Внутрішні конфлікти в суспільстві вичерпують ресурси і породжують відчуття загрозливості та небезпеки.

Відповідно до слів Ірини ГУБЕЛАДЗЕ, заступника директора Інституту соціальної та політичної психології, навантаження на шкільного психолога складає сімсот учнів, не рахуючи батьків та викладачів.

Україна вступає в четвертий рік війни. Торік 87 відсотків громадян потрапляли щонайменше в одну стресову ситуацію, за даними опитування Київського міжнародного інституту соціології. Чи можна виробити імунітет до стресів?

- Певна адаптація, безумовно, відбувається. З одного боку, в людей виробляється стійкість, із другого - є виснаження фізичне та психоемоційне. Це позначається на психічному стані. Нині українців, швидше, тривожать не так вибухи, не сам факт небезпеки, а психоемоційна втома та пов'язані з нею некон­трольовані сплески гніву й агресії, які дещо зміщують фокус уваги.

На початку конфлікту ми відчули сильний стрес, проте також виникли моменти піднесення та активності. Які зміни ми спостерігаємо тепер, коли війна вже стала частиною нашого повсякденного життя?

Порівнюючи з 2022 роком, важливо зазначити, що це не стосується пошуку "правильних" чи "хороших" реакцій. Тоді суспільство перебувало у стані мобілізації, сподіваючись, що активні дії призведуть до швидкого завершення війни. Основна проблема полягала у нерозумінні безпекової ситуації, що було зумовлено страхом. Небезпека, пов'язана з війною, безпосередньо впливала на емоційний стан людей. Сьогодні ж ми вже адаптувалися до цих викликів і загроз. Кожен знайшов своє місце в суспільстві, визначивши, чим може допомогти фронту, а чим – ні. Однак тепер існують інші чинники, що негативно впливають на психічне здоров'я, такі як напруженість, виснаження і внутрішні конфлікти в суспільстві. Вони також виснажують людей і формують нові відчуття загрози. Важливо усвідомити, як з цим працювати.

Проте суспільні конфлікти існували навіть до початку повномасштабної війни.

Війна зробила наші емоції більш чутливими. Сьогодні ми надмірно реагуємо на навіть найменші суперечки з рідними, друзями та колегами. Те, що раніше залишалося непоміченим, тепер викликає в нас невдоволення.

В психології існує концепція, відома як "вікно толерантності", що визначає певні рамки, в яких ми здатні адекватно реагувати на різні ситуації. Коли ми відчуваємо виснаження, це "вікно" звужується, і навіть звичні події можуть вивести нас з рівноваги. У такому стані ми втрачаємо здатність контролювати свої емоції, що призводить до більш агресивних реакцій і загострює конфлікти в суспільстві.

Чи здатні ми ще раз відчути прилив енергії та запалу?

- Так, має бути нова, ще потужніша подія, щоб люди ще раз вийшли на це коло. Після ковіду нам здавалося, що вже нічого важчого не може бути. Але почалася повномасштабна війна. Тому умова, за якої суспільство знову переживе спалах активності, - це має бути щось потужне та із зовсім іншої сфери. До речі, потужні добрі події теж можуть стати підставою для цього.

Які настрої переважають у сучасному суспільстві?

Відчуття безвиході та розчарування переплітаються з агресією. У той же час, суспільство намагається утримуватися на хвилі оптимізму та віри, хоча ці почуття вже не такі яскраві, як у 2022 році. Загальна атмосфера серед людей характеризується апатією, недовірою та гнівом.

Проте, гнів нерідко виступає як каталізатор дій.

Так, але важливо зрозуміти, на кого та куди спрямований цей гнів, а також як особа справляється з цими емоціями. Якщо гнів адресований ворогу — Росії — і це стимулює людину до активних дій, тоді така реакція може бути позитивною. Проте, якщо агресія спрямована на співгромадян або близьких, це має деструктивний вплив як на саму особу, так і на суспільство в цілому.

Хто сьогодні переважає - активні особистості чи ті, хто веде пасивний спосіб життя?

- Яким чином можна це виміряти? Чи існують абсолютно пасивні особи? Можливо, так, але їх не так вже й багато. У кожного з нас, напевно, є моменти, коли ми відчуваємо втому і втрачаємо активність. Це теж форма пасивності, але вона має тимчасовий характер. Це природний стан, особливо якщо людина, відновившись, знову продовжує свій шлях.

Яким чином трансформувалися методи підтримки психічного здоров'я в умовах війни?

