Ілько Лемко: Процеси деукраїнізації мови на третій рік великої війни

Безсумнівно, питання української мови залишатиметься надзвичайно важливим і цікавим для України впродовж наступних років, десятиліть, а можливо, навіть і століть. Наприкінці цього року мовний омбудсмен Тарас Кремінь висловив стурбованість, що в 2024 році процес українізації, на який ми так сподіваємося, зазнав значних труднощів. Зокрема, стало відомо, що частка учнів, які вважають українську рідною мовою, зменшилась на 17%. У звіті омбудсмена не уточнюється, чи йдеться лише про учнів загальноосвітніх шкіл, чи також про учнів професійно-технічних навчальних закладів. Проте, якщо розглядати лише учнів середньої школи, яких в Україні налічується приблизно 4 мільйони, то це означає, що за останній рік близько 680 тисяч молодих україномовних українців перейшли до російськомовного середовища.

Картина виглядає абсолютно шизофренічною, адже всім зрозуміло, що якщо україномовна людина раптом стає російськомовною в сучасній Україні, це виглядає як повна фантастика. Натомість, зворотний процес, коли російськомовні переходять на українську, хоч і рідкісний, все ж існує. Але зворотне - неможливе. Отже, можна зробити висновок, що ці 17% молодих людей ніколи не були справжніми україномовними, а лише уявляли, що українська мова є їхньою рідною. Вони зіштовхнулися з труднощами в цілковито російськомовному середовищі, зокрема з насмішками, знущаннями над "незрозумілою мовою" та великою впливовістю соціальних мереж, де спілкуються "нормальною мовою". Це призвело до того, що 680 тисяч нових україномовних виявилися нестійкими у своїй ідентичності. До 17% учнів Кремінь також додає 11% батьків і 8% вчителів, які за цей рік не витримали викликів українізації.

Явищу, яке можна охарактеризувати як повернення до старих звичок після спроби українізації, чудово відповідає євангельська притча про сіяча. Христос пояснює, що насіння, висаджене в кам'янистий ґрунт, не зможе прорости, адже: "Інші ж, як те насіння, що впало на кам'янистий ґрунт: коли чують Слово, то з радістю його приймають. Однак у них немає глибоких коренів, і їх вистачає ненадовго. Коли починаються переслідування або труднощі через Слово, вони швидко відмовляються від своєї віри" (Матвія, 13:20-22). Ті, хто на власному досвіді стикався з реальними спробами українізації, тобто щирим бажанням вивчити українську мову та використовувати її в повсякденному житті в російськомовних регіонах України, знають, що це вимагає неабиякої відваги, а часом і справжньої мужності. Особливо на окупованих територіях, де за українську мову можуть заплатити життям.

Одна моя добра знайома розповідала мені, що її сина кацапські відморозки жорстоко побили ще в українському Криму на фестивалі Казантип лише за те, що той звернувся до них українською мовою. Таких прикладів можна наводити безліч, із пам'яті виринає випадок, коли в 2014 році під час Революції Гідності в Дніпрі дівчина просто йшла вулицею і розмовляла з мамою по телефону українською, на неї налетів навіжений кацап (не виключено, що він міг бути і етнічний українець), вибив з рук телефон і вдарив в обличчя...

Та навіть зараз, у часі цієї страхітливої війни російська і надалі панує на вулицях Одеси, Дніпра, Харкова, та що там казати, й Києва теж. Люди соромляться розмовляти українською, бо й надалі для людей малокультурних і недостатньо патріотичних над українським Словом висить прокляття приниженості, недолугості і приналежності до села. Утім так було майже завжди в нашій історії, і навіть Львів у цьому плані не був винятком.

Адвокат і громадський діяч Євген Олесницький згадував: "Восени 1878 року Львів представився мені майже чисто польським містом... Мова всюди польська - в крамницях, реставраціях, каварнях говорили також і русини по-польськи. Велика то була відвага заговорити до кельнера або купця по-українськи, і на такого всі зглядалися, як на щось надзвичайне. Те нечисленне українське населення, що було в місті, крилося кудись по закутках, а назверх не було його видно; розмірно найбільше українського елементу було в найнижчих робітничих верствах, між домашньою службою та каменичними сторожами". Ця картина вже позаминулого століття до болю нагадує ті ж самі сучасні Харків, Дніпро, Одесу, Запоріжжя, зрештою й Київ.

"Велика то відвага - заговорити українською..." От чому сотні тисяч (!) учнів, їхніх батьків і вчителів не україномовних регіонів України на третьому році великої війни, як на це вказує опитування, оприлюднене мовним омбудсменом, виявилися нестійкими у новонаверненій вірі українського Слова.

