Лікар-волонтер вирушив на пошуки осколків без використання наркозу, оскільки анестезії не було під рукою.

З юності я мав велике захоплення історією. Ця дисципліна дозволила мені усвідомити, хто ми є як народ і яке наше походження. Саме це стало основою моєї національної ідентичності – я завжди гордився тим, що я українець, і мріяв жити в країні, де людина має свої права і свободи.

Протягом півтора місяця я перебував у наметовому таборі під час Помаранчевої революції. Атмосфера була неймовірною. Я усвідомив, що нас дійсно багато, і ми об'єднані спільною метою. Спостерігав, як люди щиро бажають змін. Але тоді й гадки не мав, що за дев'ять років знову доведеться боротися за справедливість.

Вранці 1 грудня 2013-го, після побиття студентів, до Києва одразу ж виїхав колега з музею Артем Мамрига. Я ж поїхав на Майдан 9 грудня разом із хлопцями з місцевого осередку "Свободи". Наш земляк Сергій Котенко був керівником охорони Будинку профспілок, узяв мене й Артема до себе. На жаль, полковник Сергій Котенко загинув 9 березня 2022-го в селі Кам'янка Запорізької області від вибуху керованої ракети. За два дні до того на Миколаївщині поліг його рідний брат Олександр, також учасник Революції гідності.

Вразила єдність людей на Майдані. Якщо хтось не міг впоратися з завданням на барикадах, одразу знаходилася допомога. Те ж саме стосувалося і побутових справ, наприклад, коли потрібно було нарізати дрова або щось полагодити. Ми витримували це завдяки взаємопідтримці та людяності.

10 грудня на Майдан привезли курсантів Харківського університету внутрішніх справ. А надворі мороз майже 10 градусів. Уже вечір, ці хлопчаки змерзли, голодні були. Запитали: "Бутерброди будете?" Більшість курсантів схвально кивнула. Дівчата побігли, зробили їм чай, бутерброди. Ми розговорилися. Аж тут підійшов хтось типу замполіта й одразу став кричати: "С кем вы разговариваете? Это наши идеологические враги".

Того ж вечора, після 23-ї години, коли Кетрін Ештон покинула місце подій (вона обіймала посаду верховного представника Євросоюзу з питань зовнішніх справ у 2009-2014 роках), розпочався штурм. Сили правопорядку намагалися пробитися з трьох напрямків, щоб з'єднатися в центрі Майдану. Їх було багато. Я разом із іншими активістами стояв на барикадах між "Глобусом" і Жовтневим палацом. Беркут перейшов в наступ на наші укріплення. Їм вдалося розхитати конструкцію, і з неї почали випадати дошки — в результаті я разом із товаришами опинився на бруківці. Спочатку не зрозумів, що сталося, відчув лише незручність у нозі. Коли підняв штанину, побачив, що вона вся в крові. Виявилося, я чимось порізав ногу. За мить барикада знову хитнулася, і я інстинктивно нахилився вбік в той момент, коли поряд із моєю головою впала важка дерев’яна рама.

Щоб зупинити кровотечу, я поспішив до Будинку профспілок. Дівчина, яка працювала в медпункті, була в жаху і паніці — це був перший штурм Майдану. Я очистив рану перекисом, притиснув ватою, щільно забинтував і знову кинувся в бій. На той момент силовики вже оточили нашу частину барикади та активістів. Мало хто згадує, що всі "лідери" революції — Яценюк, Тягнибок і Кличко — наче зникли з поля зору. На сцені залишилися лише священнослужителі, Руслана Лижичко та Євген Нищук. Руслана закликала активістів відкинути палиці, демонструючи, що ми не прагнемо конфлікту. Але беркутівці наближалися все більше.

Мітингувальники захопили територію навколо сцени, прагнучи захистити жінок та підлітків. В той момент здавалося, що Майдан може бути знищений. Відстань до правоохоронців складала близько 15 метрів. На сцені з’явилася депутатка від "Батьківщини" Леся Оробець, яка змогла вийти на прямий зв’язок і трьома мовами закликала світову спільноту до дії. Священнослужителі продовжували молитву. І раптом я не міг повірити своїм очам — до нас під'їхала Інна Богословська в білій шубі, разом зі своїм охоронцем. Не знаю, чи це було від усвідомлення ситуації, але я був вражений. Вона встала між нами та силовиками, намагаючись переконливо пояснити їм, що варто зупинити насильство і уникнути кровопролиття.

