Французький прецедент. Як Наукове товариство імені Шевченка адаптується до викликів сучасності.

Яким чином та з якою метою було створено НТШ?

1873 рік. У тих українських землях, що підпорядковані російській імперії, вже протягом десяти років діє Валуєвський циркуляр, який забороняє використання української мови. У відповідь на це меценати з Наддніпрянщини організовують збір коштів та засновують у Львові Літературне товариство на честь Тараса Шевченка. Спочатку ця нова організація зосереджується на літературній та видавничій діяльності. Проте з часом вона перетворюється на своєрідну академію наук, з акцентом на дослідження українознавства. У 1892 році Наукове товариство імені Шевченка ухвалює свій новий статут.

У XX столітті НТШ зазнало значних утисків та переслідувань. Спершу, у 1920-1930-х роках, це відбувалося з боку польської влади, а згодом - радянської. Безпосередньо після окупації західної України у 1939 році СРСР припинило існування товариства. Проте в 1947 році "Shevchenko Scientific Society" відновило свою діяльність у США, Канаді та Європі. У Європі товариство знайшло прихисток у Франції, зокрема в містечку Сарсель, розташованому всього за 17 км від Парижа. Важливо зазначити, що з 1989 року НТШ відновило свою діяльність і в Україні, але це вже окрема глава. Зараз повернемося до історії діаспори.

Сергій Шумило, історик, релігієзнавець та член Наукового товариства імені Шевченка, який і привернув увагу до проблем НТШ-Є, зазначив в інтерв'ю "Лівому берегу", що товариство діяло як потужний науковий центр, починаючи ще з часів Австро-Угорщини. Адже - що важливо! - НТШ розвивало нерадянську, тобто не заідеологізовану комуністичними догмами науку. А потім сталося дещо парадоксальне. Якщо до Незалежності України товариство успішно працювало, то після Незалежності прийшло у занепад, зазначає Шумило.

Одним з ключових проєктів товариства стало створення 11 томів "Енциклопедії українознавства", над якою працювали протягом більше півстоліття. НТШ-Є також зберігає велику колекцію української діаспорної літератури, що налічує близько 20 тисяч видань. Окрім цього, в архіві товариства можна знайти мікрофільми, картотеки, фотографії, листування та інші цінні документи. Після рішення суду про необхідність звільнення приміщення в Сарселі, усі ці колекції планується перевезти до Лондона. Чи вдасться без втрат доставити їх до британської столиці - залишається під питанням.

Готель "Босіжур" був придбаний у 1949 році і став власністю НТШ-Є.

Чому товариство виживають з приміщення?

У Сарселі, за адресою 29 rue des Bauves, НТШ-Є було прописано з 1949-го. У цьому році "за сприяння українського греко-католицького єпископа Івана Бучка через Ватикан, через конгрегацію східних церков було отримано фінансування на придбання цього будинку, в якому в Сарселі й розмістився осередок НТШ. До того там був якийсь невеликий приватний готельчик", - розповідає Сергій Шумило.

"На той час НТШ у Франції ще не мало реєстрації і не могло оформити купівлю цього будинку, тому домовилось з дружньою діаспорною організацією, на яку тимчасово мали оформити цю будівлю", - продовжує він. Цей сумнівний з точки зору правових наслідків крок він пояснює так: щоб не втратити приміщення, "треба було терміново оформити його хоч на когось". "А потім вони жили дружно і забули, що переоформлення не було здійснено", - каже Шумило.

Проте, очевидно, що не всі це забули.

Організація, яка придбала будинок, виявилася не такою привітною до НТШ, як вважали члени товариства. Її назва - Service Social Ukrainien en France, або Українська служба соціальної опіки у Франції (УССОФ). Ця установа була заснована в 1945 році з метою підтримки українських мігрантів. УССОФ має офіційний статус, проте не має веб-сайту, де можна було б дізнатися про її діяльність. Ім'я керівниці, яку "Лівий берег" називає Катериною Коваль-Даґоно, не відомо пошуковим системам.

Незалежно від того, хто перебував на чолі УССОФ, активність цієї організації почала проявлятися лише відносно недавно. "У 1980-х роках ця установа фактично втратила свою активність, адже її засновники, старші емігранти, також відійшли у вічність. Проте у 2018 році організація звернулася до суду з метою виселення НТШ-Є з приміщення у Сарселі", - розповідає Шумило. - "Не можу стверджувати про всі деталі, оскільки не є безпосереднім учасником цих суперечок, але мені відомо, що діаспора у Парижі намагалася знайти порозуміння з УССОФ. Ці переговори, до речі, проходили через греко-католицьку церкву, і навіть Борис Гудзяк, перебуваючи в Парижі, активно долучився до цього процесу, але, на жаль, досягти згоди не вдалося".

