Ганна Геллер: "винна", оскільки пов'язала своє життя з етнічним німцем.

На початку 2000-х років, задовго до того, як Росія, охоплена імперськими амбіціями, розпочала військові дії проти України, на території Рашівки з'явився незнайомий чоловік, що виглядав як освічена особистість і спілкувався російською. Він шукав своїх родичів, але не знав, з чого почати пошуки, тому вирушив до сільської ради. На його великі прикрощі, тамшні працівники не змогли надати йому жодної суттєвої допомоги: молодь не знала жодного з прізвищ, які він згадував. «У нас таких немає», — відповіли йому. І ніхто з присутніх не додумався зателефонувати батькам чи дідусям. Ситуація могла скластися зовсім інакше...

Моя мама, Стеша Бенда (з родини Малинок), та Галя Геллер (з родини Минченків, хоча, можливо, це просто вуличне прізвище, не можу стверджувати напевно) народилися в один час - на початку грудня 1938 року. Мама народила мене, а Галя - хлопчика Колю, - ділиться спогадами Катерина Данилівна Залізняк (у дівоцтві Бенда). - Галя працювала акушеркою в місцевій лікарні, а її чоловік був лікарем у тій самій установі. Вони познайомилися під час навчання в Гадяцькому медичному училищі. Через багато років після війни, коли доля розлучила цю пару з рідним селом, я випадково зустріла на автостанції в Гадячі незнайому жінку, яка, дізнавшись, що я з Рашівки, почала запитувати про Геллерів. "Я навчалася разом із ними, усі в училищі захоплювалися їхньою парою, у них була така велика любов"... Я не змогла їй нічого розповісти, адже знала дуже мало. Лише один епізод, який мені передала моя мама.

На наступний день після народження дитини лікар Геллер зайшов у палату, де перебували молоді матусі, з двома шоколадками - одну для своєї Галі, а іншу - для Степаниди, яка вдома чекала троє малюків. Галю він ніжно поцілував. Для Степаниди, у якої вдома панував скупий і ревнивий чоловік, це стало справжнім сюрпризом. "Смакуй, Стешо, набирайся сил", - підбадьорила її Галя. "Ні, - відповіла Степанида, - я збережу це для дітей".

Це, звичайно, сумно, але спогади Катерини Данилівни про Ганну Геллер поступово закінчуються. Вона не може згадати дівоче прізвище дружини Геллера. Місцеві мешканці звали цю родину Минченками, але хто вони насправді - залишилося загадкою. У Ганни була сестра на ім'я Уляна, яка, за чутками, вийшла заміж за когось на прізвище Бовкун, і в них з’явився син Михайло. Цей Михайло навчався в одному класі з чоловіком тітки Катерини, Володимиром Федоровичем Залізняком, який народився в 1936 році. У молодості Михайло переїхав на Донбас, і з того часу про нього більше нічого не відомо. Таким чином, інформація про родину Минченків закінчується.

Насправді сестер Минченків було п'ятеро: Ганна, Уляна, Євдокія, Палажка (ім'я ще однієї не вдалося встановити). Про це дізнаємося з матеріалів архівно-кримінальної справи № 13999-С (зберігається в галузевому архіві СБУ в Полтавській області), початої гадяцькими енкаведистами 18 березня 1944 року і завершеної за місяць - 16 квітня, справи, в якій радянські спецслужби звинувачують уродженку села Рашівки Гадяцького району, акушерку сільської лікарні Геллер Ганну Федорівну за ст. 54-1а КК УРСР, що передбачала відповідальність за "зраду батьківщини", тобто дії, вчинені громадянами СРСР на шкоду військовій моці СРСР, його державній незалежності або недоторканності його території, як-от: шпигунство, видача військової або державної таємниці, перехід на бік ворога, втеча або переліт за кордон. За цією статтею закон призначав вищу міру покарання - страту з конфіскацією майна, заміну якої (10 роками позбавлення волі) каральні органи могли допускати тільки лише "за наявності пом'якшувальних обставин".

Що ж такого жахливого вчинила нещасна Ганна перед тим, як потрапила до рук енкаведистів? Лейтенант Коньков, оперуповноважений ББ (відділу боротьби з бандитизмом) НКВС Гадяцького району, з'ясував, що "Геллер Ганна Федорівна, перебуваючи на території, що була під контролем німців, зареєструвалася в гебітскомісаріаті як "фольксдойче" (дружина репресованого німця), користувалася всіма привілеями цієї категорії, проводила антирадянські бесіди серед місцевих жителів та підтримувала тісні зв'язки з німецькою адміністрацією". На основі цих даних було вирішено розпочати кримінальне переслідування.

