Андрій Веселовський, дипломат з високим статусом, раніше працював в Укрінформі.

У РАТАУ середини 1970-х ми четверо були "напівпідпільною" групкою, яка мала контакти з "тим" світом

За понад столітню історію в Українському національному інформаційному агентстві "Укрінформ" працювали тисячі журналістів, імена яких здебільшого збереглися лише в архівах відділу кадрів. Але були й ті, хто прославився не лише у журналістиці, а й в інших сферах: поети Павло Тичина та Володимир Нарбут, письменники Іван Ле та Юрій Олеша та інші.

На честь 108-ї річниці створення Укрінформу ми вирішили поділитися історією колишнього співробітника агентства Андрія Веселовського. Цей видатний діяч згодом став дипломатом, обіймаючи посаду посла України в Єгипті, Кенії та Судані, а також працював генеральним консулом у Канаді, заступником міністра закордонних справ та постійним представником України при Європейському Союзі.

Зараз Андрій Іванович обіймає посаду радника директора Національного інституту стратегічних досліджень і регулярно висловлює свої думки щодо геополітичних подій за запитом Укрінформу. Сьогодні ми звернулися до нього з проханням поділитися спогадами про свій власний досвід роботи в агентстві.

Я став четвертим співробітником редакції, що займалася м'якою радянською пропагандою для діаспори.

Пане Андрію, під час однієї з наших приватних бесід ви згадували, що старт вашої кар'єри в Укрінформі, який раніше називався РАТАУ, був "чудовим, небезпечним і корисним досвідом". Сьогодні мені хотілося б дізнатися про це більше. Але давайте розпочнемо з самого початку: як ви опинилися на посаді в РАТАУ?

Можна зазначити, що це сталося досить випадково. Після завершення навчання в університеті я зіткнувся з необхідністю знайти роботу і в результаті почав викладати російську мову для іноземців у Київському інженерно-будівельному інституті.

Чому я обрав саме це місце? На той момент було важко знайти роботу, яка б справді мене зацікавила. Я володів двома іноземними мовами – англійською та французькою, а також мав кваліфікації викладача, перекладача, військового перекладача та "преподавателя русского языка для иностранцев".

Я подумав, що ця робота не буде надто складною, до того ж у мене залишатиметься багато вільного часу, який можна буде присвятити "графоманству".

Річ у тім, що ще з другого чи третього курсу я пописував у різні газети - на кшталт "Сільських вістей", "Молоді України" - невеличкі статті.

На яку тему ви тоді висловлювали свої думки?

Це були глобальні питання, проте зосереджені на культурі, наукових досягненнях та освіті.

Мій батько передплачував дві польські газети - це, власне, було все, що тоді можна було передплатити іноземними мовами. Мені подобалося їх читати і по-своєму переказувати чи коментувати прочитане. Тобто я займався елементарною освітою українських громадян і водночас своєю.

Тож я почав працювати з іноземними студентами і продовжував кудись писати.

Тоді з дружиною ми переживали важкі часи з фінансами. Мій товариш з університету Ігор помітив нашу ситуацію і одного разу висловив таку думку: "Спробуй подати заявку в РАТАУ. Я можу поспілкуватися з моїм батьком щодо цього".

Ігор мав прізвище Горкун, а його батько, Віктор Іванович Горкун, у той час обіймав посаду директора РАТАУ.

Він поговорив зі мною хвилин п'ятнадцять, а потім каже: "Гаразд, підеш працювати в редакцію закордонних прогресивних українських газет. Ми якраз шукаємо туди людину, і там потрібна іноземна мова".

Так я став четвертим співробітником цієї редакції.

Якою діяльністю вона займалася?

Це була делікатна радянська інформаційна кампанія, спрямована на українську діаспору.

В світі існувало небагато видань, що мали прорадянську або нейтральну позицію. Серед них можна згадати канадське "Життя і слово", американське "Українські вісті", польське "Наше слово", аргентинське "Наш край", а також деякі публікації в Румунії.

