Найвидатніший тренер в історії гандболу: шлях Турчина до великих досягнень.
Сьогодні ми відзначаємо 90-річчя з дня народження легендарного тренера Ігоря Турчина.
16 листопада відзначаємо 90-річчя з дня народження Ігоря Євдокимовича Турчина - видатної особистості, яка підняла український жіночий гандбол на міжнародний рівень. Його унікальність підтверджується тим, що він та команда, яку він тренував - київський "Спартак", були внесені до Книги рекордів Гіннесса. Чи багато ви знаєте наших земляків, пов'язаних зі спортом, які потрапили до цього престижного списку світових досягнень?
Говорячи про тренера Турчина, варто виділити його досягнення, які можна розглянути з різних аспектів, що формують справжній величезний пазл його легендарного образу. Тож давайте заглянемо в глибини пам'яті.
20 поспіль внутрішніх титулів
До того, щоб безроздільно царювати на союзному чемпіонському престолі, "Спартак" під орудою Турчина йшов не те, щоб довго, але крізь сито внутрішньокиївських змагань, не найвищу радянську лігу й, зрештою, наприкінці 1960-х через п'єдестал вищої ліги союзного чемпіонату. 1966-го спартаківки стали 4-ми в елітному дивізіоні, через рік - 2-ми, 1968-го киянки здобули "бронзу", а 1969-го дісталися титулу. Коловий турнір приніс рівність за набраними очками між "Спартаком" і командою "Луч" із москви. Цікаво, що команда Турчина відставала від москвичок на дистанції, але незадовго до кінця регулярки виграла особисту зустріч: 26:17. А різницю в одне очко в турнірній таблиці дала змогу подолати втрата москвичками очок з іншою київською командою - "Буревісник" (17:17). Додаткову гру за чемпіонство в ростові-на-дону спартаківський клуб упевнено виграв у "Луча": 28:20. "Золото" прямує до столиці України. Власне, Турчин згодом казав так про секрет того успіху: "На озброєнні спартаківок було 12 награних варіантів атаки, з них лише три використовували інші команди".
До першого чемпіонства команди Ігоря Турчина у гандболі 7х7 союзними гегемонами були вже згадуваний "Луч" (певний час команда мала назву "Труд") і каунаський "Жальгіріс". Не можна сказати, що Україна пасла задніх, адже в гандбольній версії 11х11 першим чемпіоном СРСР у 1956 р. став київський "Буревісник", а далі наприкінці 1950-х - на початку 1960-х тричі чемпіоном ставав "Локомотив" з Одеси. А вже у версії 7х7 на початку 1960-х призерками ставали не лише одеські залізничниці, а й "Буревісник" із Черкас.
Історики гандболу часто порівнюють змагання між "Спартаком" і "Лучом" як конфлікт між тренерами Турчином і москвичем Лазарем Гуревичем. Між ними дійсно існувала певна схожість: обидва мали досвід у баскетболі та стали тренерами в гандболі практично самостійно. Проте в 1970-х роках Гуревич не міг зрівнятися з Турчином. У першій половині 70-х його команда не могла піднятися вище третього місця в союзному чемпіонаті, постійно фінішуючи на цій позиції. Тим часом київські гандболістки протягом двох десятиліть безперервно здобували золоті медалі. Московські команди опинилися в тіні, а єдиними, хто намагався скласти конкуренцію Турчину, були команди з Баку, Каунаса, Ростова-на-Дону та Краснодара, але їхні спроби були безуспішними. Таке абсолютне домінування на внутрішній арені в 1970-х не спостерігалося в жодному іншому виді спорту, навіть у хокеї московський армійський клуб не зміг уникнути втрат у вигляді двох золотих медалей у цей період.
