Академічна свобода: університети мають перетворитися на центри інновацій та творчості, а не на виробничі лінії для видачі дипломів і заручників звітної документації.

Академічна свобода означає право викладачів, дослідників і студентів вільно займатися дослідженнями, навчанням та пізнанням. Проте її важливість виходить далеко за межі академічної сфери. Щоб наші університети стали не просто осередками знань, а й майданчиками для виникнення нових ідей, необхідно забезпечити їм цю свободу. Без неї неможливий прогрес не лише в науці, але й у демократії та розвитку суспільства в цілому.

Принципи академічної свободи закріплені в міжнародних документах, зокрема в Європейській хартії дослідників. Українське законодавство у сфері вищої освіти також надає права на академічну свободу, проте воно потребує вдосконалення, а деякі його положення можуть навіть обмежувати реалізацію цих принципів. Безсумнівно, війна є серйозним чинником, що створює додаткові труднощі в забезпеченні академічної свободи. Однак багато з тих факторів, які негативно впливають на цю свободу, існували у нашому академічному середовищі ще до початку війни. Які ж це фактори?

Слід підкреслити, що всебічний аналіз академічної свободи в Україні вимагає більш глибокої дискусії і виходить за рамки даної статті. У цьому матеріалі ми зосередимося лише на декількох помітних прикладах, які викликають зацікавлення та спонукають до переосмислення і обговорення.

Викладання в університеті не може бути відірваним від науки. Коли викладач є дослідником, він не просто передає знання, а й створює їх. Це дозволяє навчальному процесу бути живим, актуальним і гнучким. Без реального зв'язку з науковою практикою освіта стає замкненим колом, де знання застарівають ще до того, як їх встигають передати студентам. Тому участь викладачів у науковій діяльності -- це запорука того, що університети залишаться осередками прогресу та реальної інтелектуальної свободи. Ці фундаментальні академічні принципи були закладені ще в університетській традиції часів Вільгельма фон Гумбольдта.

Однак, на жаль, сьогодні наукова робота в університетах часто зводиться до виконання формальних вимог: публікацій для звітів та участі у сумнівних конференціях з отриманням сертифікатів. Це обмежує академічну свободу, позбавляючи викладачів можливості реалізувати себе через дослідження, що відповідають їхнім інтересам і потенціалу. Основна проблема криється у поширеному дискурсі, що викладання превалює над наукою, яка часто сприймається другорядною.

Обов'язкова наукова діяльність у вищих навчальних закладах регулюється Ліцензійними умовами освітньої діяльності (пункт 38), які, на перший погляд, мають на меті підвищення якості освіти. Проте, насправді ці умови настільки формалізовані, що вони заохочують більше кількість формальних досягнень, аніж справжнє поліпшення якості. Це часто призводить до появи публікацій сумнівної вартості, які з'являються у маловідомих виданнях без належного рецензування чи визнання.

Частково це протиріччя між науковими дослідженнями та навчальним процесом намагається вирішити Закон України №9600, ухвалений Верховною Радою, який стосується змін у законодавстві для підтримки наукової діяльності в закладах вищої освіти. Хоча документ ще не підписаний президентом, його слід обговорити в контексті академічної свободи. Однією з ключових новацій цього закону є можливість залучення до викладання в університетах практикуючих фахівців, які не беруть участі в наукових дослідженнях, а також надання викладачам вибору між викладацькою діяльністю (як педагогічним працівником) або поєднанням викладання з науковою роботою (як науково-педагогічним працівником).

На перший погляд, це гнучкий підхід. Однак чи не загрожує це "поділом на розумних і красивих", де викладачі, які обирають лише викладання, ризикують втратити зв'язок із сучасними науковими тенденціями? Чи будуть достатні стимули для тих, хто залишається в науці, щоб уникнути її формалізації та механічного виконання вимог? Особливо актуальним є питання переходу між ролями. Якщо викладач вирішить повернутися до науки після періоду викладання, чи зможе він зробити це без адміністративних бар'єрів?

Одним із найспірніших питань у цій сфері є формулювання вимог до учасників разових спеціалізованих рад. Згідно з чинними нормами, кваліфікація членів ради визначається наявністю принаймні трьох публікацій, що стосуються тематики дисертації здобувача, за останні п'ять років, а також відсутністю спільних робіт. Ці правила, які покликані забезпечити об'єктивність, перетворюють процес формування рад на складну задачу. У специфічних наукових галузях, де кількість експертів обмежена, пошук відповідних кандидатів часто нагадує виконання акробатичних трюків. В результаті, здобувачі та навчальні заклади стикаються з труднощами в захисті дисертацій через брак різноманітності в складі ради. Це потребує змін та переосмислення. Замість того, щоб створювати численні обмеження, варто зосередитися на реальних можливостях членів ради надати об'єктивну та професійну оцінку роботи здобувача.