Це викликає особливе розчарування, оскільки земельний податок та витрати на комунальні послуги (принаймні протягом певного часу) оплачувала не УССОФ, а саме НТШ-Є.

Що думає про це теперішній голова НТШ-Є, адвокат Стефан Дуніковський, який керує товариством з 2011 року? Власне, нічого. У минулому він активно виступав на медіа-фронті, і в рік свого призначення навіть організував для "Історичної правди" екскурсію по приміщенням Наукового товариства, надавши інтерв'ю українським журналістам. Проте зараз Дуніковський уникає спілкування з медіа. В будь-якому випадку, "Лівий берег" не зміг отримати його коментар.

Сторінка з рекламного буклету 1950-х років, присвячена Сарселю.

У 2024 році у випуску "Вісник НТШ" №70 Дуніковський повідомив, що довкола будинку, який юридично належав Українській суспільній службі опіки, а фактично став домом для Наукового товариства імені Шевченка, триває судова суперечка. Крапку в ній поставив Апеляційний суд Версаля вже у 2026-му. Про вердикт французької Феміди неодноразово йшлося вище - за судовим рішенням, НТШ-Є має з'їхати та звільнити приміщення, яке тривалий час утримувало своїм коштом.

Хто винен у цій ситуації?

"Лівий берег" отримав коментар від Віталія Чернецького, який очолює Наукове товариство імені Тараса Шевченка в США. Він підкреслив, що, хоча в Сполучених Штатах уважно слідкують за розвитком подій у Сарселем, вони не мають можливостей впливати на дану ситуацію.

"Нам дуже сумно, але наукові товариства імені Шевченка є самостійними та незалежними одне від одного. І ми не підпорядковані одне одному. Історично матірним було товариство в Україні, яке закрили за радянських часів. Але потім, після Другої світової війни, виникли нові наукові товариства Шевченка, що продовжують цю традицію в Штатах, Канаді, Європі, Австралії", - каже він.

Чернецький зауважує, що, на жаль, сучасна українська діаспора виявляє знижену зацікавленість у справах своєї Батьківщини. "Це є більшою проблемою, що стосується всіх діаспорних організацій, а не лише українських. Часто, коли два-три покоління емігрантів активно залучені до роботи, вони повністю не усвідомлюють, що потрібно передати наступним поколінням. Це призводить до виникнення фінансових та юридичних труднощів", - зазначає він.

Майже те саме зазначає і Сергій Шумило. Але він додає ще такий нюанс: історично склалося так, що інституційно слабшою є діаспора Європи - на противагу Америці. "Після Другої світової війни вся діаспора, яка опинилася в Західній Європі, поступово мігрувала далі - в Сполучені Штати або Канаду. І вже у 1960-1970-ті роки європейська діаспора зменшувалася, бо найактивніші люди виїжджали. А остаточний занепад прийшовся на 1990-ті роки, бо стара діаспора, по суті, вимерла, а нову діаспору представляли люди вже зовсім іншого складу - вони були здебільшого економічними емігрантами, а не політичними", - говорить він.

"На сьогоднішній день НТШ очолюють не ті особи, які колись покинули Україну, а ті, хто вже з'явився на світ за межами рідної країни, тобто нащадки колишніх емігрантів. Вони адаптувалися до нового середовища і вже не проявляють такої активності. Щодо ідей, які їхні батьки намагалися донести до них, ці люди не знають, як з ними поводитися. І це характерна риса будь-якої діаспори," - зазначає Шумило.

Архіви НТШ-Є можуть бути перефразовані як "Збірки НТШ-Є".

На запитання, хто несе відповідальність за ситуацію, яка склалася, Віталій Чернецький відповідає так: неможливо визначити одного винуватця або одну групу винуватців. Частина відповідальності - на українській академічній спільноті за кордоном, яка мала би бути зацікавленою у збереженні таких установ, як НТШ. Ця спільнота не змогла зберегти єдність, і не лише через проблему різних поколінь - навіть серед ровесників траплялися непорозуміння, які мали фатальні наслідки.

