Тарас Прохасько: Що ще може бути недоречним?

До вісімнадцяти років я навіть не намагався мислити систематично. Я був занадто малим, щоб використовувати такі поняття, навіть для власного сприйняття. Все здавалося цілком природним, як шизофренія. Мій світ складався з дому, родини та подібного соціального оточення.

Він виявлявся дивним, агресивним і штучним у своїх формах, проте водночас відображав миттєві моменти дитячого існування. Саме тому цей світ, в якому домінувала ворожа система, ставав зрозумілим, адже в ньому відбувалися етапи пізнання навколишньої реальності, зазначає Тарас Прохасько на платформі Збруч.

Про абсурд, до речі, я вперше дізнався з радянських пропагандистських видань, які оглядали новітнє, нерадянське мистецтво. Але був ще один важливий момент. Вихований мамою, яка від свого діда, якого я ледь встиг зустріти, успадкувала майже релігійне ставлення до словників, я проводив багато годин на тиждень, занурюючись у словник іншомовних термінів. Особливо в цей. Радянськості, від якої застерігали мої родичі-вихователі, тут, безсумнівно, було найменше. Я часто натрапляв на слово "абсурд". І не раз, адже тоді я читав словник не лише з метою запам'ятовування, а й щоб просто насолоджуватись новими термінами та визначеннями. Хоча дещо я запам'ятав. Абсурд – це щось безглузде, нісенітниця, негармонійність. У улюбленому виданні в останні роки життя моєї мами, Варшава, 1934 року, це слово було описане ще більш лаконічно: недоречність.

В армії абсурд нарешті проявився у всій своїй красі. Він розцвів, розповсюджуючись і вторгався в усі сфери життя. Від основних засад до найменших деталей — все здавалося безглуздим. Ціла система виглядала як фарс. Комірці, що їх потрібно було щодня пришивати. Яскраві мітки розмірами шістдесят на двадцять, які мали бути нанесені на кожен елемент незручного обмундирування. Чоботи, що не витримують навіть легкого навантаження. Онучі, які, як весняний дощ, переносять грибкові інфекції. Параграфи статуту, що їх слід заучувати перед кожним виходом на варту, навіть не намагаючись зрозуміти закладений в них сенс. Бойова техніка, що не функціонує. Кантики на ліжку, які потрібно заправляти за допомогою табурета і капця. Стройові елементи, абсолютно непотрібні навіть у найскладнішій ситуації. Десять патронів у автоматі, які видаються під підпис для навчальних стрільб. Безліч дрібниць...

Ознайомтесь: Тарас Прохасько — Вчасно зникнути.

Десь через рік служби я нарешті зрозумів, що абсурд не є нісенітницею. Швидше правдивою немилозвучністю. Армійський абсурд - попросту єдиний спосіб організації сотень тисяч автономних організмів у щось, що могло би цих звірів підпорядкувати - у, знову ж абсурдному, суспільному договорові і геополітичному ескізові. Звірів, кажу без обурення і заниження, бо виявилося, що те, що втікало від абсурду організації у цілість, було доволі фізіологічним. І ще чимось таким, вивченням чого займається етологія - складна наука про складні поведінки тварин. Ну, скажімо, їжа, агресія, неформальна єрархія, холод, біль, неспроможність, хитрість. Страшні речі. Найстрашніші, але не абсурдні. Гармонійна трагічна поліфонія.

У двадцять років я знову потрапив у світ, який два роки тому здавався мені абсолютною нісенітницею. І саме тоді все почалося. Як сліпець, що вперше приміряє правильні окуляри. Я спостерігав за університетом, улюбленими містами та різноманітними формами соціальної організації, слухав різноманітну групову риторику, і все це дозволяло мені бачити, чути, відчувати та усвідомлювати, що абсурд є чимось значно більш складним, глибоким і витонченим, аніж груба совєтська армія. Він тут. Він нерозривно пов'язаний із принципами соціалізації.

У такому випадку виявлений мною абсурд насправді відсутній. Адже принципи осмислення соціальних явищ є надзвичайно ретельно продуманими. Здоровий глузд підтримує те, що можна було б охарактеризувати як абсурд.

Проте, це все ще не звучить приємно.