- Насамперед змінилося ставлення людей до цього питання. До повномасштабного вторгнення це вважали сильно стигматизованою сферою - не було заведено говорити про власні переживання та психоемоційні стани. Війна наче легалізувала звернення щодо проблем із психічним здоров'ям. Ми зрозуміли чи, швидше, "публічно визнали": це нормально, якщо ти почуваєшся не окей. Усе більше людей звертається по фахову ­допомогу, шукає і дає собі чесну відповідь, що їм ця допомога потрібна. Водночас маємо в цій сфері певні виклики щодо надавачів послуг. На жаль, у цій сфері є чимало дилетантів, які умовно стали фахівцями з психічного здоров'я після тримісячних курсів чи дводенного марафону або вирішили, що можуть уважно слухати людину й цього достатньо. Вислухати людину - це добре й важливо, але це не про фахову психологічну допомогу. Відповідно, загострилися виклики, пов'язані з наданням цих послуг, із сертифікацією фахівців, з інституційним оформленням. Донедавна в нас не було навіть законодавчого поля, що регламентувало б діяльність у сфері психічного здоров'я. В Європі, США в цій сфері все чітко регламентовано, високий рівень вимог до фахівців і обов'язкова сертифікація. Ми тільки рухаємося в цей бік.

Яка функція психологів у контексті цієї війни? Хто є найбільш вразливим і потребує їхньої підтримки - військовослужбовці чи мирні жителі? Яка категорія населення, дорослі, діти чи пенсіонери, потребує особливої уваги?

Психологи дотримуються принципу, що кожен може звернутися за підтримкою, незалежно від серйозності своїх труднощів. Якщо людина відчуває потребу в допомозі, ми готові її надати. Не існує проблем, які можна було б оцінити за масштабом — всі вони важливі.

Дослідження свідчать, що військові та ветерани найчастіше демонструють симптоми посттравматичного стресового розладу та тенденції до депресії. Проте це не означає, що всі вони обов'язково страждають від ПТСР. Ми насамперед розглядаємо тих, хто повернувся додому або проходить реабілітацію. Щодо психо­емоційного стану військових, які залишаються на передовій, ситуація є складнішою. У них можуть спостерігатися тривожні розлади, але вони знаходяться в стані мобілізації, що не дозволяє їм зосередитись на власному психічному здоров'ї. Натомість ті, хто повертається або проходить відновлення, потрапляють до цієї першої категорії.

Інша група – це біженці. Хоча вони знайшли притулок, невизначеність і руйнація їх колишнього життя викликають глибокі переживання та можуть призводити до психоемоційних розладів.

Третя категорія – діти. Вони не перебувають у інформаційній ізоляції, і батьки не завжди здатні донести до них, що відбувається навколо. Діти значною мірою залежать від реакцій та рішень своїх батьків. Через обмежений життєвий досвід їм може бракувати відпрацьованих стратегій для реагування на стресові ситуації, тому вони часто копіюють поведінку дорослих. Це робить їх вразливими, хоча їхня психіка здатна до адаптації та стійкості. При цьому діти швидше справляються з травматичними переживаннями, якщо звертаються за допомогою до фахівців. Вони легше переключаються, їхня уява та креативність працюють добре. Натомість військовослужбовці часто не бажають звертатися до психологів. Вони мають на це право, проте ми не можемо надати допомогу тим, хто не звертається, і це може призвести до неприємних наслідків.

Яким чином за останні роки змінився підхід до психологів в Україні?

Досить нещодавно багато людей вважали, що візит до психолога свідчить про психічні розлади. Чимало з них не розуміли, чим відрізняються психолог, психотерапевт і психіатр. Проте з початком повномасштабної війни це ставлення змінилося: звертатися до психолога стало абсолютно нормально. Сучасне покоління - діти та підлітки - сприймає послуги психолога як звичне явище. За останні три роки попит на ці послуги значно зріс, і люди стали активніше шукати допомогу.

Хто насамперед повинен піклуватися про психічне благополуччя дітей?

- Найперші контактні особи - батьки. Але далеко не всі батьки можуть дати раду власним емоціям і потурбуватися про себе. Тож від розмов із ними може бути ще гірше. Звісно, проговорювати ту чи ту ситуацію мають батьки насамперед, але якщо вони відчувають, що не можуть зарадити дитині, краще звернутися до фахівця. Не треба перекладати цю проблему на школу, із цим має працювати не шкільний психолог, в якого навантаження - понад 700 дітей плюс батьки й педагогічний колектив. Він може виконувати якісь нормативні заміри, але точно не зможе в індивідуальній роботі опрацьовувати переживання кожної дитини. Було багато дискусій про те, що треба підвищувати психологічну компетентність учителів. Однак це не означає, що вчителі мають стати психологами для дітей. Вони можуть розпізнати якісь тривожні сигнали, надати першу психологічну допомогу й далі спрямувати до фахівця. Зрештою, в наш час кожна доросла людина й навіть підліток має оволодіти навичками першої психологічної допомоги.