У специфічній ситуації з НТШ-Є в кінці 1990-х років існували великі сподівання, коли керівництво організацією взяв на себе покійний професор Данило Струк, який прибув з Канади, з університету Торонто. Хоча він передчасно вийшов на пенсію та переїхав до Парижа, він був готовий активно займатися справами товариства. На жаль, його раптова смерть стала трагічною втратою. Після цього, як зазначає Віталій Чернецький, НТШ-Є переживає період розбрату і занепаду, що триває вже чверть століття.

Сергій Шумило має інше бачення ситуації: "Діаспора часто сприймалася як джерело підтримки, з якого можна черпати ресурси. Це був типовий пострадянський підхід: вважалося, що діаспора багата і готова фінансувати. На початку вона дійсно активно підтримувала розвиток української культури і науки до 1990-х років. Проте з часом останні активісти відійшли у вічність. Внаслідок цього цінні надбання НТШ-Є, які накопичувалися і зберігалися протягом більш ніж 70 років, опинилися у складному становищі."

Не виправдовуючи дії керівництва НТШ-Є, Шумило вважає, що значну частину відповідальності слід покласти і на українську державу. "Ми не втратили Крим лише в 2014 році. Насправді, цей процес почався набагато раніше. Коли на півострові почали з'являтися російські університети, що фінансувалися з Москви, ми, на жаль, раділи, що вони отримують безкоштовну підтримку. Крим поступово втрачався через занепад освіти, науки, культурних центрів тощо. А щодо закордонної підтримки, то її взагалі не було видно. Допомога діаспори, яка раніше активно підтримувала Україну, ніколи не отримувала належної уваги", - зазначає Шумило.

А як щодо того, щоб перенести архіви НТШ-Є до України?

Сергій Шумило, виходячи зі свого розуміння ролі діаспори, висловлює незгоду з ідеєю перенесення документів НТШ-Є до України. "Так, українська сторона справді пропонувала забрати ці матеріали та перевезти їх додому. З одного боку, це виглядає логічно. Але з іншого боку, спробуйте поставити себе на місце власника. Чому ми повинні все віддати і закритися? Чи це відповідає державницькому підходу? Подивіться, як працюють польські наукові установи. Вони мають свої представництва, архіви та бібліотеки в багатьох країнах світу. Польські вчені, подорожуючи до Парижа, безкоштовно зупиняються в Польському інституті, а в Лондоні — в аналогічному закладі. Це єдина мережа, яку фінансує Польща. Росія також має свої культурні центри по всьому світу. А що ми маємо в Україні? Протягом 35 років Україна не виділяла коштів на гуманітарні ініціативи за кордоном, не кажучи вже про фінансування таких напрямків всередині країни. У нас систематично знищувалася наука та освіта", - з відчуттям гіркоти зазначає він.

Одна з карток архіву НТШ-Є стосується літературної спільноти "Західна Україна".

Безумовно, коли стоїть питання між повним знищенням архівів і їх транспортуванням до України, логічніше вибрати другий варіант. "Проте найкращим рішенням для української держави було б забезпечити функціонування таких установ, як НТШ-Є, за межами країни, щоб це приносило реальну користь. Це дозволило б нам активно поширювати українські ідеї та вплив серед інших народів", - вважає наш співрозмовник.

До заочної дискусії з Шумилом підключається голова Державної архівної служби Анатолій Хромов. І пояснює, що так, як хотілось би Шумилу, система не працює. В коментарях для "Лівого берега" Хромов зазначає, що звертався до Стефана Дуніковського - в тому числі за посередництва міністерства закордонних справ України та посольства України у Франції. Пропонував співпрацю задля збереження наявних фондів НТШ-Є.

"Ми запропонували організувати упорядкування, реставрацію та цифрову обробку документальної спадщини. Ось наші доводи: незважаючи на існуючі виклики, українські архівісти продовжують свою діяльність, а читальні зали державних архівів відкриті для дослідників. Також активно триває процес оцифрування документів з Національного архівного фонду України. Центральний державний архів громадських об'єднань та україніки має сучасну матеріально-технічну базу і зберігає частину архівних фондів української еміграції. Архів забезпечений належними архівосховищами та читальним залом, тому документи архіву НТШ-Є будуть надійно зберігатися та доступні для користувачів", - зазначає Анатолій Хромов, описуючи свої пропозиції для Дуніковського.

