Чи готове законодавство надати "розумному" штучному інтелекту юридичні права, рівнозначні людським?

Коли алгоритм упливає на рішення, але не несе за них відповідальності.

Видавати паспорт інопланетянину, ймовірно, простіше, ніж штучному інтелекту. Це може звучати провокаційно, але за цим висловлюванням криється важливе питання: як поява нового типу розуму вплине на наші правові системи? І як право буде реагувати, якщо цей розум виникатиме не ззовні, а всередині існуючих структур — таких як корпорації, держави чи організації?

Уявімо ситуацію: інопланетна цивілізація виходить на зв'язок з людством. Контакт відбувається через текстові повідомлення. Ці істоти здатні розв’язувати найскладніші задачі, проєктувати експерименти, писати ідеальний код і створювати поезію, яка не відрізняється від людської. Чи сумнівалися б ми в їхньому інтелекті лише тому, що не можемо заглянути "всередину" їхнього розуму? Мабуть, ні. Так чому ж ми постійно застосовуємо такий же скептицизм до штучного інтелекту?

Але право цікавить не лише розум. Воно цікавиться відповідальністю. Людина є суб'єктом права не тому, що мислить, а тому, що має права, обов'язки й відповідає за свої рішення. І ось тут постає складніше питання: якщо штучний інтелект здатний мислити й ухвалювати рішення, чи достатньо цього, щоби зробити його суб'єктом права? І хто відповідатиме за наслідки його дій? Уже сьогодні в різних сферах суспільного життя працюють цифрові судді, лікарі, банкіри.

Проте перш ніж розглядати питання правосуб'єктності, доцільно задати ще одне: чи дійсно ми можемо вважати штучний інтелект "інтелектом"? Сумніви з цього приводу існують вже давно. Чи здатна машина на мислення? Це питання вперше підняв Алан Тюрінг у 1950 році, британський математик і один із піонерів сучасної комп'ютерної науки. Тобто, чи можна вважати штучні системи інтелектуальними? У сучасних дискусіях з цього питання можна виділити кілька поширених заперечень і контраргументів. І йдеться не лише про такі популярні інструменти, як ChatGPT, а й про складні моделі штучного інтелекту, що розробляються великими корпораціями.

Перший контраргумент стосується явища, відомого як колективна сліпа пляма. Ми продовжуємо розглядати інтелект через призму, де вищий рівень розумової діяльності автоматично асоціюється з біологічною формою. Таким чином, якщо штучний інтелект не має фізичного тіла, його сприймають як неінтелектуальний. У цьому контексті варто згадати статтю, опубліковану в журналі Nature, яку підготувала міждисциплінарна команда фахівців у сферах штучного інтелекту, філософії, лінгвістики та data science. Вона чітко вказує на когнітивну інерцію навіть серед науковців, які не хочуть визнати простий факт: людство більше не є єдиним носієм ознак загального інтелекту. Ми вже не єдині — принаймні в рамках інтелектуального виміру.

Алан Тюрінг запропонував оцінювати інтелект машини не через її внутрішні "переживання", а вивчаючи її поведінку. За його концепцією, важливо, чи здатна машина підтримувати осмислену розмову так, що співрозмовник не зможе відрізнити її від людини. Сучасні мовні моделі фактично втілюють цю ідею: вони ведуть логічні діалоги, переносять знання з однієї сфери в іншу і працюють з абстрактними поняттями.

Другий контраргумент щодо здатності машини мислити умовно назвемо "хибною планкою". Скептики часто вимагають від штучного інтелекту досконалості: універсальності, безпомилковості, всезнання. Проте загальний інтелект -- і людський зокрема -- ніколи не означав всевідання. Марія Кюрі не була фахівчинею з теорії чисел, Альберт Айнштайн не володів усіма мовами світу. Ми визнаємо інтелект людини на підставі достатньої глибини й широти, а не абсолютної повноти. За цими ж критеріями сучасні системи ШІ демонструють результати, зіставні з рівнем підготовлених дослідників.

Третій контраргумент -- так звана теза про стохастичного папугу. Її суть у тому, що мовні моделі нібито не мислять, а лише статистично відтворюють слова, які з найбільшою ймовірністю мають стояти поруч із формулюванням запиту користувача, -- подібно до папуги, який повторює почуте, не розуміючи змісту. Проте перенесення знань, узагальнення структур, здатність розв'язувати задачі, яких не було в навчальних даних, -- усе це виходить за межі простого комбінування слів. А текстова форма взаємодії сама собою не є підставою для заперечення інтелекту. Якщо ми визнаємо геніальність Стівена Гокінга, який десятиліттями спілкувався зі світом через текст і синтезатор мовлення, то очевидно, що спосіб комунікації не визначає наявності або відсутності мислення. І заперечення розуму ШІ лише через відсутність тілесної взаємодії виглядає не науковою позицією, а формою антропоцентричного упередження. Отже, питання вже не в тому, чи здатна машина мислити, а в тому, що це означає для нашого уявлення про самих себе.