Згідно з останніми результатами дослідження, проведеного Тарасом Кременем, лише 37% учнів спілкуються українською мовою зі своїми друзями, а вдома цей показник становить 39%. Дослідження, проведене громадською організацією "Спільномова", показало, що в середньому в Києві лише 15% дітей дошкільного віку, які планують іти до першого класу, володіють українською мовою на достатньому рівні. Серед решти 85% тих, хто не має достатніх знань української, 20% взагалі не знають цієї мови. Замислімося над цими тривожними цифрами – і це лише про Київ!

Дослідження, проведене соціологічною групою "Рейтинг", виявило, що на півдні України 32% населення спілкуються українською, 16% - російською, а 51% є білінгвами, тобто володіють обома мовами. У східних регіонах ці цифри виглядають дещо інакше: 24% україномовних, 22% російськомовних і 52% білінгвів. Очевидно, що для більшості людей термін "білінгви" в Україні є своєрідним замаскованим посиланням на російську мову. Не варто обманювати себе - в російськомовних областях вживання обох мов насправді означає переважання російської.

Видатний дослідник української мови Ярослав Радевич-Винницький зазначає: "Ставлення до теорії 'двох рідних мов' є таким же дивним, як наявність другої голови у мутантів із Чорнобиля. Поняття двох рідних мов можна застосовувати лише до специфічних змішаних сімей, проте наукові дослідження свідчать, що вже в третьому поколінні залишається лише одна мова".

Будь-яка рівновага між суперечливими сторонами є тимчасовим явищем, оскільки зрештою одна з них завжди здобуває перевагу. Як зазначає Радевич-Винницький: "Мовна двоїстість відображає культурну роздвоєність особистості. При цьому ані мови, ані культури не є симетричними, і їхні взаємини не мають паритетного характеру. Це зумовлено не лише відмінностями в цінності національних мов і культур загалом, а й домінуванням одних над іншими. У таких умовах двомовність (білінгвізм) перетворюється на специфічну диглосію: одна мова в суспільстві отримує статус вищої, важливішої та обов’язкової, зв'язаної з владою та престижем, тоді як інша вважається нижчою, менш значущою, необов’язковою та маргінальною. Значення мови пануючого народу зростає із підвищенням соціального статусу." Висновок, який можна зробити, полягає в тому, що коли українці нарешті стануть "панівним народом" в Україні, українська мова займе своє місце на всіх рівнях соціальної ієрархії. Це відбуватиметься не через примус або обов'язок політиків і чиновників, а тому, що українська мова стане рідною для кожного. Хоч процес і відбувається повільно, він вже розпочався.

Підсумовуючи звіт мовного омбудсмена щодо уповільнення процесу українізації у 2024 році, можна відзначити не тільки негативні аспекти, але й певні позитивні моменти. Результати соціологічних опитувань стосовно використання української мови в різних сферах суспільного життя виявляються скоріше бажаними, а не відображенням реального стану справ. Сьогодні для сучасних, патріотичних та моральних людей, особливо молоді, бути україномовним або вважати себе таким є справжнім трендом і показником престижу. Тому значна частина відповідей про вживання української мови може розглядатися як своєрідний аванс на майбутнє.

Відсоток учнів, які спілкуються українською мовою зі своїми друзями, становить 37%, що, безсумнівно, є більш позитивним показником, ніж негативним. Аналогічно, 39% учнів використовують українську в спілкуванні з батьками вдома. Це особливо вражає на фоні величезної русифікації, яка спостерігається в багатьох містах Сходу, Півдня та навіть на Наддніпрянщині. Важливо також врахувати, що понад 6 мільйонів людей, переважно російськомовних, наразі знаходяться за межами України, в основному в Європі, а ще близько 6 мільйонів проживають на тимчасово окупованих територіях і в Росії.

Знову ж таки, не будемо себе обманювати і розраховувати на оптимістичні дані соціологічних досліджень, що свідчать про те, що до 80% населення України вважає українську своєю рідною мовою. Можна вірити в різні цифри, але насправді почути українську мову на вулицях Києва, Одеси чи Харкова, а також у менших містах поза Західною Україною – це вже справжнє виклик.

Жахлива загарбницька війна Московії дала величезний шанс мовній українізації нашого суспільства, в офіційному просторі українська мова вже завоювала собі міцну панівну позицію, утім залишається найважче - завоювати цю позицію в неофіційному просторі: в побутовому спілкуванні, у спілкуванні з друзями, і найголовніше в родинному колі - у тих регіонах, добре знаємо яких, де вона завжди мала і досі має найслабші позиції через вікове засилля кацапщини.