Хвиля агресії та ненависті серед підлітків, що недавно збурила суспільство, - це також наслідок війни?

Підлітки зазвичай відрізняються помітною агресивністю. Не випадково існує безліч програм, спрямованих на боротьбу з булінгом, але їхня ефективність часто залишається сумнівною. Чи вплинула війна на загальний рівень агресії? Так, вона справила вплив, і підлітки не стали винятком. Однак причина агресії не лише в конфлікті; важливу роль відіграють також сімейні цінності та безмежний доступ до різноманітних інформаційних джерел. Жорстокий контент, що фіксується на відео і швидко поширюється, може сприйматися як форма розваги. Коли в інформаційному просторі переважає агресія, межа, що відокремлює прийнятну поведінку від насильства, стирається. Статистика свідчить, що у сім'ях, де виховуються агресивні діти, часто панує дисфункція - це стосується не лише фінансових аспектів, а й недостатності емоційного зв’язку між батьками і дітьми. Любов у таких сім'ях часто проявляється через матеріальне забезпечення, а не через спільне проведення часу. Агресивна поведінка може бути спробою дітей привернути до себе увагу, бажаючи бути поміченими, прийнятими та визнаними. Якщо їх не визнають у родині, вони шукають визнання в неблагополучному оточенні, де можуть задовольнити свої емоційні потреби.

Як швидко зможуть військові, що повертаються з зони бойових дій, пристосуватися до життя в мирний час? Які існують способи подолання посттравматичного стресового розладу?

Для того щоб діагностувати посттравматичний стресовий розлад, необхідно, щоб після травматичної події минув певний час. Зазвичай це не менше трьох місяців, хоча прояви ПТСР можуть з'явитися навіть через кілька років. Існує безліч чинників, які впливають на розвиток цього розладу, зокрема індивідуальна стійкість людини та наявність соціальної підтримки, яка може бути як вдома, так і поза ним. Наприклад, повернення до люблячої та підтримуючої родини може позитивно вплинути на процес відновлення. Водночас, якщо сім'я виявляє байдужість, це, безумовно, ускладнює ситуацію. Важливу роль відіграє настрій і підтримка з боку родини, колег, громади, а також суспільства загалом. Крім того, важливо, чи звертається військовослужбовець за професійною допомогою, чи намагається самостійно впоратися з проблемами, що часто веде до не найкращих наслідків. Наприклад, вживання алкоголю або інших речовин може давати короткочасне полегшення і створювати ілюзію вирішення проблем, але насправді лише ускладнює ситуацію.

Чи відчуємо ми психологічне полегшення з закінченням війни?

Багато в чому залежить від фіналу. Припинення бойових дій не означає, що інформаційна війна завершилася. Існує високий ризик внутрішнього конфлікту та громадянської війни, якщо ми не навчимося слухати одне одного й об'єднуватися проти спільного ворога. Агресія та злість, що не спрямовані на зовнішню загрозу, залишаться в суспільстві. Питання полягає в тому, чи зможемо ми з цим впоратися, чи будемо сваритися всередині країни. Уявімо собі цілком імовірний варіант, коли війна закінчується, а в державі проходять політичні вибори. Це завжди є джерелом потужного емоційного напруження. Вибори необхідно проводити, але я не знаю, як знизити емоційний градус, щоб люди могли спокійно пройти цей етап. Після війни непереварена агресія знайде спосіб виявитися. Нам слід подумати, які підходи ми можемо запропонувати для її конструктивного виходу.

Можливо, волонтерський рух? Він буде потрібен і після війни.

Безсумнівно. Відновлення держави є складним і тривалим процесом. Будь-яка форма активності може слугувати позитивним способом протистояння негативним емоціям, таким як страх, відчай чи агресія. На жаль, не всі намагаються діяти активно – деякі обирають негативні моделі поведінки, що тільки ускладнює ситуацію.

Яка роль медійного контенту в загальній травматизації?

- Ми нині проводимо дослідження, наскільки медіаконтент є травмувальним, що можна й не можна показувати людям. Дехто відповідально ставиться до того, що переглядає, дехто спеціально підсідає на жорстокий контент - катування, вбивства. Це ненормально, бо розмивається межа чутливості й розуміння, де межа жорстокості. Ми вже маємо наслідки, коли людина не відчуває, що цей рівень жорстокості щодо інших - неприпустимий. Коли стається чергова трагедія і виникає великий інформаційний сплеск, весь простір наповнений однаковою інформацією - фото, відео - і це ви­снажує. Бо психіка працює таким чином, що навіть у спостерігача виникають сильні емоційні й фізіологічні реакції, подібні до реакцій учасників події. Менш інтенсивні, але механізм реагування той самий. Уявіть, що їсте лимон, - і організм одразу відреагує: з'явиться присмак кислого в роті, виділиться слина. Так само під час перегляду ми співпереживаємо постраждалим і мимоволі конструюємо в уяві образ: а якби я чи мої близькі опинилися в аналогічній ситуації? І тіло реагує на побачене, як на реальну загрозу. Це називається травма свідка, і вона також виснажує.