Слідство активно діяло, і всього через десять днів після початку розслідування з'явилася постанова про арешт. У ній, відповідно до традиційних канонів, факти обиралися вкрай упереджено: "вела безтурботний спосіб життя, часто отримувала візити від німецьких офіцерів. Свою чотирирічну дитину виховувала в ненависті до радянської влади (під час ігор на вулиці малий Геллер заявляв: "Я німець, мого батька арештували радянські органи, коли я виросту, то помстюся за нього") <...> відвідувала збори "фольксдойче", на яких обговорювали, як допомагати поліції та німецькому уряду"... Отже, очевидно, що звинувачення базується на безпідставних припущеннях, а оперуповноважений вміло створює ворога навіть з дитини, якій лише чотири роки.

З даних анкети затриманої стало відомо, що Ганна з'явилася на світ у 1921 році. На момент її арешту в родині були троє: сама Ганна, її маленький син та 55-річна мати, Марія Семенівна (на жаль, прізвище не вказано). Під час обшуку з'явилися Бутенко Олександра Миколаївна та Єрмоленко Марфа Сергіївна (вулиця Граб'янка). Враховуючи, що представниками спецслужб зазвичай запрошуються сусіди, можна припустити, що родина Минченків мешкала неподалік. Результати обшуку виявилися незначними: було вилучено лише паспорт. У підсумку молодший лейтенант Котенко, який проводив обшук і арешт, змушений був (або ж так підказувало йому сумління) скласти акт, в якому зазначалося, що "жодного майна, яке слід було б описати", у Ганни Геллер не виявлено. "Ні домогосподарства, ні житла, ні худоби", - підтвердила відповідна довідка сільської ради.

Під час допиту затримана жінка підтвердила, що її батько до 1929 року займався веденням власного господарства. Її сім'я складалася з семи членів: батька, матері, яка була домогосподаркою, і п'яти дітей. У 1929 році вони приєдналися до колгоспу. Ганна отримувала освіту і в 1939 році вийшла заміж за Олександра Андрійовича Геллера. До 1940 року працювала акушеркою в лікарні в Рашеві, але в 1941 році її чоловіка заарештували.

Тут зробімо невеликий відступ. Українські історики, чиїм фаховим інтересом є етнологічна наука (як-от Богдан Чирко та Юрій Ніколаєць, що досліджували тему "Етнічні німці України в роки Другої світової війни"), стверджують, що радянські владні структури, починаючи з 1935-1937 рр., ставилися до німецького населення (у 30-х роках тільки на території України існувало понад 300 німецьких колоній чисельністю понад 100 тисяч осіб) з особливою упередженістю, розглядаючи його як потенційну базу "фашистської", "шпигунської" діяльності в країні. Такою була суть сталінського режиму: з маніакальною наполегливістю звинувачувати у шкідництві цілі нації, щоб потім услід за звинуваченням почати етнічні чистки. 1937 року енкаведисти "викрили" міфічний "Національний союз німців України", який існував тільки в їхній хворобливій уяві, однак це цілком очікувано спричинилося до посилення масових депортацій "шкідницької" національної меншини. З початком війни становище етнічних німців ускладнилося, німецькі родини "під один гребінець" виселяли в Сибір, Карелію, Казахстан. Під цей страшний бульдозер і потрапив радянізований (бо ж не Отто і не Курт, а таки Олександр Андрійович) лікар Геллер, про якого ми знаємо зовсім мало: що він був інтелігентом, професіоналом лікарської справи і що він покохав українку Ганну.

Архівно-кримінальна справа повідомляє, що в Ганни на березень 1944 року є чотири сестри, дві з них заміжні, живуть у сім'ях, працюють у колгоспі. Старша сестра Євдокія поїхала в Німеччину в 1942 році, Пелажка - в 1943-му. На запитання, що вона робила в час війни, Ганна відповідає: працювала в лікарні акушеркою. На запитання стосовно перебування в лавах "фольксдойче" - що зарахували її до цієї спільноти в лютому 1943 року як дружину німця, репресованого органами НКВС, що була приписана до магазину в Гадячі, де отримувала продукти харчування, що на зборах "фольксдойче" була присутня всього один раз - у червні 1943 року. Назвати імена інших "фольксдойче" вона делікатно відмовилася: ті, кого вона знала, мовляв, виїхали з німцями.

З автобіографії, яку, до речі, було написано на вимогу окупаційної німецької адміністрації, ми отримуємо більше інформації про життя Ганни. Перед жовтневим переворотом, що в тодішніх документах часто називали революцією, її батько, Федір Минченко, володів садибою з різними будівлями, а також мав коня, корову та інше невелике господарство. Він помер у 1933 році, і можна припустити, що причиною його смерті став голод. На той момент Ганні вже було 13 років.

