Не можна все пояснити війною, так само як не можна ігнорувати, як гусінь поїдає садок знань.

Фото: EPA/UPG

Неодноразово я ділився своїми думками щодо освіти, вищої школи та ролі українських студентів і викладачів у контексті боротьби країни з російською агресією. Їх внесок має величезне значення для нашого майбутнього.

Знову звернув увагу на динаміку змін в українській освіті, і це викликало у мене тривогу. На початку 90-х років в Україні функціонувало 21,8 тисяч середніх шкіл, а в 2014 році, перед початком війни, їх стало 19,3 тисячі. У 2020 році ця цифра знизилася до 15,2 тисяч, а на 2024 рік залишилось близько 12,6 тисяч. Процес закриття навчальних закладів відбувається активно і продовжується. Уряд планує закрити ще понад тисячу шкіл у найближчому році. Микола Томенко нещодавно у соціальних мережах висловився про це досить яскраво і дотепно.

Ось кілька цікавих даних по регіонах. Кіровоградська обласна рада має намір зберегти 158 ліцеїв, проте Міністерство освіти пропонує скоротити їх до 58, причому не у всіх громадах. У Кропивницькому планують зберегти 17 ліцеїв, тобто шкіл з повною середньою освітою, в той час як у Рівному планують 25 ліцеїв. Варто зазначити, що десять років тому в цих містах налічувалося відповідно 26 та 33 повних середніх школи. У Києві ж наміри зберегти 300 ліцеїв, хоча раніше їх було 369.

І подібні приклади можна навести для кожного регіону. Ви, можливо, скажете про війну, масовий виїзд молоді за кордон та інші виклики. Але це не триватиме вічно. Мир все ж настане, і ми переможемо, тому важливо почати думати про наше майбутнє вже сьогодні. Хто дав Міністерству освіти право ініціювати закриття шкіл з менш ніж 45 учнями перед Кабінетом Міністрів? Чому б не зберегти хоча б початкову школу в селі? Можливо, варто взяти приклад з Польщі і запровадити 5-річну початкову освіту, щоб покращити соціалізацію дітей, які живуть у малих селах.

Хто ж є тією "гусінню", що, скориставшись воєнним станом, підриває українську освітню систему? Чи усвідомлює суспільство, що відбувається в країні? Як так сталося, що, маючи досить високі показники за індексом людського розвитку, а також за доступністю та охопленням середньої освіти, ми повільно повертаємося до рівня нерозвинутих держав? Адже на початку ХХІ століття Україна займала 74 місце у світі за цим індексом. У 2004 році ми вже піднялися на 70 позицію з індексом 0,777.

На сьогоднішній день Україна займає 100-те місце серед 193 країн за індексом людського розвитку, який становить 0,734. Зниження рівня охоплення дітей повною середньою та вищою освітою викликає серйозну стурбованість. Хоча основним фактором цього негативного тренду є десятирічний конфлікт, існують також суб'єктивні причини – недоліки в управлінні, брак усвідомлення реальної ситуації, а також відрив освітньої політики від потреб вчителів, науковців, шкіл, училищ та університетів. Чи усвідомлюють "реформатори", що стан освіти безпосередньо пов'язаний з добробутом країни? Це наочно демонструє ситуація в деяких африканських країнах, де на південь від Сахари 140 мільйонів людей не вміють читати. Наприклад, тривалість навчання в Нігерії становить лише 2,1 року, у Буркіна-Фасо – 2,4, а в Гвінеї – 2,7 років. Відповідно, рівень життя в цих країнах є вкрай низьким, а люди страждають від бідності та несчасть. Чи дійсно ми прагнемо такого майбутнього?

Чому, попри положення статті 53 Конституції України, яка гарантує доступність та безкоштовність повної середньої освіти, виникають такі ситуації? Хто дав дозвіл на включення обмежень у закон "Про загальну середню освіту", а також на введення іспитів при вступі до гімназій і ліцеїв?

У проєкті закону "Про внесення змін до деяких законів України щодо впровадження профільної середньої освіти" від 9 жовтня 2024 року МОН визначає критерії створення профільних ліцеїв, дотримання яких забезпечує субсидії на фінансування. Недотримання - фінансує сама місцева рада.

Автори закону намагаються протиснути норму, що в ліцеї на одній паралелі мусить бути не менше 50 учнів або навіть і 100 осіб. Ці положення були і в законі про середню освіту, їх знову хочуть реанімувати. Знавіснілі "реформатори", яким іноземні гранти підігрівають кров і туманять очі, уже хочуть забрати право у місцевих рад, гарантоване ст. 53 Конституції та ст. 32 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", ст. 32 Закону України "Про повну середню освіту" самостійно відкривати школи, передати остаточне рішення з цих питань на розгляд Міністерства освіти і науки України. Інакше кажучи, тезу про те, що немає школи - немає села, вже знівелювали остаточно, бо таке право втратять і громади, які нині об'єднали десятки сіл, цілі колишні сільські райони. Про ситуацію з профільною середньою освітою гарно написала вчителька з Вінниччини Інна Фрідкіна на сайті Освіта.ua.

Не можу не згадати про наміри реформаторів стосовно майбутнього коледжів. Попри існуючий закон "Про фахову передвищу освіту", планується їх об'єднання з залишками професійно-технічних училищ, вилучення з університетської системи та передачу на місцеві бюджети. Цей задум викликав опір у багатьох обласних радах, однак представники Міністерства освіти і науки продовжують ігнорувати ці зауваження. Ніхто не звертає увагу на те, що чинна ступенева система підготовки та тісні зв'язки викладачів коледжів з відповідними кафедрами позитивно впливають на якість підготовки спеціалістів.

