Як література відобразила першу чверть XXI століття

Фото: Микола Цимбалюк Богдана Романцова ХХІ століття: епоха руйнування міфів і панування технологій

Ми перебуваємо у надзвичайні часи: світ зазнає швидких змін, в серці Європи триває масштабний конфлікт, а в багатьох країнах до влади приходять радикально праві сили. Одночасно, завдяки транспортним шляхам і глобальній мережі, світ стає дедалі більш з'єднаним. Технології, з одного боку, є результатом прогресу, а з іншого – інструментом для знищення цивільного населення. Це дуже складний період для життя. І, як завжди, нам пощастило.

Багато вчених згодні, що справжній початок XXI століття можна вважати 11 вересня 2001 року. Вежі торговельного центру, окутані димом, руйнуються, немов карткові будівлі, на очах у всього світу. Лише вбивство Кеннеді в історії США викликало подібний резонанс. Проте ця трагедія вийшла далеко за межі Сполучених Штатів і суттєво вплинула на всі сфери суспільного життя: від тривалості перевірок у аеропортах до кількості камер спостереження на вулицях.

Цей день вважається одним із найбільш пам'ятних моментів у історії, не лише для американців, а й для всього світу. Багато людей і через багато років зберігають у пам'яті деталі того, як вони дізналися про цю трагедію. Те, що сталося, здавалося нечуваним і навіть дещо сюрреалістичним: дві найбільші будівлі світу обрушилися в центрі Манхеттена. Саме так це описували у новинах. Хоча насправді близнюки поступалися за висотою Вілліс-Тауер у Чикаго, на той момент мало хто це пам'ятав.

А головне - було зруйновано символ благополучного життя. Доволі швидко з'явилося відчуття, що в світі немає жодного безпечного місця. Вже за кілька днів президент США Буш-молодший оголосив про початок війни проти тероризму, а в жовтні американські війська увійшли до Афганістану, що стало початком наразі найдовшої війни в історії США.

Невдовзі з’ясувалося, що американські спецслужби мають можливість доступу до інформації, що зберігається на серверах, розташованих у країні, що, відповідно, означає отримання доступу до особистих даних багатьох людей. Це було в епоху, коли комп'ютери почали з’являтися в домівках навіть у малозабезпечених родинах. Інтернет стрімко розвивався, стаючи дедалі швидшим і доступнішим, а підліткам купували мобільні телефони. Усе це вражало, але питання безпеки даних часто залишалося на задньому плані.

Технології суттєво трансформували культурний ландшафт. Тепер "15 хвилин слави" у стилі Ворголла – це не просто абстрактна концепція, а ваш власний мем чи відео, які стали вірусними і досягли мільйонів глядачів по всьому світу.

Зображення: Микола Цимбалюк під час виступу Богдани Романцової.

Захоплення технологіями поступово змінюється на тривогу. Виявилось, що ретельно налаштована реклама у соціальних мережах здатна вплинути на підсумки президентських виборів у США, а кібератака, здійснена невеликою групою хакерів, може спричинити трильйонні збитки. Це спонукає уряди більшості країн визнати кіберзброю такою ж небезпечною, як зброю масового знищення, і розробити протоколи її використання, аналогічно до ядерних.

В історії з інтернетом трапилося те, що стається з суспільством щоразу, коли технології розвиваються надто швидко. Люди виявилися до цього не готовими, що, втім, не завадило розвинути залежність від глобальної мережі.

Література, що стосується космосу, зазнала кардинальних змін.

Іншим моментом, що оголив нашу вразливість і зруйнував остаточно ідею прогресу, була загибель шатла "Колумбія". Його останній політ розпочався 16 січня 2003 року. Вранці 1 лютого шатл повертався на Землю. НАСА втратило зв'язок із кораблем за 16 хвилин до передбачуваної посадки. Далі очевидці побачили охоплені полум'ям уламки.

Чому це викликало таку реакцію в спільноті? По-перше, космос завжди вважався новим кордоном, територією, яку можна освоїти, символом надії та можливістю привернути увагу людства до науки. Проте, виявилося, що наша віра в досягнення прогресу та технологій може обернутись проти нас самих.

Тепер на перший план виходять книги, що досліджують ідею, що космос і його мешканці - це не просто інші версії нас самих, а щось абсолютно інакше. Яскраві приклади цього можна знайти у творах, як-от "Сліпобачення" Пітера Воттса та новелі "Історія твого життя" Теда Чана. Людство не є єдиним можливим проявом свідомості у всесвіті, і наші комунікаційні системи не є загальноприйнятими - про це йдеться у творчості цих авторів. Також Макс Кідрук у своїй книзі "Колонія" розглядає стосунки між імперією та колонією як складне питання, а не лише як просту історію підкорення та освоєння космічного простору.