Експеримент із призначенням ректорів через наглядові ради виглядає як спроба інтегрувати західні моделі управління університетами у контекст української освіти. Залучення зовнішніх фахівців та встановлення ключових показників ефективності (KPI) для ректорів можуть сприяти підвищенню прозорості та результативності управлінських процесів, а також розробка стратегій розвитку може стати важливим інструментом для модернізації вищої освіти. Проте, передача права вибору ректора зовнішнім радам обмежує можливості університетської спільноти в обранні свого керівника і підриває автономію навчальних закладів, ставлячи їх у залежність від рішень зовнішніх структур. Академічна свобода полягає в самостійності університетів у визначенні своїх пріоритетів та лідерів.

Незважаючи на те, скільки ми висловлюємо критики на адресу влади, Міністерства освіти і науки, управлінців університетів, а також законодавчих норм і політики, насамперед потрібно звернути увагу на власні дії. Ми створюємо бар’єри, які потім передаємо наступним поколінням, навчаючи аспірантів дотримуватись формальних стандартів і стримувати свої ідеї. Наприклад, традиція включати в наукові статті "перелік" авторитетів — це список всіх, хто коли-небудь займався темою, замість того, щоб чітко визначити внесок кожного. Формальні посилання на "Іванова, Петренка, Сидоровича" часто не роз’яснюють, що конкретно було зроблено, а також, найголовніше, чому проблема досі залишається невирішеною.

Ще однією прихованою проблемою є "пасажирське авторство", коли в списках авторів з’являються особи, які насправді не брали участі в дослідженні. Але чи варто про це говорити знову? У сфері звітності ситуація є подібною: замість того, щоб оцінювати якість дослідження чи його вплив, акцент робиться на формальних критеріях, таких як кількість публікацій, цитування та відповідність стандартам. Таке формалізоване мислення принижує саму суть наукової діяльності, перетворюючи її на бюрократичний процес.

Академічна свобода стартує з усвідомлення наших власних обмежень. Чи можемо вважати науку по-справжньому вільною, якщо ми ігноруватимемо очевидні виклики та дотримуватимемося застарілих традицій?

Чи є актуальним обговорення академічної свободи в умовах війни, коли багато університетів знищені, наукові колективи розосереджені по різних країнах, а окремі викладачі та студенти опинилися в окупації? Це питання стає надзвичайно важливим саме зараз, оскільки брак культури академічної свободи стримує наше мислення і позбавляє нас можливості висловлюватися, як це потрібно в умовах сучасності.

Чи не є обмеженням академічної свободи ситуація, коли університети вимушені функціонувати без належної фізичної інфраструктури, а викладачі змушені навчати з укриттів або в умовах нестабільного зв'язку? Забезпечити мобільність та свободу досліджень стає важко, якщо чоловіки-викладачі мають обмежені можливості для виїзду за межі країни, а також втрачають тижні, стоячи в чергах у ТЦК.

Складна ситуація в університетах, переміщених з окупованих територій. Натан Грінфілд у статті Where universities face emerging threats and crises для University World News детально розглянув ці питання, зокрема на прикладі Бердянського державного педагогічного університету. Він висвітлює, як паралельно на окупованих територіях було створено клон університету, що спекулює репутацією справжнього. Такі ситуації не тільки руйнують цінності академічної свободи, а й є справжнім черговим злочином агресора.

Отже, нині як ніколи важливо сприяти розвитку академічної свободи в університетах. Це повинно стати фундаментом університетських цінностей та символом нашої боротьби за свободу в найширшому розумінні. Якщо ми не візьмемося за це, то хто ж тоді виступатиме на наш захист?

Я впевнена, що процес відновлення і зміцнення академічної свободи необхідно здійснювати на різних рівнях: починаючи з державної політики і закінчуючи щоденними вчинками кожного члена академічної спільноти. Це не повинен бути односторонній процес або ж відповідальність лише однієї зі сторін.

На державному рівні важливо забезпечити гнучкість і готовність чути голоси науковців. Прозорі й зрозумілі правила, відсутність зайвої бюрократії, підтримка ініціатив стануть ключем до побудови довіри.

Університети мають стати платформами для діалогу та підтримки не лише досвідчених науковців, а й молодих дослідників. Їм потрібно відійти від застарілих традицій і формалізму, які обмежують нові ідеї.

І, звісно, все починається з нас, членів академічної спільноти. Ми маємо відірватися від диванної критики й ролі "експертів" лише у коментарях соцмереж. Натомість ми повинні спрямовувати енергію на діалог, формулювати конструктивні пропозиції та брати участь у їхній реалізації.

Академічна свобода не існує сама по собі -- вона залежить від нашої готовності її виборювати й відстоювати. Кожен із нас може зробити свій внесок, підтримуючи свободу думок. Головне -- прагнути до діалогу, який об'єднує, а не роз'єднує. Лише так ми зможемо створити умови для розвитку науки, освіти й суспільства, де академічна свобода стане не просто гаслом, а реальністю. Тут я хочу нагадати слова нобелівської лауреатки Світлани Алексієвич "Свобода -- це нормально". Якщо ми хочемо суспільного прогресу, наші університети повинні стати кузнями ідей, а не фабриками дипломів і заручниками звітів.