"Я ніколи не переживала такої зневаги, як від російських охоронців у Таганрозі", - розповідає 72-річна медик "Азову" про свої спогади з Маріуполя, перебування в полоні та службу після звільнення.

Початок 1980-х, Київ - Афганістан.

28-річна медсестра Тетяна Теплюк від нудьги і невдоволення життям підписала контракт зі Збройними силами СРСР і поїхала в Афганістан. До того її нічого не пов'язувало з військом, а про війну вона знала лише з радянської літератури.

Мої погляди на армію були досить наївними. Однак під час служби в Афганістані моє сприйняття кардинально змінилося. Я втратила довіру до офіцерів, оскільки часто стикалася з тим, що вони були людьми, які зловживали алкоголем.

"Мене гнітила поведінка старших солдатів. Незабаром я зрозуміла, яку шкоду завдаємо місцевим жителям: танки по селах мчали, завдаючи руйнувань," - ділиться з УП Тетяна.

Протягом півтора року вона виконувала обов'язки операційної сестри в військовій поліклініці, іноді змінюючи місце роботи в десантному медичному санбаті. Після цього повернулася до України і вирішила більше не залучатися до армійських "пригод".

Весна 2015 року, маршрут Київ - Маріуполь.

62-річна Тетяна Теплюк вирішує приєднатися до "Азову" і переїжджає до Маріуполя. Її прагнення повернутися до військової медицини виникло одразу після Революції гідності, під час якої вона активно волонтерила в медичних пунктах, а також на початку російської агресії. Проте жінка мала побоювання, що військові можуть відмовити їй через її вік.

В батальйоні "Азов" Тетяну запросив її похресник, тож вона отримала позивний "Хрещена".

Протягом семи років ця жінка надавала медичну допомогу військовим у гарнізоні Маріуполя.

Офіційно я працювала як цивільний спеціаліст у нашій військовій частині. Мобілізація відбулася у середині березня 2022 року. Командир Єрмолай підійшов до мене і сказав: "Вітаю вас, Хрещена, тепер ви солдат", - розповідає вона в інтерв'ю УП.

Молодша сержантка Тетяна Теплюк поділилася своїми спогадами з "Українською правдою", розповідаючи про те, як почалася велика війна в Маріуполі. Вона згадала, як доводилося "кочувати" підвалами оточеного міста і намагалася не піддаватися зневірі, незважаючи на постійні російські атаки на "Азовсталь". Тетяна також пережила полон в Оленівці та Таганрозі, і висловила свої страхи, що військово-лікарська комісія може визнати її непридатною до служби після звільнення.

Наступним йде пряма мова Хрещеної.

Цього року Тетяна Теплюк потрапила до рейтингу "УП100. Сила жінок".

"Українська правда" заснувала премію, щоби відзначити жінок, які в умовах великої війни захищають Україну на фронті, створюють можливості для бізнесу і громадського сектору, розвивають культуру, спорт, науку й креативні індустрії.

Церемонія вшанування жінок-лідерок пройде 25 березня в Національній філармонії України. Деталі програми заходу та можливість придбати квитки доступні за цим посиланням.

Під час першого тижня масштабного конфлікту ми, бійці Азову (УП), перебували у нашому гарнізоні "Школа", проте він знищився внаслідок російського ракетного обстрілу. Після цього ми перемістилися до металургійного технікуму, розташованого неподалік від "Азовсталі".

Я працювала з бійцями, які отримали легкі травми та незначні опіки. Важко поранених забирали з поля бою парамедики, які надавали їм необхідну допомогу та транспортували на "Азовсталь", де розташовувався госпіталь "Залізяка".

Найбільше мені запам'яталося, як змінювався ландшафт навкруги - як вигорали будинки навколо наших гарнізонів, як земля вкривалася глибокими вирвами від бомб, снарядів і ракет. Росіяни обстрілювали нас з усього: з літаків, з танків, з артилерії, навіть із корабельної артилерії з Азовського моря.

Одного разу, коли я перебувала в технікумі, я вийшла з аудиторії, і раптом снаряд пролетів повз, вибухнувши в кінці коридору. Мене не зачепило, але нашого бійця важко поранило. В повітрі панувала напруга, а здалеку лунав жахливий крик: "Допоможіть"... На жаль, поранений солдат згодом помер.

Голод прийшов раптово. Я був вражений голодними поглядами молодих людей, особливо юнаків. Вони мали потребу відновлювати енергію після виконання завдань або патрулювання, але їжі практично не залишалося - лише по маленькому пластиковому стаканчику каші на брата.

