Віра Церкви (5): Традиція як жива спадщина для сучасності - Vatican News

Традиція - одне з найважливіших питань для розуміння сьогодення. Без традиції не було б історії, не було б розуміння часу, в якому ми живемо, і майбутнього. В культурі, яка схильна драматизувати протилежні сторони, існує поділ на консерваторів і прогресистів, лівих і правих, демократів і республіканців тощо. У такій культурі спостерігаємо тенденцію делегітимізувати опонента, звинувачуючи його у зв'язаності традицією на противагу "неупередженим" поглядам. На жаль, традицію часто плутають або ототожнюють з традиціоналізмом, що є значною мірою наївністю. Як слушно зауважує історик християнства Ярослав Пелікан, традиція є живою вірою мертвих, а традиціоналізм - мертвою вірою живих.

У виданні Документів ІІ Ватиканського Собору українською мовою термін традиція вдало перекладають як передання, що виражає тяглість поколінь, презентуючи не тільки живу віру, а й живу пам'ять. Різниця між живою і неживою пам'яттю є досить помітною в епоху інтернету. Наприклад, з розвитком штучного інтелекту ми можемо зберігати в пам'яті комп'ютера мільярди різноманітних даних. Однак життя пам'яті на жорсткому диску або на хмарних сервісах перебуває в бездушному стані.

Дивно, але в епоху розвинених технологій, які здатні перенести нас з одного куточка світу в інший за лічені миті, людина відчуває зростаючу самотність і тужить за часами та звичаями, про які їй розповідали бабусі й дідусі. Ми не є самодостатніми істотами, яким байдуже на інших; навпаки, ми — соціальні сутності, що мають потребу в спілкуванні, яке впливає на нашу самооцінку. Це стосується не лише особистих зв'язків, але й участі в більш широких процесах, що визначають нашу психічну та емоційну стабільність. У цьому контексті передача знань і традицій як жива пам'ять громади формує зв'язки між поколіннями, які стають нашими співрозмовниками і супутниками, ділячись досвідом, навчаючи та надаючи поради, що стали результатом їхнього життя. Таким чином, виникає важливість вивчення та осмислення цього процесу для формування нашого майбутнього. Натомість культура миттєвих задоволень "тут і зараз" заважає нам глибше зрозуміти ці важливі аспекти.

Як тільки апеляція до глибинного сенсу історії зникає, особисте і суспільне життя перетворюється на банальні форми повторюваності, які можемо спостерегти в епоху глобалізації. Парадоксально, однак є фактом те, що пошук новизни неминуче призводить до відкриття того багатства, яке вже було дано в минулому. Бути спадкоємцями традиції передбачає тяглість з попередньою історією. Ба більше, ця тяглість уможливлює справжній прогрес, адже формування майбутнього пов'язане зі зрілим судженням. У цьому контексті формування міцної точки зору про певну річ пов'язано із ґрунтовним знанням про те, що вже відбулося. Таким чином, зв'язок із традицією перевершує звичайну ностальгію за минулим, спонукаючи творити в сьогоденні й бути просоченими надією на майбутнє.

Людство має здатність передавати зміст та значення, що є невід'ємною частиною його історії. Цей процес передачі є типовим культурним актом, який дозволяє нам зберігати елементи спадщини, як матеріальної, так і нематеріальної. Це сприяє формуванню досвіду, що визначає нашу ідентичність, зміцнює почуття належності та знаходить вираз у різноманітних мовах. Наприклад, щоб зрозуміти ідентичність певного народу, важливо вивчити його спадщину, яка формувалася протягом історії та знайшла своє відображення в сучасності через свідчення, письмові джерела, соціокультурні явища тощо. Глибше осмислення цих аспектів сприяє розвитку почуття приналежності до конкретної спільноти.