Зображення: Микола Цимбалюк під час виступу Богдани Романцової. Технології як інструмент тоталітаризму

Справжнє безумство починається тоді, коли технології XXI століття перетворюються на інструменти в руках тоталітарних режимів, які стали спадкоємцями XX століття. Це, зокрема, стосується Китаю, про який більшість людей за межами цієї країни має дуже обмежене уявлення. Важливо зазначити, що на основі "цифрового сліду" кожного громадянина формується його соціальний рейтинг. Цей рейтинг, зокрема, відображає політичну лояльність особи та визначає її можливості для зайняття певних посад або отримання дозволу на виїзд за кордон. Відомо, що Китай протягом багатьох років мав доступ до передових технологій США, адже ця країна стала справжнім центром промислового шпигунства та мистецтва підробки.

Яким чином культура відповідає на ці виклики? Найшвидше реагує індустрія серіалів. Наприклад, «Гра в кальмара» та «Чорне дзеркало» відображають майнові та соціальні розриви в суспільстві. Які наслідки чекатимуть на спільноту, якщо все зосередиться на кредитних системах, а в державі не буде механізмів підтримки та соціального підняття? І що станеться, якщо оцінка і рейтинги стануть основними критеріями існування?

Ця концепція стала основою для багатьох антиутопічних творів, в яких часто зображуються відокремлені один від одного "бульбашки" та неможливість вирватися за межі свого соціального класу. Прикладом може слугувати роман Кадзуо Ішіґуро "Не відпускай мене".

Відродження антиутопій

У XXI столітті антиутопії знову набули популярності, перетворившись на метажанр, що охоплює різні форми мистецтва, включаючи прозу, поезію та драматургію.

Ці твори зосереджені на темі майбутнього або альтернативних історичних сценаріїв, в яких частина населення підпорядкована жорстким диктаторським режимам. З часом один або кілька персонажів починають усвідомлювати, що ця система є несправедливою чи навіть тиранічного характеру, і вирішують боротися проти неї. Зазвичай їхня боротьба закінчується трагічно, або ж система знищує їх. Читач, спостерігаючи за цими подіями, розуміє, що сучасність насправді не така вже й погана в порівнянні з цими незвичайними світами. Або ж він починає порівнювати описану реальність із власним життям і жахливо усвідомлює, що риси цієї системи вже присутні у нашому світі.

Найбільш вражаючі антиутопії поєднують у собі два важливі аспекти: система, що викликає страх, і елементи сучасності, які вплітаються у сюжет. У творах Кадзуо Ішіґуро, наприклад, ми спостерігаємо за темою клонування, що з моменту створення вівці Доллі у 1996 році стала важливою частиною нашого життя. У романі Сюзан Коллінз "Голодні ігри" розглядається концепція поділу території на ізольовані райони, що майже не мають зв'язку між собою.

Коли мова заходить про новітні антиутопічні твори, роман "Дорога" (2006) Кормака Маккарті часто опиняється в центрі обговорення. Цікаво, що екранізація твору пов'язана з реальними подіями – проривом дамб у вересні 2005 року під час урагану "Катріна". Цей природний катаклізм призвів до затоплення Нового Орлеана, а також до сплеску насильства та мародерства в місті.

Проте, коли мова заходить про антиутопії, Китай часто постає як зразок. Виглядає так, що COVID-19 – це не єдиний фантастичний сюжет, який ми, здається, змушені пережити.

Зображення: Микола Цимбалюк, Богдана Романцова. Культура на межі Третьої світової війни.

Війна Росії проти України стала найбільшим випробуванням для демократії за останню чверть століття. Ще 20 років тому повномасштабна війна у Європі видавалася Умберто Еко та Френсісу Фукуямі неможливою. Чомусь тоді ніхто з них не здогадався уважніше придивитися до світу за межами Європи й США. Інакше були шанси побачити хоча б Північну Корею чи ісламський фундаменталізм.

Сьогодні можна з упевненістю стверджувати, що перші двадцять років XXI століття відзначилися серйозними викликами для демократії, більшість з яких виявилися невдалими. Які ж горизонти може охопити тоталітаризм у сучасному світі? На жаль, ми стали свідками цієї реальності. Як показує ситуація в США, багато людей починають вважати світ, що функціонує за демократичними принципами, пережитком минулого.