13 трофеїв Ліги чемпіонів
Які досягнення команди Ігоря Турчина можна виділити? Якщо звернутися до першого єврокубкового успіху в 1970 році, то варто відзначити, що в півфіналі киянки здолали чинного володаря Кубка чемпіонів - каунаський "Жальгіріс". Хоча в чемпіонаті СРСР 1969 року литовки зайняли лише 5-те місце, а в 1970-му - 7-ме, вони все ж були серйозною силою. Битва була напруженою, але в цьому протистоянні перемогли киянки з рахунком 8:7 та 12:10. Чи передали естафету від попереднього володаря нового євротрофею? Фінал у Братиславі проти СК "Лейпциг", який тричі володів Кубком чемпіонів раніше, виявився малогольовим. Лідерку східнонімецької команди Вальтрауб Челаке, пізніше відому як Кречмар, надійно прикривала Марія Маршуба. Проте, незважаючи на це, наша команда здобула перемогу з рахунком 9:7! Після першої половини гри рахунок становив 6:3, але німецька команда зуміла зрівняти ситуацію за підтримки своїх вболівальників. Проте Надія Ткачова та Зінаїда Турчина влучними кидками вирішили долю матчу. Кубок, який важив 22 кілограми і мав висоту майже в один метр, став власністю нашої команди!
Як кажуть: досягти вершини нелегко, але ще складніше зберегти своє місце на ній. Ігор Євдокимович усвідомлював, що "жити на старих лаврах не можна... те, що сьогодні є несподіванкою для суперників, завтра може стати звичайним явищем". І Турчин не підвів, знову точно влучивши, хоча це було далеко не просто. У наступному сезоні команда з Києва в півфіналі зіткнулася з серйозним супротивом "Нюрнберга", який, програвши 6:15 у Києві, відповів перемогою 10:5 на своєму полі. Це не вистачило для виходу в фінал, але тривожний дзвінок перед вирішальною грою відчувався добре. А "Ференцварош" у фіналі намагався доставити киянкам чимало проблем. Проте, в результаті, наші дівчата здобули перемогу з рахунком 11:9. Це була вже третя перемога в Кубку чемпіонів (у сезоні 1971/72 в фіналі знову зазнали поразки від СК "Лейпциг" - 12:8), що дозволило, за словами Ігоря Євдокимовича, назавжди залишити цей почесний трофей у Києві. Турчина тоді був удостоєний звання заслуженого тренера СРСР. У сезоні 1972/73 команда з Києва вразила всіх, продемонструвавши величезну перевагу в класі над своїми суперницями з амстердамського клубу НІЛОК: 25:12 і 15:5!
Через два роки київські клуби досягли успіху на євродворянському рівні: спартаківки знову продемонстрували свою силу, здолавши у фіналі загребську команду "Локомотива" з рахунком 14:10. Цей тріумф підкріпив успіх футбольного "Динамо", яке завоювало Кубок Кубків.
У 1980-х роках мені особливо запам'яталися виступи киянок у Кубку чемпіонів, коли вони грали на майданчику суперниць на початкових стадіях турніру. Сили команд були явно нерівними, тому тренер Турчин вирішив не розтягувати ці поєдинки на тиждень, економлячи сили. Одним із яскравих моментів став матч 1/8 фіналу Кубка чемпіонів 1985/86, коли наші спортсменки з математичною точністю здолали французький УСМ (Гані) з рахунками 33:11 і 33:15. Ці повторювані 33 м'ячі справили на мене враження, і я тоді подумав, що це добрий знак. І справді, Кубок чемпіонів того сезону знову залишився в Києві.
Цікаву деталь я виявив у програмці до київського чвертьфіналу проти АСК "Форвертс" із НДР: у СРСР тоді налічувалося мільйон гандболістів, і кожна п'ята з них була жінкою. Важко уявити, який рівень конкуренції існував і як непросто було постійно залишатися на вершині! Відзначу також, що в складі "Спартака" під 17-м номером грала Наталія Турчина, дочка Ігоря Євдокимовича та Зінаїди Михайлівни (цікаво, що батько сподівався, що донька стане лікарем, а мати - педагогом).
У фіналі спартаківки виявилися сильнішими за румунську команду "Штіїнца" з Бакеу, в складі якої грала зіркова Маріана Тирце, здобувши перемоги 29:23 та 23:22. А в 1988 році киянки вдруге завоювали почесний євротрофей, ставши володарками Кубка! І знову київський успіх: баскетболістки "Динамо" виграли Кубок Ліліан Ронкетті того ж року!
Мульти чемпіони Спартакіад, світових змагань та Олімпійських ігор.