Отже, ми, здається, підійшли до важливого моменту розгадки. Яким же насправді було прізвище цієї родини? У зведеному списку жертв Голодомору 1933 року, складеному істориком та викладачем Андрієм Боханом, можна знайти ім'я Федора Пилипенка. Таке ж прізвище носив і той загадковий чоловік у капелюсі, який у 2000-х роках шукав своїх родичів. Звичайно, це був онук Федора — Микола, якому слідчий у 1944 році закидав бажання помститися за репресованого батька. На той час хлопець носив прізвище Геллер, але можна припустити, що згодом його мати, прагнучи захистити сина від подальших переслідувань, вирішила змінити його прізвище на своє дівоче.

Що ще розповіла автобіографія. Після завершення навчання в школі в 1937 році Ганна вступила до Гадяцької медичної школи для акушерок і медсестер. Завершивши навчання, 1 червня 1938 року вона стала акушеркою в лікарні Рашівки. Її чоловік у 1938-1939 роках виконував обов'язки завідувача та лікаря в сільській лікарні. У 1940 році молода пара переїхала до Гадяча, де Олександр Геллер працював завідувачем та викладачем у медичній школі, а його дружина продовжувала працювати акушеркою в гінекологічному відділенні районної лікарні. 30 червня 1941 року Геллера було заарештовано. Після п'яти днів у камері гадяцької тюрми його перевели в Ромни, і родина залишилася в повній невідомості щодо його подальшої долі. Після арешту чоловіка Ганна повернулася до матері в село, але, як дружину ворога радянської влади, на роботу її не приймали. Коли фронт наблизився до їхнього села, для неї несподівано знайшлася вакансія акушерки. У персональному листі, що призначався і для німецьких військових, була вказана домашня адреса: Рашівка, вул. Верхній Поділ. Наприкінці цього документа містяться підписи двох свідків, які знали Ганну Геллер не менше двох років: Онопрієнко Ганна Павлівна та Гресь Марія Гнатівна, обидві - медичні працівниці.

На допиті, що відбувся 12 квітня, звинувачувана Геллер повністю визнала свою провину: "свідомо стала на шлях зради", "ненавиділа радянський лад", "до німецької влади ставилася позитивно". Чи можна вірити цим кліше? Дозволю собі припустити, що їхнім творцем був - з великою вірогідністю - саме лейтенант Коньков, а загнана в глухий кут жінка тільки підписала сфабрикований протокол. До речі, писаний по-кацапськи, а вона говорила й думала рідною мовою, українською (про це красномовно свідчать документи, що їх Ганна Федорівна заповнювала власноруч). Вигадані пресловутим лейтенантом звинувачення (на кшталт "поводилася розбещено", "розповідала антирадянські анігдоти", "всяческі ненавиділа радвладу") знаходимо і в протоколах допиту двох свідків - фельдшерки Макаренко Мелашки Павлівни (1915 р. н.) і Ніни Павлівни Чорнушенко (1923 р. н.), Ганниної сусідки на Верхньому Подолі, за іронією долі - небоги рашівського соратника Петлюри, вояка УНР, відомого критика мистецтва Василя Хмурого, репресованого совєтами ще в час Великого погрому. Можна тільки гадати, муляв-допікав Ніні Чорнушенко (бо її свідчення набагато розлогіші й підліші порівняно зі стриманими показами фельдшерки) цей переступ перед власною совістю чи ні. Може, й ні, бо ж відбувалися ті екзекуції під неабияким пресом, свідок так чи інак мусив вдаватися до стратегії виживання, а вона диктувала дворушницьку поведінку.

Ще один допит Ганни Геллер відбувся 13 квітня, і цього разу поряд із нею був прокурор району, що свідчить про серйозність розслідування. Її "зізнання" залишилися незмінними порівняно з попереднім днем: "Я свідомо і добровільно обрала шлях зради", "Я ненавиджу радянський режим", "Вела антирадянські бесіди", "Користувалася всіма привілеями, які надавалися фольксдойче"...

Німецькі піддані, відомі як "рейхсдойче", і "фольксдойче" мали різні правові статуси, тому привілеї Ганни не були чимось надзвичайним. Їй вдалося знайти роботу після репресії її чоловіка-етнічного німця, а також отримувати продукти в спеціальному магазині в Гадячі. Втім, без підтримки чоловіка (батька, як вже згадувалося, забрала смерть від голоду, організованого кремлівською верхівкою на чолі з параноїком Сталіним, а чоловіка відправили в табори через страх перед Гітлером) Ганна намагалася просто вижити разом із маленькою дитиною. Вона опинилася в складній ситуації, коли довкола панували ксенофобські настрої, підживлювані страхом перед "ворогами", до яких потрапляли українці, поляки, етнічні німці та кримські татари.

