Аспірантура в Україні: чому ми втрачаємо нове покоління науковців та які кроки можна вжити для виправлення ситуації.

Без потужної науки неможлива стабільна держава, а без ефективної аспірантури наука не може розвиватися. Система підготовки юних дослідників в Україні вже давно потребує не поверхневих, а кардинальних перетворень. Нині аспірантура скоріше виглядає як рудимент минулих часів, аніж як засіб прогресу країни. Чи зможемо ми нарешті перетворити її на джерело справжнього наукового прориву?

Внаслідок спадщини Радянського Союзу Україні дісталася розвинута інфраструктура Національної та галузевих академій наук, а також унікальна можливість — безстрокові контракти для науковців та цільове державне фінансування аспірантури. Щороку уряд виділяв певну кількість місць для стаціонарної та заочної аспірантури в кожній науковій установі, що фінансувалися з державного бюджету. Завідувачі відділів і кафедр фактично отримували кілька додаткових співробітників безкоштовно, що дозволяло їм заповнювати дефіцит кадрів — від проведення лекцій до виконання різних дрібних завдань за всю кафедру, зазвичай залучаючи наймолодших. Не всі аспіранти проходили через це "сито", але ті, кому пощастило, могли захистити дисертацію за три роки, тоді як інші залишалися в статусі здобувача на багато років, не завершивши свою роботу. Однак штрафні санкції за це не передбачалися, тому система продовжувала функціонувати без змін. Найсприятливіші періоди для нової української аспірантури припали на 2005-2008 та 2010-2012 роки, коли економіка України активно розвивалася, а рівень стипендій значно перевищував прожитковий мінімум.

Але все змінилося з агресією РФ 2014 року, коли трикратна девальвація гривні фактично поставила хрест на цій системі. Різке "просідання" купівельної спроможності аспірантської стипендії фактично унеможливило виживання аспіранта лише на зарплату, й потік ентузіастів почав різко зменшуватися. Найрозумніші після завершення вишу одразу почали орієнтуватися на аспірантуру за кордоном, ті ж, хто вирішив залишитися в Україні, були змушені шукати додаткові підробітки, аби хоч якось звести кінці з кінцями. Не треба пояснювати, як це позначилося на якості та глибині наукових досліджень. Однак остаточно систему аспірантури "добили" вже після 2016 року недолугими "реформами" з нібито перелицьовування "поганої" радянської системи на новий псевдоєвропейський лад. Попри збільшення тривалості аспірантури до чотирьох років (що є позитивним для природничих наук, адже дає більше часу на дослідження), це нововведення миттєво знівелювали додаванням монструозної освітньої компоненти, яка розтягнулася на цілих два роки. Вибачте, а коли ж науку робити? Особливо якщо, згідно з постановою КМУ від 19 травня 2023 року №502, аспірант має зробити передзахист своєї дисертації за дев'ять місяців до завершення аспірантури. Тож чистого часу на наукові дослідження залишається аж рік і три місяці, й за цей час аспірант має виконати чотирирічний робочий план, опублікувати три статті в журналах Scopus і повністю написати дисертацію. І все це -- за 8032 грн стипендії (90% від окладу викладача). На завершення здобувач на пару з науковим керівником іще мають пройти захопливий квест "знайди двох вузьких спеціалістів у своїй тематиці на роль майбутніх опонентів", а якщо в них іще й немає статей за тематикою його роботи, то написати для них по одній статті в "мурзилці" -- інакше, за цими ж недолугими правилами "покращеної" аспірантури, захисту просто не відбудеться. Круто, еге ж?

Не дивно, що в таких реаліях до аспірантури можуть іти або диваки, або... ухилянти, яких насамперед цікавить відстрочка від мобілізації за дуже скромну плату, й вибухоподібний приріст кількості аспірантів як бюджетної, так і особливо контрактної форми навчання в 2022-2023 роках є мовчазним підтвердженням цього. Тільки от де тут проривні наукові дослідження? А потім ми дивуємося, що в нас нема кому розробляти крилаті та балістичні ракети, бо середній вік конструкторів КБ -- 68 років. Те саме стосується й вітчизняних лікарських засобів і вакцин -- адже неможливо реалізувати перспективні ідеї, над якими ціла лабораторія має працювати п'ять років, силами навіть двох аспірантів лише за рік і три місяці за жалюгідну стипендію! Саме тому у своєму теперішньому стані вітчизняна система аспірантури перетворилася на недолугого монстра, який не продукує жодних якісних результатів, а лише бездарно споживає дефіцитні кошти держбюджету, й рік у рік ця сума лише зростає.

