Неймовірна історія "бойового пінгвіна" Юрія Лишенка, який дивом залишився живим на фронті і знову прибув на станцію "Академік Вернадський".

Полярник Юрій Лишенко до повномасштабного вторгнення працював у двох найсуворіших регіонах планети: Арктиці й Антарктиці. А коли повернувся з чергової експедиції, де його й застала війна, пішов до лав ЗСУ. Там служив у піхоті на самому "нулі", був командиром групи штурмовиків. Та ворожа міна, що прилетіла просто в окоп, де сидів Юрій, поставила крапку в його військовій службі: він дивом вижив, але втратив ногу. Проте не жагу до життя та любов до Антарктиди. Після операції жартував, що тепер схожий на антарктичного пірата з пінгвіном на плечі.

Після завершення лікування Юрій Лишенко знову приєднався до команди станції "Академік Вернадський". Його колеги жартують, називаючи його "бойовим пінгвіном" або просто Юрійовичем. Незважаючи на певні фізичні обмеження, Юрій продовжує вкладати свої сили в наукову діяльність та підтримувати колектив станції. Адже його любов до Антарктиди – це назавжди.

"У південних широтах, де знаходиться наша станція, практично нічого немає, -- ділиться пан Юрій. -- Але лише в Антарктиці я вперше побачив, що вода може бути справді блакитною, адже вона неймовірно чиста та прозора. І навіть коли ти катаєшся на лижах, і лижна палка залишає сліди, з цих лунок за певних умов погоди також виходить це блакитне сяйво."

Напередодні Дня науки в Україні ZN.UA розмовляло з Юрієм Лишенком про війну, науку та Антарктику.

Пане Юрію, скажіть, будь ласка, скільки антарктичних експедицій ви відвідали і як вам вдалося вперше потрапити на станцію "Академік Вернадський"?

У 2010 році я вирішив спробувати свої сили на відборі до 16-ї антарктичної експедиції і одразу ж успішно пройшов його, адже мав значний досвід у обслуговуванні дизель-генераторів. Раніше я працював інженером-механіком на виробництві, що дало мені необхідні навички. У 2011 році я вперше відправився на станцію і з того часу взяв участь у чотирьох експедиціях. З 2020 року я офіційно працюю в Національному антарктичному науковому центрі.

Непередодні початку широкомасштабної війни ви стали свідком надзвичайно важливих подій, пов'язаних з українською антарктичною станцією "Академік Вернадський". Ви брали участь у модернізації криголама "Ноосфера", який було створено на основі британського криголама "Джеймс Кларк Росс", придбаного Україною. Крім того, ви займалися критично важливим завданням — заміною застарілих британських акумуляторів на нові, більш сучасні. Саме під час виконання цього другого завдання в рамках 27-ї антарктичної експедиції ви дізналися про початок повномасштабної війни. Яким чином ця новина вплинула на діяльність станції?

Ми з моїм колегою, системним механіком Максимом Білоусом, опинилися в чилійському порту Пунта-Аренас на початку масштабного вторгнення, очікуючи на теплоход для подорожі до станції. Оскільки нам необхідно було провести модернізацію дизельних генераторів на "Академіку Вернадському", ми вирушили туди на місяць раніше за інших учасників експедиції.

Вважаю, що на роботі самої станції вторгнення не мало значного впливу, проте психологічно це було важко. Розумієте, я родом з Харкова, і в нашій експедиції були ще кілька харків'ян. Коли твої близькі залишаються в такій ситуації, особливо в умовах невизначеності, що панувала тоді, це викликає сильне занепокоєння. Найскладніше було усвідомлювати, що ти не маєш можливості вплинути на ситуацію з твоєю родиною.

-- Чи доводилося вам після початку повномасштабного вторгнення спілкуватися з полярниками з інших країн? На цьому спілкуванні якось позначилася ситуація в Україні?

Отже, ми отримали безліч звернень і листів на адресу станції, які містили слова підтримки. Ми активно співпрацюємо з британською антарктичною службою, а також зі Сполученими Штатами, Польщею та Чехією. Багато листів надійшло саме від них. Усі були стурбовані, питали про наших близьких, чи вдалося їм виїхати та евакуюватися вчасно.

-- А чи не доводилося вам десь перетинатися з російськими полярниками?

-- Ні. Ми всі ці контакти та спілкування завершили ще 2014 року.

-- Як сталося, що після повернення з антарктичної експедиції ви опинилися в піхоті й очолили групу штурмовиків?