Які можливості відкриваються перед Україною і нашими дітьми? Вражає позиція депутатів, зокрема тих, хто належить до так званої опозиції. Чому ж ви залишаєтеся в мовчанні? Що ж саме за параліч затримує ваші думки та відповідальність перед виборцями?

Як могли допустити, що впровадження "реформ" у вищій освіті, використання абстрактних і незграбних правил прийому з чотирма предметами (НМТ), а також "широкий" конкурс призвели до повного зникнення підготовки вчителів, особливо в таких предметах, як фізика, хімія, біологія та математика?

Нещодавно я згадував, що згідно з інформацією Міжнародної програми з оцінювання освітніх досягнень учнів (PISA), в Україні існує понад 100 тисяч вакантних посад для вчителів. Проте, у 2024 році університети запросили лише 979 студентів на педагогічні спеціальності, серед яких 408 — математики, 82 — хіміки, і 55 — фізики. Цього числа вистачить лише для забезпечення потреб Києва та його околиць.

Чому за критичної відсутності лікарів в Україні із 6284 місць держзамовлення цього року не заповненими залишилося 22%? Чому з урахуванням ситуації, що склалася, ніхто в уряді не хоче встановити фіксований обсяг вступу на ці життєво необхідні спеціальності? Чому не спробувати спільно з місцевою владою вирішити цю гостру кадрову проблему? Знайти додаткові стимули для учнів шкіл, які вступають на ці вчительські спеціальності. Наприклад, місцевій владі запровадити додаткові стипендії, надати житло вчителям, лікарям, зацікавленим місцевими громадами тощо. Тим більше в регіонах житло коштує дуже недорого.

Влада виділила фінансування для придбання шкільних автобусів, організації харчування для учнів, впровадження інклюзивної освіти та підвищення професійних навичок педагогів.

Серед актуальних питань постає проблема, чиї амбіції та нездорові ідеї реалізовані в суперечливих правилах вступу до вищих навчальних закладів, які, на жаль, здатні завдати шкоди підготовці кадрів для ключових секторів економіки та, зрештою, українській державі. Це стосується багатьох наукоємних спеціальностей, зокрема фахівців у сфері машинобудування аграрного сектору, таких як технологи тваринництва, рибоводи та лісівники. Наприклад, за останні чотири роки державне замовлення на спеціальність «прикладна фізика» зменшилося на третину і становить лише 287 осіб. Що стосується підготовки фахівців у галузі технологій тваринництва, то тут показник знизився вдвічі, до 311 осіб. І таких випадків існує безліч.

Неприпустимим є розподіл декількох місць державного замовлення між окремими закладами вищої освіти. Наприклад, Одеська академія будівництва, Черкаський технологічний університет та Український державний університет залізничного транспорту отримали по 8 місць на спеціальність "Галузеве машинобудування". Натомість Національний університет технологій і дизайну та Донбаська машинобудівна академія отримали по 6 місць, а Приазовський технологічний університет лише 3 місця. Подібна ситуація спостерігається і у спеціальності "Лісове господарство": Полтавський аграрний університет отримав лише 1 місце, Білоцерківський аграрний університет - 2, а Житомирський державний університет імені Івана Франка - 3. Яким чином можна організувати навчальний процес, підтримувати лабораторії та виплачувати заробітну плату в таких умовах?

Експерименти Міністерства освіти і науки щодо впровадження грантового фінансування для абітурієнтів, вибору керівників вищих навчальних закладів наглядовими радами, а також переведення університетів у статус державних неприбуткових підприємств виглядають абсолютно відірваними від реальності. Усе це викликає підозри у можливих корупційних схемах та розграбуванні матеріальних ресурсів цих установ. Національне агентство з питань запобігання корупції також висловило свої занепокоєння щодо цих реформ, зазначивши їхні негативні наслідки.

Ще раз підкреслюю критичну необхідність створення нової Стратегії розвитку вищої освіти України. Це має враховувати умови для перемоги над агресором та відновлення країни після наслідків російської агресії, а також враховувати зміни в демографічній ситуації і дотримання конституційного курсу на європейську інтеграцію. Цей процес повинен бути в руках кваліфікованих спеціалістів з досвідом як в Україні, так і за кордоном. Важливо, щоб Президент і прем'єр-міністр визначили, хто в Уряді несе відповідальність за освіту та науку. Йдеться про компетентного віце-прем'єра та оновлення кадрів у відповідному міністерстві. Не можна доручати цю відповідальну справу людям, які поверхнево ставляться до українських реалій. Час «факірів на годину» та різноманітних «агентів змін» залишився в минулому. Їхні коливання в поглядах, самозакоханість, нехтування європейським досвідом і зневажливе ставлення до всього вітчизняного завдали серйозної шкоди справі.

Неприпустимим є також командно-адміністративний підхід до управління вищими навчальними закладами, при якому на керівників здійснюється систематичний тиск. Це виражається в масових накладеннях дисциплінарних стягнень і безпідставних звільненнях, що змушує їх оскаржувати ці рішення у судовому порядку.

Можливо, варто розглянути доцільність створення окремого міністерства науки та вищої освіти, зважаючи на об'єктивну потребу в інноваційному підході до економічного розвитку, а також на важливість науки та якості вищої освіти. Це могло б відкрити нові горизонти для уваги до шкільної освіти, як це вже реалізовано в сусідній Польщі. Перші ініціативи цього нового міністерства демонструють позитивні результати.

Розуміємо всю складність становища держави, необхідність напруженої праці на підтримку Збройних Сил України, верховного головнокомандувача, економіки держави, посилення обороноздатності країни, проте не можемо не бачити некомпетентного управління галуззю, необхідність кадрового оновлення, радикальних змін в урядових структурах.