Ми стикалися з серйозними труднощами щодо води. Витрачали її обережно та з розумінням, адже за цю життєдайну рідину люди втрачали життя. Іноді наші відправлялися на пошуки води, а російські війська обстрілювали автомобілі.

Мені було важко спостерігати, як страждають мирні люди. Часом у їхніх поглядах я помічала безмовний докір, ніби ми, військові, несемо відповідальність за їхні муки, хоча це не українці розпочали цю війну. Ми намагалися допомогти їм, ділячись водою, їжею та медикаментами.

Іноді люди зверталися з проханням про дефіцитні медикаменти, як-от інсулін. У нас таких препаратів не було, але наші бійці завжди докладали зусиль, щоб знайти їх у аптеках або магазинах. Вони постійно поверталися з завдань з великим асортиментом ліків.

Десь у другій половині квітня росіяни підійшли близько до технікуму, тому ми перебралися на "Азовсталь". Нас перевезли вночі, в абсолютній темряві, коли була невелика пауза в обстрілах. Але дрони, оце гадство, все одно весь час "висіли" над нами.

Нам вдалося забрати на "Азовсталь" майже всі свої ліки. Ми передавали на "Залізяку" перев'язувальний матеріал, антибіотики, але це був такий мізер, крапля в морі.

На "Азовсталі" всі бункери були зв'язані підземними переходами. Ми весь час перебували під землею.

У нас була електрика, тому можна було розігріти воду в чайнику. Їжу готували на саморобних "пальниках" – наливали антисептики в баночку, підпалювали і так варили каші, а також випікали хлібці. Переважно готували пшеничну, вівсяну та ячмінну крупи. У нас також залишилися невеликі запаси сиру і трохи сала.

Спочатку ми мали продуктові склади під назвами "Магазин 10" та "Магазин 20", в яких функціонували спільні кухні. Проте, на жаль, ці місця були зруйновані внаслідок бомбардувань з боку російських військ. У відповідь на цю ситуацію люди почали створювати невеличкі кухні в підвалах своїх будинків. Деякі сміливці навіть ризикували своїм життям, повертаючись до магазинів "10" і "20", щоб рятувати продукти, які залишились під завалами, і таким чином шукали їжу, як могли.

На "Азовсталі" я сподівалася на диво. Я ніколи не дозволяла собі впадати у відчай чи відчувати безнадійність. Рідним я запевняла, що зі мною все гаразд. Відсторонившись від всього, я зосередилася на своїй роботі. Знайшла на заводі кактус і трохи поливала його. Мене дуже турбувало, що, покидаючи це місце, я залишу його, і він загине.

Хоч було очевидно, що виходу в нас уже немає, я вірила, що вихід знайдуть. До мене підходили бійці, дивилися в очі і запитували: "Хрещена, що буде далі?". Я брала за руку і запевняла, що все буде добре, що командири обов'язково щось придумають. Бачила, як люди заспокоюються.

16 травня 2022 року командування оголосило, що ми вступаємо в так званий "почесний полон", і нас мають звільнити через 4-5 місяців. Нам повідомили, що більше не маємо військових секретів і можемо відкрито ділитися правдою про себе та нашу діяльність, оскільки обман лише сприятиме агресії.

16 травня було евакуйовано тяжко поранених. Наступного дня я вийшла на вулицю. Сонце світило, а зелені трави радували око. Мій настрій був оптимістичним, я сподівалася, що хтось із нас вийде з цієї ситуації, можливо, навіть усі.

Читайте також: "Вихід з "Азовсталі" називали евакуацією. Мене на два роки "евакуювали" в російську в'язницю". Історія визволеного з полону 23-річного бійця

Після того, як я залишила "Азовсталь", чотири місяці провела в полоні в Оленівці. Жінки були розміщені в дисциплінарному ізоляторі, далеко від бараків, де жили чоловіки. Наглядачі постійно повторювали, що українські солдати можуть нас "порвати". У них є такі уявлення. Ми усвідомлювали, що доводити, що наші хлопці ніколи не завдадуть нам шкоди, нікому не потрібно.

Умови в оленівській колонії були просто жахливими. Я опинилася в камері № 6, яка мала приблизно 3 на 3 метри, і яку росіяни називають "одиночкою". Третина цієї камери була відведена під санвузол. Протягом чотирьох місяців там одночасно перебувало від 6 до 11 жінок.