Чи дійсно ситуація така безвихідна? Зовсім ні! Однак, для покращення нам потрібно ознайомитися з міжнародним досвідом і адаптувати найефективніші наукові підходи саме для аспірантури. Замість застарілих концепцій, таких як "науковий комунізм", у світі вже активно застосовується фінансування на основі проектів, що дійсно стимулює науковий прогрес, а не занурює його в безодню стагнації.

Як це функціонує? Дуже просто. Якщо ти бажаєш мати аспіранта, просто подай науковий грант! Включи до бюджету одну або дві позиції аспірантів з адекватною оплатою, і якщо твої наукові пропозиції отримають позитивну оцінку від грантової агенції, починай шукати кандидатів з великої кількості претендентів.

Якою є перевага такої схеми фінансування для аспіранта у галузі природничих наук? Перше -- це гарантована база для наукових досліджень разом із реактивами (які включено в бюджет гранту) та обладнанням (яке вже є в науковій установі, що цей грант подає, інакше вона його просто не отримає). Друге -- чіткі терміни виконання роботи, що мотивує не затягувати з нею, адже після завершення гранту (зазвичай чотирирічного) стипендії ніхто тобі більше не платитиме. Для керівника гранту теж є безліч переваг, адже він сам обирає собі аспіранта з десятків кандидатур, оцінюючи їхні знання, soft skills і попередній досвід роботи, а не за принципом "що бог послав". Не дивно, що саме аспіранти на Заході є "локомотивами" прогресу цілих лабораторій, а невдалий вибір кандидата цілком може призвести до провалу виконання гранту і втрати керівником позиції junior group leader в університеті.

Однак для того, щоб така схема була успішною в українських реаліях, необхідно істотно збільшити бюджети наявних грантових конкурсів і головне -- забезпечити їх неперервне трирічне фінансування. Наступним кроком має бути синхронізація конкурсів від грантових агенцій України (МОН та НФДУ) в такий спосіб, щоб їх результати визначались у вересні-жовтні, а початок фінансування стартував із 1 січня наступного року. Й, безперечно, прозорий і чесний відбір заявок за scientific excellence, а не за принципом закулісних інтриг. Тільки тоді в керівників проєктів-переможців буде достатньо часу на пошук аспірантів, і цю дату буде синхронізовано із завершенням 1,5-річної магістратури студентів вишів. Такий підхід автоматично вирішує проблему напливу любителів халяви й суттєво підвищує конкуренцію випускників вишів за місце аспіранта, чого вже не було дуже й дуже давно. Одна річ -- виділяти 5000 місць на аспірантуру щороку з держбюджету, і геть інша -- на умовних 600 аспірантів для 300 проєктів-переможців конкурсів МОН та НФДУ. "Бонусом" за це має бути значно збільшена стипендія, щоб мотивувати аспіранта займатися лише наукою, а не розмінюватися на дрібниці у вигляді додаткових підробітків. Однак тут виникає інша колізія: скромні бюджети конкурсів, де навіть 20 000 грн на місяць доплати для доктора наук можуть бути недосяжною стелею, -- що ж тут уже казати про аспірантів. Саме тому альтернативним підходом могло б бути виділення цільового аспірантського місця зі збільшеною зарплатою в лабораторії-переможці конкурсу грантових проєктів і заявок. Тоді не треба різко збільшувати бюджети конкурсів (що є критичним під час війни, де фронт -- це завдання номер один), а МОН просто перерозподілило б кошти з нинішніх 5000 аспірантських стипендій на умовні 600 місць, але зі значно привабливішими фінансовими умовами.