-- Коли я повернувся з експедиції, то сам приїхав до ТЦК, став на облік і тоді вже мобілізувався. Країна в нас одна, і вибір для мене був очевидним. Посада в мене була -- механік-водій БМП. Але коли ми потрапили до бойового підрозділу, то спочатку були в піхоті й чекали на техніку. А потім, коли її отримали, я відмовився бути на своїй посаді та вирішив залишитись у піхоті. Це був мій вибір.

Моя бойова історія досить коротка: я провів три місяці в складі 54-ї окремої механізованої бригади третього механізованого батальйону, який славиться своїми подвигами. Спочатку ми діяли на Сіверському напрямку, але згодом нас перевели під Куп'янськ через важку ситуацію на фронті в районі Синьківки. Саме там я зазнав поранення і був евакуйований, а після лікування в шпиталі вирішив покинути лави ЗСУ. Це поранення стало для мене своєрідним другим днем народження. Після цього, вже в Києві, я пережив третій день народження, коли над шпиталем пролетів "Калібр". Його збили, і фрагменти потрапили до нашої ялинки в холі (це сталося 2 січня). Якби він вдарився, наслідки могли бути жахливими.

-- Ви як полярник звикли жити в надскладних умовах. І ви розуміли, що йдете на війну. Та все ж таки що було найнесподіванішим і найскладнішим для вас на фронті?

-- Тут важко щось сказати напевно, бо, розумієте, для цивільної людини стан війни взагалі є надзвичайним. І хоч яку ти мав теоретичну підготовку, і навіть якусь практику на полігоні, на лінії бойового зіткнення все трохи інакше. Все вперше, все страшно. Це звичайний стан для людини й нормальна реакція. Здається, колись Мухаммед Алі сказав, що в кожного боксера завжди є план, але тільки до першого удару. Ну от я думаю, що те саме стосується війни. Тому хоч як ти готуєшся, хоч який гарний у тебе план, але завжди щось може піти не так. І знов-таки, я бачу війну як солдат, розумієте, а солдату іноді краще не заглиблюватися в те, що відбувається, тому що для цього є командування, й воно керує твоїми діями. Тут важливо довіряти своєму командуванню. Водночас є на війні речі, які від тебе не залежать. Ти не можеш знати, коли й де станеться якийсь масований обстріл. У мене так і сталося, коли я був поранений. Тоді у ворога було забагато арти, він міг вести забагато обстрілів.

-- Полярників, які служили в ЗСУ, неофіційно називають "бойовими пінгвінами". Цікаво, звідки пішло це прізвисько?

-- Знаєте, зараз уже важко пригадати, від кого конкретно пішла назва, але шеврон "бойових пінгвінів" я отримав, іще перебуваючи на станції "Академік Вернадський", від нашого колеги, який зараз служить у війську. І я цей шеврон прийняв радше як аванс, бо тоді ще був цивільною людиною. Той мій перший шеврон, на жаль, залишився на бойовій позиції, з якої мене евакуювали після поранення. Зараз у мене вже є інший.

Після того, як ви покинули лікарню, ви вирушили назад до Антарктики. Яким чином це відбулося, і чи виникали у вас будь-які сумніви щодо своїх сил та доцільності цієї поїздки?

Тоді виникла ситуація, коли на нашій антарктичній станції виникла необхідність провести роботи з дизель-генераторами. В експедиції мала бути особа, здатна впоратися з цими завданнями. Таку людину ми мали, але за кілька місяців до відправлення вона вступила до Збройних Сил України. В результаті, окрім мене, не було нікого, хто міг би вирушити в подорож. Вона тривала всього кілька місяців.

Я усвідомлював, що під час подорожі на криголамі "Ноосфера" все пройде гладко, навіть якщо доведеться перетворити протоку Дрейка. Однак стосовно 12-годинного авіаперельоту я не відчував такої ж впевненості – трохи хвилювався, що з протезом буде незручно. Проте зрештою все виявилося значно легше, ніж я очікував.

Чи плануєте ви ще вирушити до Антарктиди та, можливо, залишитися там на зимовий період?

-- На зимівлю, мабуть, однозначно ні. Адже в експедиції, крім роботи на станції, ще є дуже багато завдань, які потрібно виконувати, скажімо так, у полях, тобто пересуватися островом. А це в умовах Антарктиди -- все ж таки не по тротуару пройтися.

Наразі я обіймаю посаду керівника сектору технічного обслуговування антарктичної станції в Національному антарктичному науковому центрі. Наша команда продовжує модернізувати станцію, покращуючи системи життєзабезпечення та її загальну ефективність. Тому я впевнений, що в майбутньому ще матиму можливість відвідати "Вернадського".