Невдовзі працівник метрополітену скористався відкритим зв'язком і почав закликати людей вирушати на Майдан. Цей заклик швидко поширився по всьому Києву. Ключовим моментом став дзвін з Михайлівського собору, який став справжнім каталізатором подій. Кияни почали з'являтися з усіх куточків міста, незважаючи на те, що метро було закрито, а громадський транспорт зупинив свою роботу. Таксисти безкоштовно підвозили людей до Бессарабського ринку. Кількість протестувальників стрімко зростала — люди йшли один за одним. Я до сих пір пам'ятаю ті емоції, коли здавалося, що світло перемагає темряву. Близько 4:30 кількість добровольців значно збільшилася. У цей момент беркутівці опинилися в оточенні протестувальників і були змушені відступити. На світанку ми почали відновлювати барикади.

Не минуло й години, як пролунало, що штурмують Київську адміністрацію. На трьох автобусах приїхали беркутівці й намагалися вигнати активістів із КМДА. Коли ми з Артемом туди підбігли, силовиків поливали з вікон водою. Невдовзі під'їхало ще два "Ікаруси" із силовиками. Ті ще не встигли вийти, як люди почали розхитувати ці автобуси. Беркутівці, недовго думаючи, розвернулись і поїхали геть. Ті, що приїхали раніше, теж притиснулися до своїх автобусів. Люди дали їм можливість завантажитись і поїхати. Ми тоді так раділи, що вистояли ніч і не дали захопити КМДА.

Протягом усього часу, проведеного на Майдані, де я залишався до самого кінця, я отримав три травми. Найсерйозніші з них зазнав 18 лютого. У той день, під час зіткнення в Маріїнському парку, відчув потужний удар гумовим кийком по голові. Навіть попри те, що був у військовій касці, я втратив свідомість. Коли прийшов до тями, з великими труднощами зміг дібратися до своїх товаришів.

Потім нашу групу чисельністю 27 осіб направили на перехрестя вулиць Інститутської та Шовковичної, щоб підкріпити інших протестувальників. На той момент на площі зібралося чимало киян, які прийшли нас підтримати. Проте більшість людей не були готові до того, що силовики застосовуватим світлошумові гранати та вогнепальну зброю. Снайпери вже діяли з дахів. Беркутівці почали тіснити нас у бік Кріпосного провулка. Одна з гранат, начинена металевими осколками, вибухнула прямо під моїми ногами. На щастя, я мав на собі дві алюмінієві пластини, інакше наслідки могли б бути значно серйознішими. Проте я отримав поранення в кисть правої руки і обидві ноги, а також вдихнув сльозогінний газ. Незважаючи на це, я все ж повернувся на палаючий Майдан. У Будинку профспілок я самостійно витягнув осколки. Адреналін був на висоті, тому сильного болю я практично не відчував.

Згодом нога набрякла і почала набувати синюватого відтінку. Мої товариші настійливо рекомендували пройти обстеження. Виявилося, що не всі осколки від вибуху гранати були видалені. Через тиждень після травми лікар-волонтер вирішив шукати їх без анестезії, адже знеболювальних не було. Мені довелося терпіти жахливі болі. Він вставив хірургічні ножиці у моє тіло і лише через п'ять хвилин вийняв пластикову кульку розміром з ліщиновий горіх. Після цього він наказав терміново їхати до лікарні. Потрібна була ще одна операція, інакше я ризикував втратою ноги вище коліна. Вже наступного дня я опинився на операційному столі. Після цього пройшов курс реабілітації, але нога досі завдає мені значних незручностей. Без ціпка я не можу пересуватися.

2014-го і 2022-го чимало хлопців пішло добровольцями на війну. Багатьох уже немає. Ці втрати важкі. Але сьогодні я все ще вірю, що наші зусилля не були марні й Україна знайде сили вистояти.