Лягали на дерев'яних нартах, на підлозі, іноді навіть на крихітному столику. Миші бігали просто над головами. З санвузла доносився жахливий запах, каналізація засмічувалася цілий день, а вода стікала коридором.

Нас годували так, що лише б ми не вмерли з голоду: маленька порція водянистої каші на сніданок, суп і якась каша на обід, а на вечерю — каша з рибою. "Вечірня" каша була для мене неприйнятною, адже містила тухлу, жахливо пахнучу рибу. Один раз спробувала, і більше не змогла до неї повернутися. В Оленівці я втратила 30 кілограмів.

Катуванням піддавали лише чоловіків. Жінок викликали на допити лише як свідків "крадіжок, скоєних азовцями". Хлопців примушували визнавати свою провину у злочинах, а ми мали давати на них неправдиві свідчення. Питання, які ставили, були такими абсурдними, що важко було повірити в їхню логіку.

Ось кілька варіантів для унікалізації тексту: 1. "Чи звертали увагу на те, як бійці Азову встановлювали вибухові пристрої в Драмтеатрі?" 2. "Чи помічали, як військові з Азова обстрілювали пологовий будинок з танкових гармат?" 3. "Чи чули ви про випадок, коли бійці Азову зґвалтували вагітну жінку, вбили її та вирізали свастику на животі?" 4. "Чи бачили, як бійці Азову безжально розстрілювали цивільних на вулицях Маріуполя, а також катували полонених?" Ці варіанти передають ту ж інформацію, але формулювання та стиль висловлювання змінені.

Звісно, ми відповідали - ні. В моєму випадку росіяни так і записували.

Тієї ночі, коли росіяни влаштували теракт у колонії, ми чули вибух. Але бараки були метрів за 300 від нас, тому ми спочатку подумали, що десь недалеко прилетіло. Ми і раніше чули такі вибухи. Але охоронці заметушилися, почали кричати, що розстріляють нас, якщо почують хоч якийсь звук, хоча ми навіть нічого не говорили.

Охоронці були обізнані про те, що сталося. У той момент проходила зміна тих, хто відповідав за катування наших хлопців. Я переконана, що вони активно долучилися до замінування цього бараку. Це були вірні підлеглі начальника Оленівської колонії, якого нещодавно усунули з посади.

Читайте також: "Інколи думаю, що Олексій лежить хворий у полоні. Надія тліє в душі". Пам'яті загиблих в Оленівці азовців

27 вересня 2022-го мене перевезли в Таганрог. Ми з дівчатами потім порівнювали Оленівку і Таганрог. В Оленівці було жахливо в побутовому плані, але в моральному набагато легше порівняно з Таганрогом.

У Таганрозі досить прийнятні побутові умови: комфортабельна, відремонтована кімната, в якій ми проживали лише троє, з сучасним туалетом, умивальником і можливістю приймати ванну раз на тиждень.

Їжа тут була дещо якіснішою, ніж в Оленівці. Проте багато залежало від того, хто саме її подав. Іноді траплялися такі, що просто лінувалися нормально викласти кашу на тарілку. Часто крупа просто плавала в гарячій воді. Наприклад, манка навіть не встигала як слід загуснути.

На моральному рівні на нас справді тиснули. В Оленівці над нами чинили нагляд лише чоловіки, тоді як у Таганрозі – жінки. Який це жорстокий народ, які жахливі ці жінки. Ніколи раніше я не відчувала такої потужної ненависті, яку вони виявляли до нас. Мене лякала думка, що це почуття може знищити мене.

Ми могли зазнати фізичного дискомфорту під час перевірок. Двічі на добу нам наказували виходити в коридор, ставати під стінкою та широко розставляти ноги. Нам повертали руки, проводили огляд, намагаючись знайти якісь заборонені предмети.

Завжди повторювали, що ноги потрібно ставити ширше. Неприємна наглядачка підходила і з усієї сили била по нозі. Я падала, усвідомлюючи, що краще вже впасти, ніж ризикувати, що вона мені порве зв'язки. Після кількох падінь вони перестали мене "футболити". А дівчата плакали, намагаючись втриматися. У них були сині щиколотки і гомілки, адже під час кожної перевірки лупцювали одну з ніг.

