фізико-хімічного інституту імені О.В. Богатського АН України (м. Одеса, Київський виборчий округ № 296). Це був найбільший виборчий округ, де налічувалося 91 351 виборець.

Яким чином я сприймав свою роль у парламенті в той час?

Відверто кажучи ніяк.

Які ключові аспекти містить програма, що передує виборам?

Ця ситуація була непростою: раніше ніхто з моїх знайомих не брав участі у передвиборчих кампаніях, тож порадитись не було з ким. Я постійно чув (і досі чую), що наші депутати повинні відображати волю народу. Однак для мене це залишалося незнайомою територією, тому я вирішив самостійно скласти свою програму, навіть не уявляючи, як саме реалізую свої задумки.

Для основного варіанту я обрав ті питання, які постали в Україні на той момент і в яких я маю певні знання. У своїй програмі я акцентував увагу на кількох ключових проблемах, які необхідно вирішити.

По-перше, важливо передати справжню владу в Україні Радам, забезпечити економічну незалежність республіки та зміцнити місцеве самоврядування. Я буду працювати над ухваленням законів і формуванням такої конституції УРСР, яка б виключала можливість партійного диктату в Радах.

По-друге, важливо було відновити престиж освіти та змінити ставлення молоді до знань, культури і моральних цінностей, аби церква могла зайняти в нашій спільноті належне місце. Я запевнив, що якщо мене оберуть народним депутатом, то неодмінно братиму участь у роботі відповідної комісії. Тоді я сподівався знайти підтримку серед колег-депутатів і довести, що залишковий принцип фінансування науки та освіти може призвести до непередбачуваних наслідків.

Яким чином проходила кампанія перед виборами?

На мою думку, її виконання було на вражаючому рівні. Можливо, важливу роль зіграв той факт, що основним кандидатом на посаду Народного депутата вважався Володимир Петрович Романюк, який займає посаду голови виконкому Київської районної Ради народних депутатів і, по суті, є "хазяїном" цього району.

Був створений унікальний плакат, що містив стислі описи для кожного з кандидатів.

Подібні афіші були розміщені в усіх багатолюдних локаціях. Влаштовувалися зустрічі з виборцями, які проходили в навчальних закладах. Кожен кандидат ділився своїм баченням майбутньої роботи у разі перемоги. Обговорення недоліків опонентів не допускалося.

Я не маю інформації про те, як відбувався підрахунок голосів у дільничних комісіях, оскільки не мав своїх представників у цих комісіях, а також не залучав довірених осіб чи штаб під час виборів, як це робиться нині. В моєму інституті надрукували кілька сотень плакатів з моєю програмою, які розповсюджували мої колеги серед мешканців.

Загальна кількість виборців Київського виборчого округу становила 91 351 громадян.

Кількість громадян, що взяли участь в голосуванні (7 березня) - 67310 осіб, число недійсних бюлетенів - 7365. Віддали голоси за: Головенка М.Я.18640, Графова В.П.6398, Завірюхи Н.М. 6933, Романюка В.П. 13869 та Росолова В.Ф. 7971.

За результатами виборів до другого туру ввійшли Головенко М.Я, та Романюк В.П., у якому перемогу отримав (17 березня) Головенко М.Я. з результатом 48,94%.

Чому мені не вдалося отримати достатню підтримку виборців у першому турі? З'ясувалося, що в окрузі розташовані дві військові частини, в яких загалом налічується 2500 осіб, про існування яких я навіть не підозрював, і жоден голос за мене там не був відданий. Перед другим туром я зміг відвідати ці частини — і все стало зрозуміло.

Які питання найчастіше задавали виборці?

На жаль, найбільше запитів, які я отримував, стосувалися повсякденних питань, таких як ремонт доріг, підключення телефонів, відновлення дахів, зарплати та медичного обслуговування. У цій сфері я не відчував себе впевнено. Більше того, звернення виборців були схожими одне на одне: ніхто не запитував про майбутнє України чи про питання української мови. Тож мені доводилося брати на себе відповідальність за голосування стосовно різних законодавчих ініціатив.

Це особливо стало очевидним під час ухвалення Декларації про державний суверенітет і проголошення незалежності України. Хочу підкреслити: виборці не наділили мене повноваженням приймати такі рішення. То чому ж я вирішив діяти саме так?

Ця історія почалася з дитячого захоплення романами Івана Ле та Михайла Старицького. В цих творах, на мою думку, яскраво підкреслювалася несправедливість відсутності незалежної української держави. Проте, на півдні України, де я виріс, навіть натяків на рух за відновлення незалежності в часи СРСР не було помітно. Тому й у мене не виникало жодних ідей про те, як це могло б статися.