Так само вчиняли практично всі жінки в селі: заради дітей вони не відмовлялися від мила, шоколадок і консервів, які їм щедро дарували співчутливі німці — звісно, серед них траплялися й такі. У Рашівці розташувалися війська, і німецькі солдати, зокрема офіцери, часто проявляли доброту до місцевих мешканців, спростовуючи усталені стереотипи про німців як про "фашистів" та "есесівців". Я не раз чув розповіді з Рашівки про те, як "німчик"-квартирант регулярно підсовував ласощі маленькій дитині, як офіцер допомагав бабусі (чий зять воював на фронті) та її голодним внукам, а також як офіцер лаяв свого підлеглого за спробу вкрасти курку з бідного подвір'я, вибачаючись перед жінкою, матір'ю чотирьох дітей, і показуючи їй фото зі своєю дружиною та дітьми. Так, рашівці страждали від окупантів і не надто їх любили: на фронті гинули їхні чоловіки та сини, деякі жінки втратили життя внаслідок бомбардувань (як 15-річна Оля Цілуйко, донька Тетяни з Рудичів, або мати Люби Гарбуз, дочки баби Явдохи Бурбели, відомої як Гончарка), хтось загинув від міни, закладеної німцями в колодязь (як Уляна Горошко, старша сестра Данила Бенди), комусь відірвало руку (як Мотрі Дейні)... Та все ж у селі перебували не ті, хто знищував людей у концтаборах і жорстоко палив українські домівки. Церкви, школи, млини, клуби — майже всі дореволюційні будівлі під час війни в Рашівці залишилися неушкодженими. Варто зазначити, що російські окупанти завжди вели себе і продовжують вести себе на українських землях набагато жорсткіше: ментальність німців, з їхньою високою культурою, радикально відрізняється від психології московитів, які діють за принципом орди, охопленої руйнівними інстинктами. У росіян ніколи не було традицій демократичності.

Сталін, як відомо, вважав зрадниками не тільки відвертих колаборантів, а й усіх, хто перебував у час війни на окупованій території. Направду ж населення, попри будь-які прояви доброти з боку окупантів, не толерувало їм, просто люди часто-густо намагалися хоч якось пристосуватися до нового режиму, щоб залишитися в живих. Ну й, чого гріха таїти, дехто з поліцаїв, свого часу скривджений радянською владою, сподівався, що, може, й не буде гірше, ніж за совєтів.

Повернемося до архівної кримінальної справи, де звинувачувальний акт, затверджений 27 квітня начальником УНКВС у Полтавській області підполковником Ізмайловим, з'явився без затримок. Ганну Геллер звинувачували в тому, що вона, "громадянка СРСР, проявляла співчуття до насильницького встановлення фашистського режиму в СРСР". (Цікаво, яким чином, на думку спецслужб, слід було оцінювати встановлення радянського режиму в УНР?). У документі пропонувалося застосувати захід соціального захисту: десять років у виправно-трудових таборах та п'ять років позбавлення прав. На цій сторінці справи є одна цікава деталь: військовий прокурор (прізвище важко розібрати через почерк) наказує розглянути справу на особливій нараді при Народному комісаріаті внутрішніх справ СРСР з пропозицією "застосувати п'ять років виправно-трудових таборів". Зазначена особлива нарада відбулася 26 серпня, і побажання "милосердного" військового прокурора було почуте! Вирок: Геллер Ганну Федорівну за зраду Батьківщини направити до Чорногорського спеціального виправно-трудового табору (розташованого в Хакасії) на п'ять років, враховуючи термін з 10 квітня 1944 року.

8 липня 1989 року Ганну Геллер було реабілітовано. Її сина, Миколу Олександровича Пилипенка, який на той момент проживав у місті Ангарськ Іркутської області, про це повідомили лише в листопаді 2001 року.

Полтавські працівники СБУ також писали синові, що "відомості про родичів на території області встановити немає можливості". Відпискою це не назвеш, бо й справді, в адресному бюро прізвище Геллер не значилося, а в архівно-кримінальній справі немає дівочого прізвища Ганни. Глибших пошуків ніхто не прагнув.

Безсумнівно, після цього Микола Пилипенко-Геллер наважився вирушити в далеку подорож до свого рідного села, де колись з’явився на світ. Можливо, його мати на смертному одрі просила його здійснити цю поїздку? У селі розповідають, що в той час у сільраді перебував Циркуль Микола Свиридонович, який обнадіював Миколу, мовляв, має якісь фотографії, які можуть його зацікавити. Чи дізнався він щось нове про своїх родичів з роду Пилипенків? Циркуля вже немає серед живих, тому на ці питання він не відповість. Доля подарувала Ганні чотирьох сестер, але, на жаль, жодна з них не зберегла прізвище Федора Пилипенка, який загинув від голоду в 1933 році. Нині в селі важко знайти Пилипенків. І ось так сталося, що єдиним носієм родового прізвища (а можливо, не єдиним, якщо Микола Олександрович мав синів) судилося стати хлопчикові, батько якого був етнічним німцем.