Проте, на щастя, існують приклади, які демонструють здатність демократичних держав об'єднуватися в часи кризи. Це стосується не тільки війни з тероризмом чи підтримки України, а й спільних зусиль у боротьбі з пандемією коронавірусу.

У цьому складному глобальному світі культура стає все більш стурбованою глобальними проблемами і переосмисленням історії, більш інклюзивною і зацікавленою у досвіді меншин, простішою на формальному і змістовому рівнях. Але й дедалі більш експериментальною також. Знані письменники стають не лише шоуранерами популярних серіалів, а й сценаристами відеоігор. Автори коміксів починають писати романи. Майже кожен відомий блогер видав книжку. Ми живемо в дивному новому світі, весь час стоячи на роздоріжжі, де від нашого вибору залежать не лише сюжетні повороти спецепізоду улюбленого серіалу.

Однією з найактуальніших літературних тенденцій сучасності є нова щирість. У таких текстах автори діляться своїми історіями без настановчого тону, не намагаючись продемонструвати свою перевагу у знаннях. Натомість вони відкривають свою вразливість і слабкі сторони, а також емоційні переживання своїх персонажів. Цей жанр здобуває популярність на західному ринку і поступово завойовує прихильність читачів у нашій країні. Серед представників нової щирості можна назвати Саллі Руні, Харукі Муракамі та Девіда Фостера Воллеса.

Зображення: Микола Цимбалюк під час виступу Богдани Романцової. Чому про війну сьогодні складніше писати?

Неочікуваним наслідком війн XX-XXI століть стало виникнення великої кількості літературних курсів. Після повернення додому, втомлені бійці стикаються з тривалою невизначеністю, яка настає після кількох тижнів тріумфальних святкувань, урочистих зустрічей і красномовних промов. Вони повинні знайти своє місце у мирному суспільстві, а для цього потрібно осмислити складний досвід, який їм довелося пережити. Саме в цей момент приходять на допомогу різноманітні курси, що навчають виражати свої думки та емоції на папері.

Писати про війну з суворістю та чоловічою жорсткістю, в стилі Гемінґвея, після Другої світової війни виглядає абсурдним. Однією з причин зміни поетичних підходів стало руйнування концепції великих ідей, які нібито ведуть людство до процвітання. Наприклад, раніше вважалося, що технічний прогрес має йти в ногу з культурним розвитком. Натомість тепер ми спостерігаємо, як прогрес надає зручні засоби для вбивства.

Під час В'єтнамської війни здавалося, що історія знову повертається до своїх жорстоких уроків, і людство знову забуло про те, скільки страждань воно вже пережило. Автори 1960-х років більше переживають не про можливість існування поезії після Голокосту, а про ймовірність нового Голокосту. І, на жаль, це не тільки теоретичне питання. У своєму есе "Помислити війну" Умберто Еко висловлює думку, що сучасні гарячі війни неможливі. Проте, на жаль, він не враховує ситуацію в Україні.

Описувати війну в XXI столітті виявляється набагато складнішим завданням, ніж у XIX. Головною проблемою якісних творів про війну є те, що, незважаючи на наміри автора, вони можуть естетизувати трагедію. Гарно змальована смерть може здатися зрозумілою, а часом навіть прийнятною. Художник мусить усвідомлювати, що смерть не повинна перетворюватися на звичну рутину.

Героїчний героїзм - це зручний модус для пострадянського читача. Однак час патетичних оповідей давно минув, тож важливо не втратити на тлі війни, власне, людину. Як і решта глобальних тем, війна - це насамперед спосіб розкрити персонажа в екстремальній, екзистенційній ситуації, провести його через випробування і показати внутрішню трансформацію.

Як зазначав Флобер, саме деталі сприяють тому, щоб читач міг відчути атмосферу чужого часу та простору, а також повірити в правдивість викладених подій. Проте існує й інша крайність: коли деталі настільки численні, що перевантажують текст. У такому випадку роман стає схожим на вичерпний каталог, що негативно впливає на сюжет та характери персонажів. Завдання автора полягає в тому, щоб знайти оптимальний баланс.

Перед створенням будь-якого роману на тему війни завжди стоїть детальна дослідницька робота. Оскільки існує безліч джерел інформації (мемуари, наукові статті, карти), автору необхідно проаналізувати різноманітні матеріали, щоб уникнути помилок у деталях, навіть якщо він описує особистий досвід.