Музику свою дурнувату російську наглядачі вмикали щодня. Крутили пісні про червону армію, всі роди російських військ, вмикали жахливу сучасну естраду: Лепса, Газманова, "ДНРівські" пісеньки про те, як "постраждав від України цей чудовий край із чорним золотом". Все це крутилося цілий день дуже голосно. Вони розуміли, що катують нас цим. Тиша була даром Божим.

П'ять разів на день ми слухали гімн Росії. Нам наказували стати в ряд і співати так голосно, щоб нас почули. Ми мали запам'ятати цей ненависний гімн і виконувати його, але в той же час у моїй голові звучав гімн України.

Зараз, коли звучить наш гімн, залюбки підхоплюю, хоч абсолютно не вмію співати.

Читайте також: "Хохли, ми вже втомилися вас бити". Азовець "Южний" про 2 роки тортур у Таганрозі, гумор полонених і власну систему виживання

Я повернулася в Україну 31 грудня 2022 року. Напередодні, приблизно о п'ятій ранку, перед підйомом, відкрилося "віконце-кормушка", і наглядачка гучно оголосила: "Теплюк, з речами на вихід".

Зібрала свої речі, взула черевики та накинула бушлат, після чого вийшла в коридор. Помітила, що з сусідніх кімнат виходять ще три дівчини, серед яких і моя сестра - Ірочка "Валькірія". Вони встали поруч зі мною.

Я згадав, що залишила свої капці в кімнаті. Поговорила про це з наглядачкою, а вона відповіла: "Не переживай, тобі там дадуть білі."

Ми переодяглися в свій одяг, віддали росіянам їхній. Нас зачинили в якійсь із камер більш ніж на пів дня. Дівчата раділи, що це обмін. А в мене чомусь не було піднесення. Потім нас по одній почали викликати і знову переодягати в робу. Ми знову повернулися в свої камери.

Тоді я усвідомлювала, що завтра вранці все знову станеться, але вже не буде можливості повернутися назад. І, врешті-решт, так і вийшло.

Вранці 31 грудня нас швидко перевдягли, зав'язали очі та руки, позакидали в грузовики і повезли. Везли годину - півтори. Коли приїхали, зрозуміла по звуку авіаційних моторів, що ми на летовищі.

Ми тривалий час перебували на тому місці з заплющеними очима та зв'язаними руками, вдягнені в легкі речі. Я думала, що замерзну до смерті. Раптом один з охоронців дав команду присісти. Я щиро йому вдячна, адже це допомогло нам трохи обігрітися. Після того, як ми присіли, нас посадили в літак - на холодну металеву підлогу. І ось ми піднялися в повітря.

Було дуже незручно і боляче сидіти, але хотілося все стерпіти, бо я розуміла, що це обмін. Коли сів літак, нас пересадили в автобус. Десь серед дороги нам розв'язали очі, зняли мотузки з рук, але наказали не дивитися у вікно. Але як же не дивитися? Голова опущена, але все одно зириш.

Нас довезли до межі. Ми її перетнули. Це було відчуття незвичайного, безмежного щастя, яке стало ще яскравішим, коли Валькірії повернули собаку Адольфа.

У неї забрали собаку і передали його Кадирову. Це сильно засмутило її. Коли вона повернулася в Україну, їй віддали Адольфа, але зажадали, щоб вона записала відео з подякою Кадирову, Росії та російському уряду.

Коли я побачила Ірочку з Адольфом на кордоні, не могла повірити. Це було просто новорічне диво. Пес мене впізнав, кинувся до мене, почав облизувати. Я і плакала, і сміялася...

Після повернення з полону один раз бачилася з командиром Денисом Прокопенком. Він сказав, що я потрібна їм.

Я можу піти у відставку в будь-який час, але не планую цього робити. Після реабілітації, яку я проходила після полону, мене направили на військово-лікарську комісію для оцінки моєї придатності до служби. Я дуже переживала, що мене визнають непридатною. Зраділа, коли лікарі ухвалили рішення: "Обмежено придатна".

Наразі я все ще служу в "Азові". Займаюся лікуванням військовослужбовців із тилових підрозділів, таких як водії та служба забезпечення. Мріяла працювати на стабпункті, проте командування не підтримує цю ідею, не бажаючи наближати мене до фронтової лінії. Але й у тилу є чимало важливих завдань.

Неприємно бачити, що українці в тилових містах ігнорують наш гімн, коли він десь звучить. Напевно, треба, щоб кожен хоч трохи поспівав чужий гімн, щоб поважали свій. Я російського гімну наспівалася.