Сьогодні ми спостерігаємо значний зсув у нашому розумінні ролі людини у всесвіті, який є вже третім за рахунком в історії людства. Коперник відкрив нам правду про те, що ми не є центром Всесвіту, Дарвін спростував міф про нашу біологічну унікальність, а сучасний штучний інтелект ставить під сумнів нашу монополію на вищий розум. Так, у штучного інтелекту є свій "зубчастий профіль" навичок: вражаючий аналіз може поєднуватися з елементарними помилками. Проте така асиметрія спостерігається і в людських здібностях. Це не заперечує інтелекту, а лише вказує на його незвичайну структуру.

Кожен такий зсув рано чи пізно ставить під сумнів ті правові й етичні норми, які регулюють життя суспільства. Отже, сьогодні питання полягає не лише в існуванні так званого загального штучного інтелекту (AGI) — системи, здатної функціонувати універсально, як людський розум. Головна проблема полягає в тому, що право, етика та соціальні інститути ще не розробили адекватних засобів для співіснування з подібними технологіями. Історичні процеси прискорюються: те, що раніше потребувало десятиліть, тепер відбувається за кілька місяців. Визнання чи невизнання AGI вже не є лише теоретичним питанням, а стало питанням довгострокової стабільності цивілізації. Нам необхідні нові етичні підходи та правова уява для того, щоб адаптуватися до цього "Іншого" — нової форми інтелекту, що має технічне походження, але водночас викликає тривогу своєю схожістю з людським розумом.

Сьогодні для права визначальною є не "природа" істоти (біологічна, технічна, гібридна), а кваліфікація -- чи є вона "особою" (носієм правосуб'єктності), чи "річчю / об'єктом" (предметом правомочностей інших). Від цього залежить, хто може бути адресатом норми, на кого "покладається" обов'язок діяти або утриматися, хто відповідає за шкоду і хто реально здатний забезпечити виконання рішення суду чи адміністративного органу. І саме тут зосереджується нерв дискусії: правосуб'єктність -- це "вхідний квиток" у правопорядок, але цей квиток завжди має ціну у вигляді відповідальності.

Саме в цьому контексті штучний інтелект ставить правову систему перед нетиповим викликом. На відміну від "іншого розуму ззовні", він виникає всередині наших організацій, компаній, установ і державних структур. Штучний інтелект має своїх власників, розробників, інтеграторів, операторів та замовників; він пов'язаний з ланцюгами постачання, оновленнями, даними і доступами. Тому будь-яка спроба стверджувати, що "ШІ може бути незалежним суб'єктом і нести відповідальність" викликає підозри щодо основного правового гріха – розмивання відповідальності. Це не просто теоретичне питання: якщо "суб'єктність ШІ" використовується як прикриття, під яким реальні контролери ризиків (люди та компанії) уникають належної відповідальності та контролю, правова система зазнає серйозного удару.

Правове регулювання — це не просто декларації чи корпоративні маніфести, а комплекс норм, які встановлюються та застосовуються у певному порядку. Тому сміливі, але безперспективні заяви багатьох транснаціональних корпорацій про створення "конституцій для штучного інтелекту" — своєрідне "кустарне" виробництво юридичних документів поза встановленою процедурою — не мають нічого спільного ані з державними конституціями за їх змістом (матеріальне право), ані з процедурою їх ухвалення та оприлюднення.

Додаймо ще один, "публіцистичний", кут зору на цю дискусію. В нашій уяві інопланетянин -- це щось, що існує "зовні", тоді як ШІ виникає "всередині" наших інституцій. Тому питання суб'єктності ШІ -- це не про контакт культур, а про перерозподіл влади в нашому суспільстві. Моя позиція як аналітика тут така: визнати інопланетянина суб'єктом (за умови контакту) -- це спроба стабілізувати зовнішній ризик; визнати ШІ суб'єктом -- означає дестабілізувати баланс обов'язків і відповідальності між громадянином, державою та корпораціями. Саме тому право інтуїтивно тримає центр тяжіння на людях і організаціях: там є активи, страхування, системи внутрішнього контролю, регуляторний нагляд, механізми примусу й виконання рішень.

Саме тому може скластися враження, що ми "щедрі" до інопланетян і "скупі" до ШІ, але насправді ми послідовні.

Право надає суб'єктність там, де це не руйнує відповідальності й дає змогу зберегти контроль над взаємодією.

У контексті "іншого розуму" суб'єктність виступає як засіб досягнення миру; проте в ситуації зі штучним інтелектом передчасне надання суб'єктності може легко стати способом уникнення відповідальності. Тому, поки суб'єктність ШІ не доведе, що вона функціонально зміцнює захист громадян і не замінює людську та організаційну відповідальність, право, цілком зрозуміло, буде дотримуватись обережності.

Отже, питання, яке ми розглядали на початку, залишається актуальним: чи може штучний інтелект стати правосуб'єктом? Це питання залишається не вирішеним не через побоювання перед новими технологіями, а через інше – хто нестиме відповідальність за його дії? Правосуб'єктність в юридичному контексті включає не лише права, але й обов'язки, санкції, примус та виконання рішень. Якщо визнання ШІ як суб'єкта призведе до розмивання відповідальності розробників, власників, користувачів або держави, то право має всі підстави діяти обережно. Таким чином, концепція "паспорту для штучного інтелекту" залишиться лише метафорою, а не реальністю в юридичному сенсі.