Зображення: Микола Цимбалюк під час виступу Богдани Романцової.

Основний настрій текстів цього часу - гротеск і чорний гумор, що дозволяє бодай якось примиритися з тим, що герої бачать на війні.

Ритміка – це ще один ключовий елемент військових текстів: речення можуть бути лаконічними та ясними, як у Воннеґута, або ж плавними й розлогими, як у Забужко. У будь-якому випадку, вони формують особливий ритм, що може відображати серцебиття, гуркіт авіабомб або інші аспекти війни. Подібну роль у романі виконують численні повтори та постійні мотиви.

Що пишуть про війну українські автори

Ми переживаємо війну за наше існування, і в цей час з'являється поезія. Це створює певний парадокс у світі літератури: проза набуває поетичного звучання та мелодійності, тоді як поезія стає більш наративною. Замість метафор ми отримуємо суть слова в його чистому вигляді.

Сьогодні українська література вирізняється потужною нонфікшн-продукцією: Мирослав Лаюк, Сашко Михед, Марічка Паплускайте — усі вони займаються художньою репортажистикою. Книга "Бахмут" Мирослава Лаюка привертає увагу тим, що складається з двох частин: перша частина містить репортажі та свідчення, де автор надає слово військовим, які покидають сіру зону, а також тим, хто залишається на місці. Друга частина є есеїстичною, у якій Лаюк ділиться своїм баченням різних концепцій, пов'язаних із війною.

Що робить цю книжку особливою? Перший розділ вражає своєю щирістю та відсутністю надмірної художньої обробки. Лаюк виступає своєрідним медіатором, передаючи живі свідчення, і обирає прозорість замість ідеально вивіреної літературної форми. Його позиція проявляється через вибір свідчень та акцентування певних ідей, проте він не висловлює це прямо, залишаючи більше простору для нашої інтерпретації.

Ще одним прикладом є нова книжка журналіста та військового Дмитра Крапивенка під назвою "Усе на три літери". У цій книзі він через короткі оповідання ділиться своїм досвідом війни. За словами Дмитра, у військовій сфері багато чого можна звести до трьох літер, тобто до скорочень, що й стає основною ідеєю цього видання.

Метамодерністи вже тут

Сьогодні лише той, хто не бажає працювати, не говорить про неминучий кінець постмодернізму та відновлення модерністських тенденцій. Воллес, Франзен, Зеді Сміт та інші письменники потрапили (можливо, на щастя чи нещастя) до числа авторів, яких в даний час зараховують до метамодерністів.

Якщо ви прагнете глибше зрозуміти цей феномен, рекомендую звернути увагу на книгу Максима Нестелєєва "Метамодернізм. Між застарілою іронією і новою щирістю", що буде опублікована восени. Також варто ознайомитися зі статтею "Метамодернізм: короткий вступ" (Metamodernism: A Brief Introduction) британського художника Люка Тернера. Не забувайте відвідати сайт Notes on Metamodernism, а також прочитати роботи провідних західних теоретиків цього напрямку, таких як Тімотеус Вермюлен і Робін ван ден Аккер.

Метамодернізм черпає ключові елементи з модернізму та постмодернізму, створюючи унікальний синтез. Він об'єднує контрастні концепції та визнає, що коливання є природною частиною існування. У метамодернізмі акцент робиться на складному персонажі та серйозному наративі, замінюючи загальноприйняту іронію на "нову щирість". Автори вважають, що література має значення, а роман — це не просто словесні вправи, а глибокий пошук сенсу та спроба відобразити складний життєвий досвід.

Зображення: Микола Цимбалюк під час виступу Богдани Романцової. Постколоніалізм і чому нам потрібні ці тексти

Сьогодні постколоніальні романи та постколоніалізм як метод аналізу текстів набувають особливої ваги, оскільки вони допомагають виявляти імперські наративи навіть у тих творах, які на перший погляд здаються нейтральними. Серед ключових досліджень у цій сфері можна виділити роботи "Імперія пише у відповідь" Біла Ешкрофта (1989) та "Орієнталізм" Едварда Саїда (1978). Ці вчені закликали до переосмислення історії літератури, пропонуючи розглядати її не лише через призму західного канону, а як складну мережу взаємодій між різними культурами.