Одного разу я натрапив на програму гандбольного турніру Спартакіади народів СРСР 1983 року, що проходила в Литві. У ній зазначалося, що всі жіночі гандбольні змагання Спартакіад до цього часу вигравала українська команда. І щоразу під керівництвом Ігоря Турчина. Чи заздрили цьому в Москві? Звісно. Чи пропонували йому перейти до кремлівських зірок? Безсумнівно. Але видатний український тренер залишився вірним рідному краю, де виріс і став професіоналом.
На Спартакіаді 1971 року команда не мала легкого шляху до перемоги. Хоча москвички були подолані, однак в одному з матчів українки втратили очко у зіткненні з литовською командою. Проте у вирішальному поєдинку їм вдалося здолати команду Азербайджану з рахунком 9:7. Перед цим важливим матчем тренер Турчин, помітивши, як сильно хвилюються дівчата, знайшов вдалі слова підтримки, що дозволило команді показати відмінну гру. Перемога на Спартакіаді 1979 року має особливе значення, адже вона була здобута в Києві, де змагання проходили у Палаці спорту, на демонстраційному корті стадіону "Динамо" та в спортивному залі КІБІ, тепер відомому як КНУБА.
Чемпіонат світу 1975 року, що проходив у Києві, став для Турчина найбільшим розчаруванням у його спортивній кар'єрі. Незаперечна підтримка переповнених трибун не допомогла, і "золото" залишилося поза досяжністю — перемогу здобули спортсменки з Східної Німеччини. Проте далі в Турчина відбулася справжня реабілітація: олімпійські перемоги 1976 року, де у фіналі вдалося взяти реванш у НДР (14:11), та 1980 року, знову перемігши східних німецьких суперниць (18:13). Також були світові чемпіонати 1982 року, де команда продемонструвала найнадійнішу оборону, хоча Турчин усвідомлював, що світовий гандбол потребує універсалізації гравців задньої лінії, і 1986 року, коли у фіналі СРСР обіграв Чехословаччину з рахунком 30:22. Команда Турчина, хоч і ослаблена відсутністю кількох гравців з інших клубів, була непереможна. Навіть московські вболівальники, які зазвичай не підтримували українських спортсменів, скандували "мо-лод-ці!" після яскравої перемоги команди над югославками на Олімпіаді 1980 року з рахунком 18:9. Я досі пам'ятаю момент, коли сидів на трибунах московського спорткомплексу під час Ігор доброї волі 1986 року і почув від одного з глядачів, як він з іронією відреагував на зауваження Турчина своїй підопічній: "Ви што, на трєніровкє што лі находітєсь?". Минуло 40 років, а ця фраза все ще залишилася в пам'яті. Вразило, чесно кажучи. Напевно, той глядач не дозволив би собі подібні висловлювання на адресу іменитих російських тренерів, таких як Анатолій Тарасов або Микола Карполь. А щодо київського тренера — це вже інша справа.
Отже, у вирішальному матчі проти НДР на Олімпіаді-80 київський тренер продемонстрував своє вміння тонко управляти грою. Під час перерви Турчин звернувся до своїх підопічних, зазначивши, що основною силою гандболісток НДР є їхня швидка контратака, і в деяких випадках нашим гравчиням було важко їй протистояти. Тому наставник порадив робити дальні удари по воротах Ганнелоре Цобер. Після перерви його підопічні повністю втілили в життя ці рекомендації, що принесло бажаний успіх.