Яка ж була реакція виборців, коли вони дізналися про дії свого депутата? Вона виявилася стриманою. Це ще раз підтвердило моє переконання, що, незважаючи на довіреність, яку ми отримуємо від людей, варто самостійно приймати зважені рішення.

На всяк випадок, я познайомився із ситуацією у інших країнах стосовно цієї проблеми. Виявляється, усе залежить від моделі представницької демократії, політичної етики та конкретної ситуації. Є два основні підходи. Перша - делегатська модель: депутат діє як голос виборців, приймаючи рішення відповідно до їхніх побажань, навіть якщо особисто має іншу думку. Довірча модель - депутат отримує мандат довіри, що дає йому право ухвалювати рішення на власний розсуд, оцінуючи, що буде найкращим для суспільства. Депутат може змінювати свою позицію, якщо отримає нові дані чи аргументи. Такий підхід мене задовольняв і я ним користувався протягом усієї каденції.

Із задоволенням можу констатувати той факт, що на виборчу компанію я не витратив ані копійки, Сьогодні це звучить, мабуть, одіозно, але так дійсно було.

Що найбільше запамʼяталося у перші дні роботи парламенту?

На початку першого засідання 15 травня 1990 року були елементи урочистості. Але потім почалась суцільна конфронтація демократів і комуністів.

До речі, перші сприймали мене як іноземця, адже я походив з Одещини, а другі дивилися на мене з недовірою через те, що я не належав до жодної партії. Ні ті, ні інші не намагалися переконати мене приєднатися до їхніх лав. Тож я завжди голосував за власним переконанням, і це приносило мені задоволення.

Наступним кроком у діяльності Ради стало створення керівних органів та відповідних комісій. Як і обіцяв, я обрав комісію, що займається питаннями освіти та науки.

До складу комісії увійшли такі депутати: І. Р. Юхновський — голова комісії; О. Г. Влох; Ю. В. Гнаткевич; М. Я. Головенко; В. І. Гусєв; В. М. Даниленко; В. М. Дорофєєв; А. Л. Зінченко; П. С. Кислий; Б. І. Козярський; О. М. Кондряков; Б. І. Мокін; С. П. Павлюк; С. В. Соболєв; В. К. Стрельников; А. О. Сухоруков; О. А. Тризна.

На першому засіданні комісії Ігор Рафаїлович Юхновський висунув мені пропозицію очолити підкомісію, що займалася науковими питаннями. Після деяких роздумів я прийняв це запрошення. Згодом я став автором і доповідачем на сесіях законопроєктів "Про основи науково-технічної політики", який був ухвалений Верховною Радою України 13 грудня 1991 року, а також "Про інформацію", що набрав чинності 2 жовтня 1992 року.

У цю каденцію відбулося суттєве перетворення в діяльності українського парламенту: замість традиційних сесій "раз на квартал на кілька днів" Верховна Рада перейшла до активної щоденної роботи. Однак ця зміна викликала у мене певну дилему.

Мені потрібно було перейти на постійну роботу в парламенті. Але, перш за все, я не міг залишити Одесу, адже саме з цим містом пов'язані найкращі моменти мого життя. По-друге, постійна робота в парламенті майже знищила б мою наукову кар'єру, до чого я не був готовий.

З часом я ухвалив рішення повернутися до наукової діяльності, залишивши політику позаду. Обидві ці сфери — наука і політика — залучають людей до активних дискусій. Однак наукові дебати спираються на логічні міркування, докази і обґрунтовані аргументи. Важливим є те, наскільки переконливо і чітко викладена позиція, чи відповідає вона дійсності та чи витримує критику. Той, чия аргументація є найсильнішою та найраціональнішою, здобуває перемогу в цих суперечках.

Політичні дебати, навпаки, в основному перетворюються на змагання за владу. У цьому процесі ключову роль відіграють емоційні фактори, стиль викладу, соціальний статус учасників, їхні ресурси та підтримка публіки. Переможцем стає той, хто здобуде більше довіри або зможе залучити більшу кількість прихильників, навіть якщо його аргументація не є найпереконливішою.

Отже, якщо в науковій сфері істина визначається силою аргументів, то в політичній — вмінням формувати думки людей. Особисто я більше схиляюся до розуміння наукових дебатів.

Найкращими спеціальностями для парламентської роботи є право, політологія, економіка, державне управління. Залежно від сфери інтересів депутата можуть бути корисними й журналістика, соціологія, міжнародні відносини. Я маю зовсім іншу спеціальність... І тому мені не видавалося доречним розмірковувати щодо подальшої політичної кар'єри та балотуватися на наступний термін.

Также ознакомьтесь с:

Перші вибори до парламенту в умовах демократії

"Мій шлях до депутатства: спогади Володимира Філенка"