Традиції не лише не обмежують особистість, а навпаки, інтегрують її в більш широкі контексти та універсальні процеси. Історичний досвід свідчить про те, що індивіди і цілі нації взаємодіють між собою, створюючи певні форми взаємодоповнювальності. У цьому процесі мова виступає важливим інструментом, оскільки вона забезпечує комунікацію та передачу змісту, що формує традиції. Завдяки мові кожен індивід розвиває свою особистість і усвідомлює свою належність до генеалогії, яка її сформувала і продовжує впливати на неї. Отже, без традиції неможливо повною мірою зрозуміти ані себе, ані історію.

Традиція виступає в ролі нашого провідника, що допомагає орієнтуватися у складному світі реальності та багатьох процесів, пов'язаних із минулим. Якщо б ми покладалися лише на власні сили, наше існування було б вельми обмеженим, і ми б боролися за забезпечення навіть найосновніших потреб. У такому випадку важко було б говорити про якісь значні досягнення. Це стосується не лише загальної картини, а й конкретно християнської віри. Якою б бідною та невпевненою була наша віра, якби ми залишилися поодинці перед Богом, без тисяч свідків, які підтримують нас у вірі. Яким би нестабільним було наше спілкування з Богом через Ісуса Христа, якби ми намагалися вибудувати його самостійно, без допомоги християнської громади, навчання Матері-Церкви чи прикладу святих. Врешті-решт, Святе Письмо не спустилося з неба, а було написано людьми, які передали його наступним поколінням, завдяки чому ми отримали цей безцінний дар. Тому Передання надає нам важливе розмаїття досвіду людей, які формують нашу спадщину віри.

Церква має своє неповторне Священне Передання. Багато аспектів християнського життя можна вважати частиною цього Передання, яке передавалося через віки. Однак не слід забувати, що основою християнської віри є Ісус Христос, Об'явлення Небесного Отця. Одним з ключових аспектів, що підтримує цю віру, є її передача, яка формує християнську історію з покоління в покоління. Ця передача набуває сили завдяки первинному визнанню віри в основоположній формі: "Ісус - Господь!" (І Кор. 12,3). Протягом століть ця формула розвивалася далі, приводячи до значних сповідань віри. Наприклад, під час Божественної Літургії або Святої Меси ми звертаємося до Нікео-Константинопільського Символу віри, що виник завдяки Переданню, яке здатне зберігати та передавати суть віри наступним поколінням.

Як ми зазначали у попередньому епізоді, Догматична конституція про Боже Об'явлення розповідає про унікальність джерела Божого Об'явлення, яким є Боже Слово - ініціатива Бога, Який бажає, щоб усі покоління після Ісуса Христа пізнали Його Євангелія. Те, що апостоли отримали з Христових слів й діл чи пізнали під спонукою Святого Духа, передали не тільки на письмі, але й через усну проповідь, власний приклад та навчання. Діяння апостолів полягало в тому, щоб осмислити й передати численні форми, які характеризували їхнє співіснування з Ісусом: слова, поведінку, погляди, приклад і навіть мовчання Господа. Вони, однак, не обмежилися повторенням пережитого вчення свого Вчителя. Послух Господньому розпорядженню передати євангельську науку поширювався також через задоволення різноманітних потреб Церкви, яка формувалася в численних християнських громадах. Керуючись молитвою та порадами Святого Духа, апостоли встановлювали норми, обряди та засоби, які дозволяли Церкві вірно звіщати Христове Євангеліє та послідовно свідчити про нього своїм стилем життя. Згодом Боже Слово було передане і на письмі у вигляді книг Нового Завіту.

Тому Священне Передання передбачає насамперед передачу Об'явлення, яке знаходить своє сповнення в особі Ісуса з Назарету. Як Ісус, об'явивши любов Небесного Отця, здійснив план спасіння, так і сьогодні Церква, проповідуючи Євангеліє і роблячи його звіщення ефективним через життя у Святих Таїнствах, продовжує дарувати спасіння людству.