Проте, додає він, з боку НТШ-Є надійшла відмова. Вмотивана вона була, по-перше, міркуваннями безпеки, а по-друге, бажанням НТШ-Є зберегти колекцію у себе і натомість отримати держпідтримку. "Для нас такий формат неможливий, оскільки наша служба може витрачати і так обмежений бюджет на збереження документів, які є Національним архівним фондом України та власністю держави. Тобто тут потрібен акт передачі колекції", - каже Хромов.

Він підкреслює, що установи української діаспори мають високий рівень довіри до Державної архівної служби, наводячи у приклад архів Миколи Плав'юка, який був останнім президентом Української Народної Республіки в еміграції. За словами Хромова, цей архів був доставлений до України дипломатичною поштою з США і тепер є державною власністю.

Віталій Чернецький вважає, що ухвалення рішення про передачу архівів НТШ-Є Україні є складним завданням. "Постає питання: чи варто залишати діаспорну спадщину за межами країни, щоб вона залишалася доступною для представників діаспори, чи ж доцільно передати її в архіви батьківщини, коли з’являється така можливість? Відповіді тут не можуть бути однозначними. На мою думку, оптимальним варіантом було б оцифрування документів. Таким чином, оригінали могли б зберігатися в одному місці, а цифрові копії були б доступні в обох країнах".

Однак в даний момент обговорювати питання оцифровування фондів НТШ-Є не є доцільним, оскільки фінансування для цього відсутнє. Тому архіви поступово готуються до перевезення через Ла-Манш – їх відправлять до Лондона.

Одна з українських поховань у Сарселі.

Чому саме Лондон?

Лондон було обрано через наявність бібліотеки Тараса Шевченка, яка функціонує при Союзі українців Великої Британії, пояснює Сергій Шумило. Він зазначає, що "частина матеріалів уже була передана до Канади. Нам хотілося, щоб в Європі збереглася така організація, як НТШ-Є. Спілка українців у Британії є досить потужною, і вона активно співпрацює з НТШ-Є. До складу товариства входить особа, яка в Лондоні займається українською бібліотекою. Таким чином, Лондон став вибором внаслідок внутрішніх угод між Союзом українців і НТШ-Є", - зазначає наш співрозмовник.

У той же час ми звертаємось до Віталія Чернецького з питанням, чи стикається Американське Наукове товариство імені Тараса Шевченка з подібними труднощами. "На щастя, в нашій організації все йде добре, - зазначає він. - Ми маємо у власності наше приміщення, яке підтримується в доброму стані. Наші архіви зберігаються в належних умовах і під надійним захистом". Він також зазначив, що гірша ситуація спостерігається в Українській вільній академії наук (УВАН).

"Після Другої світової війни дві наші установи відкрилися в Штатах майже одночасно. Тільки НТШ-Є здебільшого представляли галичани, а УВАН - східняки. Та попри це, багато людей брали участь у роботі обох організацій. Але нам, в американському НТШ, вдалося залучити до роботи молоде покоління і напрацювати нову візію нашої діяльності. А в УВАН є певні складнощі з передачею керівництва... Водночас УВАН має власний будинок, де розташовані цінні архіви та бібліотека. Вони також отримали допомогу з України для оцифрування цих архівів, хоча я не знаю, наскільки суттєво просунулася ця робота, бо зараз ми вже не перебуваємо у такому тісному контакті, як колись", - говорить Чернецький.

Якщо у НТШ-Є та УВАН справи йдуть більш-менш задовільно, то в Українському вільному університеті в Мюнхені – ще одній європейській інституції – ситуація виглядає значно гірше. "Незважаючи на те, що у них було набагато більше приміщення, вони не змогли його утримувати, що призвело до необхідності продажу нерухомості та переїзду в менший офіс. У новому приміщенні не вистачає місця для всіх фондів і бібліотек. Це знову ставить питання до нашої державної політики: чому наші керівники досі сподіваються, що діаспора все збереже і потім передасть в Україні в належному стані?" – підкреслює Сергій Шумило.

Він знову підкреслює, що українські громади за межами країни не отримують підтримки від держави. "Усього добиваються лише завдяки ентузіазму представників діаспори. Якщо ж цього ентузіазму не вистачає або самих діаспорників немає, то все поступово занепадає", - із сумом додає він.

І хоча НТШ-Є поки не вмирає, а поки що змінює прописку, історія й справді тривожна та малоприємна. А головне така, яка точно не працює на гонор та престиж України.

#

Інші публікації

У тренді

informnauka

Використання будь-яких матеріалів, що розміщені на сайті, дозволяється за умови посилання на данний сайт.

© Новини зі світу науки - informnauka.com. All Rights Reserved.