Та основною запорукою успішності такого експерименту має бути радикальне скорочення обсягу й вилучення недолугих загальних курсів із освітньої програми аспіранта, які тільки забирають дорогоцінний час, а також поновлення захисту на "великих" вчених радах, які наразі функціонують лише для захисту докторських дисертацій. Тільки за таких умов за три роки тяжкої, але добре оплачуваної праці в аспіранта є шанс опублікувати хоча б одну статтю в журналі Q1 та ще одну -- у вітчизняному виданні Q4, що є необхідним мінімумом для захисту дисертації на звання доктора філософії на сьогодні. Одноразові ради стали бюрократичним пеклом для здобувача та наукової установи, а шалений брак вузьких спеціалістів у багатьох галузях перетворив захисти новітніх аспірантів на "міжсобойчики", що ще більше делегітимізує їх. Тоді як захист на великій вченій раді з 18 осіб є однозначно прозорішим і пропорційно знижує корупційні ризики із суто математичних причин.

Безперечно, скептики відразу скажуть: "Так, це все цікаво, але не на часі, бо в країні війна, а вносити фундаментальні зміни до постанов із питань підготовки та атестації здобувачів наукових ступенів довго й знову паралізує всю систему освіти і науки". Однак ніхто не забороняє здійснити таку спробу в порядку експерименту, тим паче що 2025 року для цього склалися справді унікальні умови.

По-перше, підбиття підсумків нещодавно оголошеного конкурсу НФДУ "Передова наука в Україні" завершиться в листопаді 2025 року, а фінансування проєктів-переможців через брак коштів у державному бюджеті на 2025 рік почнеться лише з березня 2026-го. Ба більше, за правилами цього конкурсу, істотно спрощеними та дебюрократизованими завдяки активним старанням МОН, до складу виконавців тепер можна додати анонімних учасників -- зокрема й аспірантів. Так працює система грантового фінансування на Заході -- "спочатку гроші, а потім аспіранти", й теоретично просто зараз у грантовій заявці НФДУ керівник групи може вказати ті самі дві ставки аспірантів без прописування їхніх ПІБ -- з розрахунку, що в разі перемоги в листопаді 2025 року він матиме цілих чотири місяці на пошук охочих серед магістрів-випускників університетів. Але залишається відкритим питання, як такі нововведення сприйме конкурсна комісія й чи не буде це підставою для відхилення грантової заявки за формальними ознаками.

По-друге, враховуючи досвід минулого року, коли експертиза основного конкурсу МОН для вишів затягувалася, цього року оголошення конкурсу та підведення підсумків відбудеться значно швидше. Це створює можливість, за умови підтримки з боку МОН, включити до умов конкурсу анонімних аспірантів. Це дозволить керівникам мати декілька місяців на підбір відповідних кандидатур до кінця року, оскільки фінансування проектів-переможців розпочнеться вже з січня 2026 року.

По-третє, от-от буде запущено "Національну систему дослідників", анонсовану МОН кілька місяців тому. Нагадаємо, що вона націлена на цільову підтримку талановитих молодих і досвідчених вчених і функціонуватиме за принципом "кошти йдуть за дослідником". Стипендії від НСД можуть бути чудовою альтернативою для аспірантів-гуманітаріїв, для яких матеріальна база установи не є критичною. Тільки уявіть собі: ви виграєте трирічну стипендію й обираєте для виконання дисертації саме ту установу, яка вам до душі, а в разі прикрих непорозумінь із керівником маєте право її змінити без втрати стипендії. Прикладом успішного функціонування такого підходу є стипендії DOC fund від Австрійської академії наук, і ніщо не забороняє НСД взяти його на озброєння.

На сьогодні ключовим завданням для основних фінансових розпорядників у галузі науки є заохочення обдарованих студентів-магістрів продовжити свою академічну кар'єру в аспірантурі. Важливо, щоб вони досягли значних результатів і за три роки мали можливість спробувати свої сили в ролі молодих керівників проєктів у конкурсах МОН/НФДУ. Це стане потужним стимулом для їхнього подальшого перебування в науковій сфері. Альтернативно, після завершення навчання, вони можуть піти в miltech, реалізуючи свої ідеї та розробки на користь Збройних Сил України. Якщо ж цього не станеться, то існує ризик, що ці студенти оберуть IT-сектор, а на 24-му році життя вступлять до аспірантури лише для отримання відстрочки від мобілізації, присвячуючи наступні чотири роки чому завгодно, тільки не науці. Тож виникає питання: чи доцільно виділяти державні кошти на таку легальну ухилянтство, якщо це не приносить жодної користі нашій країні?