Ми четверо сиділи у куточку в РАТАУ, писали репортажі або на основі українських новин, що вироблялися в агентстві, формували новинну стрічку для цих видань.

Отже, ми були, якщо можна так виразитися, "напівкримінальною" групою, яка, з одного боку, підтримувала зв'язки з "тим" світом, а з іншого — намагалася донести до нього позитивні аспекти України — те, що, як ми усвідомлювали, дійсно мало місце тут.

В Україні існувала значна кількість внутрішніх неактивних незалежників у інтелектуальних середовищах.

Чому ви вважаєте, що це був ризикований досвід?

- До цього ми ще дійдемо. Але я хотів би назвати тих трьох людей, які сиділи зі мною в одній кімнаті й були старшими товаришами. Зараз жодного з них уже немає в живих - вони були значно старші за мене.

Редакцією керував Валентин Федорович Єременко. Він відзначався обережністю як партійний контролер. Хоча самостійно писав небагато, його особистість поєднувала уважність до політичних аспектів з демократичним підходом до творчості.

Це вражаючий симбіоз. І подібних людей було чимало. Коли в 1991 році Україна здобула незалежність, ми раптом усвідомили, що за неї проголосували 91 відсоток громадян. У середовищі інтелектуалів України існувало чимало представників, які, хоча й не проявляли активності, все ж підтримували ідею незалежності — своєрідної проукраїнської "вати".

Другим персонажем нашої історії є Олексій Платонович Троценко - надзвичайно сильна та цікава особистість. Він брав участь у Другій світовій війні, де отримав поранення, а згодом став військовим моряком. Коли в 1953-1954 роках в СРСР відбувалися скорочення армії, його звільнили, і тоді він вирішив стати журналістом. У нього була глибока закоханість у українську культуру, а також справжній талант до письма.

Третім у списку виявився Віталій Никифорович Шевченко. Він підтримував контакти з дисидентами, про що сьогодні можна знайти інформацію у Вікіпедії.

Одного разу, перебуваючи в коридорі поблизу кабінету секретаря парткому, я ненароком почув розмову, де звучало: "Треба ще раз уважно придивитися до цього Віталія".

Після цього кілька днів я був у розгубленості: чи варто написати йому записку, чи краще утриматися? Врешті-решт, я схилився до думки, що записка може ще з'явитися у потрібний момент.

У РАТАУ існувала їдальня, до якої потрібно було пройти через газетний цех. Коли Шевченко вирушив на обід, я пішов за ним, наблизившись у гулі шуму верстатів. Я сказав: "Віталію Никифоровичу, за вами спостерігають". Він, майже не повертаючи голови, відповів: "Я в курсі. Дякую". І на цьому все закінчилося.

Ми не торкалися теми його контактів із дисидентами — просто не мали можливості, а й різниця у віці між нами становила приблизно п’ятнадцять років. Проте це можна було відчути.

Іноді, коли Єременка не було в офісі, ми в нашій редакції могли згадати "голод 1932-1933 років" не з наміром підштовхнути його до дискусії, а щоб уникнути створення для нього внутрішнього конфлікту. Також у публікаціях, до яких ми зверталися, іноді з'являлися згадки про голод, чистки або ж про події 1937 року.

Хоча вони і вважалися "прогресивними" за радянськими стандартами, насправді вони були значно більш автентичними порівняно з тими, що публікувалися в Україні.

Отже, саме в той період, коли мені виповнилося близько 25 років, у мене почало складатися усвідомлення того, що насправді відбувалося.

З того часу, як у 1968 році наші танкові колони увійшли до Чехословаччини, я не мав жодних сумнівів, що наше життя йде в неправильному напрямку. Я спостерігав за трансляцією BBC і чув їхні коментарі з цього приводу. Тоді я навіть створив антирадянський вірш на цю тему. Хоча я його ніколи не публікував і згодом знищив, усвідомлення прийшло до мене.