Інновації в тренуваннях
Людмила Бобрусь задавалася питанням, чому ж "Спартак" завжди виходить переможцем? Вона запропонувала таку відповідь: "Так, ми сильні, вправні і сміливі. Так, ми володіємо багатьма навичками. Так, ми обожнюємо гандбол. Але всі ці якості без тренера не мали б значення... Турчин завжди навчає нас чогось нового. Він допомагає нам зрозуміти роботу, спорт і життєві ситуації. А найголовніше – з ним ніколи не буває нудно". Кожне тренування було унікальним, жодне не повторювалося! Тренування включали гру в глибокому піску, перебування по пояс у воді, вправи на колінах і навіть "сліпий гандбол", як його називав Турчин. Серед інших активностей були метання спису, лижні перегони, акробатика, баскетбол, стрибки в довжину та висоту, спринт, футбол, настільний теніс тощо. Ігор Євдокимович також вносив новизну, включаючи гру в хокей на траві, яка більше нагадувала вправи з ключками, де спортсменки постійно нахилялися. Чому це важливо? "Ключка змушує гравців нахилятися, - підкреслював він. - Це вказує на те, що вони не так добре, як у гандболі, бачать рухи своїх партнерів на полі. Перед кидком потрібно оцінити позицію воротаря, а для цього варто підняти голову. Чи бувають ситуації, коли захисники заважають обдумати дії? Часто. Саме так гандболістки навчаються кидати в складних ситуаціях". І ще одна цікава ідея Ігоря Євдокимовича: тренування кидків у ворота тенісним м'ячем.
Під час підготовки до свого дебютного фіналу єврокубків у 1970 році, Ігор Євдокимович впроваджував у контрольних матчах методику зменшення кількості гравців своєї команди на полі. Це дозволяло йому моделювати ситуації гри в меншості, як у нападі, так і в захисті. Ще одна цікава техніка полягала в тренуваннях передач на природі, серед дерев. Щоб обійти перешкоду, потрібно було виконувати передачі дугою. Ще однією вправою було використання звичайної гімнастичної лави: гравці повинні були розбігтися, стрибнути через лаву і виконати кидок. "Суть у тому, - зазначав Турчин у своїй книзі "Стратегія гри", - що мої підопічні не просто виконували завдання тренувань, а глибоко аналізували кожну вправу, зважаючи на ігрові ситуації. Це і стало основою для нових досягнень."
Тактика? О, Турчин запевняв: "Тактика є ключем до перемоги. Важливо прищеплювати любов до тактичного мислення вже з перших років навчання гандболу. Саме так формуються гравці найвищого рівня. Тактика - це кульмінація ігрової майстерності, синтез усіх етапів тренувального процесу, найвища форма організації гри. Проте для досягнення цих висот потрібно спершу на високому рівні оволодіти базовими аспектами: психологічною підготовкою, теорією гри, загальною та спеціалізованою фізичною підготовкою, а також технікою."
"Ох, яка ж це непроста наука - досягати перемоги!" - зазначав Турчин у своїй праці "Стратегія гри". Проте саме цю науку, будучи кандидатом педагогічних наук, він врешті-решт освоїв до досконалості!
Людина-Замок
Я спостерігав за останнім матчем Турчина в рамках Кубка ЄГФ, де зустрічалися "Рапід" з Бухареста та "Спартак" з Києва, по телевізору. Після першого тайму я вирішив зробити невелику перерву, щось на зразок кави-брейку, яка затрималася довше, ніж планувалося. Коли ж я повернувся до екрана, виявив, що трансляція зникла без жодних пояснень. Не міг зрозуміти, чому так сталося, і врешті-решт відволікся на інші справи. Ближче до вечора вирушив на стадіон, де київське "Динамо" грало проти "Чорноморця". Саме там, серед вболівальників, я дізнався про трагічну новину щодо Турчина... Виявилося, що видатний український тренер народився в Румунії (теперішній Софієнталь, що тепер називається Софіївка, входить до Одеської області) і покинув цей світ у тій же країні.
Згодом, коли я навідувався до могил своїх близьких на Берковецькому кладовищі, несподівано виявив, що Турчин похований зовсім поруч, прямо навпроти місця спочинку мого дідуся. Тепер, кожного разу, коли відвідую цю святу землю, я обов'язково зупиняюся біля могили видатного тренера, проводячи там деякий час у沉默ні роздуми...
Цілковито підтримую ідею назвати столичний Палац Спорту на честь Ігоря Євдокимовича. Він дарував вболівальникам не лише короткі миті щастя з приводу перемог улюбленої команди, а цілу епоху, коли ми гордилися, що в нашому місті виступають найкращі гравчині світу, а навколо них панувала тиша. Протягом тривалого часу не було нікого, хто міг би з ними зрівнятися. Тому численні досягнення підопічних Турчина, безсумнівно, заслуговують на те, щоб бути увічненими в назві головної критої спортивної арени України.