Один з інструментів інформаційної війни - коли для української аудиторії спеціально викладають жорстокі відео, щоб морально дестабілізувати. Звісно, на війні відбуваються страшні речі, але коли вони доступні широкому загалу, це сильно вимотує всіх. Водночас соцмережі дають простір для колективного реагування - коли всі відгукуються на якусь подію, то наче співпереживають з її учасниками. Але в нас іще зовсім складно з етикою поведінки в соцмережах, зокрема щодо поширення чутливого контенту. Коли активно поширюють відео катувань, розстрілів чи прильотів, ніхто не думає про близьких тих людей, які постраждали, про їхній біль.

З травня 2022 року в Україні діє програма ментального здоров'я "Ти як?", започаткована Оленою Зеленською. Як оцінюєте цю ініціативу? Які результати її діяльності за ці три роки?

- Ця ініціатива зіграла позитивну інформаційну роль для популяризації та нормалізації питання звернення по психологічну допомогу. В її рамках розроблено й поширено прості психологічні техніки, що можуть допомогти ефективніше реагувати на стрес. Щодо змістової частини - то це рамкова програма, яку наповнюють практичними речами інші громадські організації й ініціативи. Інформаційні кампанії, тренінги, розроблення методичних посібників відбуваються під егідою цієї програми. Завдяки їй люди сприймають як норму звернення до психолога. Це важливо - коли люди приходять у групу підтримки, вони слухають інших і потім говорять: "Мені стало легше, бо я зрозумів/ла, що не лише в мене є проблеми". Це відчуття дає полегшення.

15 січня 2025 року Верховна Рада ухвалила Закон "Про систему охорони психічного здоров'я в Україні". Ваша думка про цей закон?

Я знаю осіб, які брали участь у створенні цього закону. Я також долучалася до обговорення його спірних аспектів. Хоча цей закон не є ідеальним, його прийняття є важливим кроком у напрямку легалізації психологічних і психотерапевтичних послуг. Він не вирішує всі проблеми, але робить значні кроки до визнання професіоналізму фахівців у сфері психічного здоров'я. Проте, залишаються численні питання, пов'язані з визнанням дипломів, кваліфікацій та організацією надання послуг. Через зростання популярності психології, багато людей сприймають психологічні послуги як розважальний контент, а не як науку, яка досліджує і впливає на одну з найскладніших і найчутливіших сфер - психіку людини.

Українська система психічного здоров'я відстає від західної?

Не можна стверджувати, що наша система психологічних послуг є застарілою. Проте, існує певна проблема — недостатня представленість на ринку фахівців без професійної освіти, що є недоліком. Водночас, наші спеціалісти мають значно вищий рівень кваліфікації, особливо в галузі психотравм і посттравматичного стресового розладу. За останні десять років ми здобули величезний досвід. Якщо ще в 2014 році фахівці з інших країн приїжджали, щоб навчити наших психологів, то тепер ми володіємо знаннями на значно вищому рівні, ніж вони. Це визнають і самі іноземні колеги. Досвід, який накопичили наші фахівці, є унікальним і конкурентоспроможним. Найважливіше — відокремити професіоналів від непрофесіоналів, щоб останні не займалися терапією або роботою з травмами.

Після завершення війни в нас залишаться накопичені емоції: злість, гнів і розпач, які потрібно буде кудись спрямувати. Як можна впоратися з цим негативом, щоб він не завдав шкоди іншим?

- Реагування в дітей і дорослих однакове - негативну енергію виводити треба через тіло. Тому потрібні фізичні навантаження, починаючи від спорту, пробіжок, прогулянок, генерального прибирання, танців - будь-чого, що допоможе зняти фізичну напруженість. Волонтерство і власний внесок у відбудову країни - ідеальний варіант. Одразу й фізичне навантаження, відчуття залученості, важливості того, що ти робиш, єдності.

Другий аспект – це творчість. Хтось займається малюванням, хтось шиє, готує, пише вірші чи пісні. Деструктивна енергія може трансформуватися у творчу. Також важливо дотримуватися принципів психогігієни: достатній сон, споживання води, спілкування без токсичних елементів. Якщо ми не відпочиваємо і не спимо належно, це призводить до виснаження, нервова система стає вразливою, і зростає ймовірність конфліктів і агресивних реакцій. Отже, правила психогігієни необхідно дотримуватися як дорослим, так і дітям.