Зазвичай у подібних творах представник імперії виступає як символ цивілізації та культури — особа, яка з гордістю несе свій тягар просвітництва. У той же час, місцеві жителі, в найкращому випадку, отримують ролі благородних або безглуздих помічників у боротьбі з лихом. Яку ж роль відіграє постколоніальний роман, що з'явився в останні тридцять років? Передусім, він пропонує нове, нестандартне сприйняття чужих земель. Його акцент зміщується від європейського центру до багатогранності та особливого досвіду — кроскультурності, яка об'єднує різні традиції, часто імперську та колонізовану.

В Україні постколоніальний підхід найчастіше використовується в есеїстиці, культурних дослідженнях та мистецтвознавстві. Серед ключових робіт, що заслуговують на увагу, можна виділити "В обіймах імперії. Література й імперський дискурс від наполеонівської до постколоніальної доби" авторства Мирослава Шкандрія, "За лаштунками імперії" Віри Агеєвої, а також твори таких авторів, як Марко Павлишин, Вахтанг Кебуладзе і Микола Рябчук.

"Мова-меч" Євгенії Кузнєцової є глибоким аналізом функціонування мови в радянський період та наших сучасних взаємин з нею. Авторка досліджує, як українську мову намагалися примусово злитись з російською, забороняючи та стираючи її унікальні форми. Вона також акцентує увагу на тому, як мова відображає ставлення до співрозмовників. Це розповідь про те, що мова ніколи не є нейтральною, і представники колонізованих народів розуміють це значно глибше, ніж ті, хто належить до імперії.

Роман "За Перекопом є земля" Анастасії Левкової - історія про дівчат, які зростають у Криму: киримли Аліє і Альону, етнічну росіянку, яка врешті-решт обирає стати українкою, відмовляється від російської мови та культури. І це насправді реальність багатьох українців. Ця книжка - історія, що підсвічує регіональну ідентичність, оповідає про простір, де перетинаються різні релігії та реалії: іслам та християнство, кримськотатарська, українська і, на жаль, російська культури. Чому цей текст можна назвати постколоніальним? Бо в ньому авторка не подає одну-єдину домінантну позицію, а намагається описати розмаїття як найважливіший принцип функціонування культури.

Зображення: Микола Цимбалюк, Богдана Романцова. Тема обговорення: канон.

Літературний канон представляє собою перелік творів, які отримали визнання в культурній традиції. Це можна порівняти з Алеєю слави, але в світі літератури. Основним критерієм для включення творів до канону є їхня естетична вартість, що включає як стилістичну витонченість, так і рівень майстерності автора. Проте існує певна суперечність: те, що колись вважалося естетично досконалим, сьогодні може бути сприйнято інакше.

Канон часто асоціюється з концепцією класичної літератури. Щоб потрапити до цього елітного списку, книга повинна витримати найголовніше випробування — випробування часом. Це означає, що літературна спільнота впевнена, що твір залишиться значущим і в майбутньому. Кожен класичний текст читається знову і знову, отримуючи нові інтерпретації в різні історичні періоди, але він завжди знаходить відгук у серцях читачів.

Зазвичай канон формували досвідчені викладачі, які повинні були надати своїм учням чітко визначений перелік творів, рекомендованих для читання. Зрозуміло, що цей список мав суб'єктивний характер, оскільки відображав смаки конкретних індивідів.

З часом постала ідея, що замість одного стрижневого канону нам потрібні канони - різних часів, традицій, на різні теми, з різним фокусом. Бо, погодьтеся, дивно порівнювати африканський епос із японським хоку і американським постмодерністським романом та визначати, що краще.

Все це повертає до важливої думки - чи можлива література поза політикою? Чи не впливає на наш канон оптика читача, що належить до західного світу? Нарешті, що робити з російськими письменниками, коли в нас летять російські ракети?

З початком повномасштабної війни термін "толстоєвський" набув нових значень – так було названо есей Євгена Маланюка 1935 року. Сьогодні він відображає російську культуру, яка пронизана ідеологією та імперськими амбіціями, проте світ часто ігнорує цей факт. У навчальних закладах зарубіжна література складалася на 50% з російських творів, домашні бібліотеки переважно містили російськомовні книги, а на книжкових ринках можна було знайти лише кілька україномовних точок, де доводилося шукати нові видання. Для нас питання перегляду канону, зокрема в шкільній програмі, є особливо актуальним. Постколоніальний аналіз, про який згадувалося раніше, повинен стати одним із основних інструментів у вивченні будь-якої імперської культури.

Не дитячі оповіді: чому ми знову звертаємося до казок у важкі часи.