Глава Української греко-католицької церкви Святослав зазначив, що Ватикан не виступає в ролі посередника між Україною та Росією, і ніхто не звертався з таким проханням.

Про те, як повномасштабна війна змінила українських вірян, стосунки з українською владою, Папою Франциском та ПЦУ, загрози від московського православ'я та новий календар - у великому інтерв'ю РБК-Україна розповів глава Української греко-католицької церкви, Верховний архієпископ Києво-Галицький, Блаженнійший Святослав.

За даними соціологічних досліджень, з моменту початку широкомасштабного російського вторгнення, кількість вірян УПЦ Московського патріархату зазнала значного падіння. Внаслідок цього, Українська греко-католицька церква, ймовірно, зайняла позицію другої за чисельністю релігійної організації в Україні, поступаючись лише Православній церкві України.

На пряму запитання від РБК-Україна, глава УГКЦ Святослав зазначає, що його церква не прагне до зростання кількості прихожан. Проте він зауважує, що за останні роки їхня чисельність зросла, і саме греко-католики серед усіх українських конфесій проявляють найбільшу активність.

"Справді є дуже багато людей, які відчувають себе зрадженими церквою московського патріархату. Переживання травми, зради з боку своєї церкви - це дуже небезпечний феномен, який є перед нашими очима. Очевидно, соціологія до кінця його не висвітлює", - каже Святослав.

Окрім фундаментальних питань про те, як війна вплинула на українське суспільство та українських віруючих і як церква має відповідати на нові виклики, ми грунтовно поговорили з главою українських греко-католиків і про стосунки УГКЦ з іншими українськими церквами, а також із Святим престолом - адже Папа Римський Франциск впродовж останніх років неодноразово виступав із контраверсійними заявами щодо російсько-української війни. І на завершення розмови ми поставили предстоятелю УГКЦ декілька загальних питань про його церкву та деякі поширені в Україні стереотипи щодо церковних звичаїв.

Розгляньмо важливе і загальне питання: яким чином повномасштабний конфлікт вплинув на українських вірян та яким чином ваша церква адаптувалася до цих нових викликів?

Це вже третій раз, коли ми відзначаємо Різдво під час цієї масштабної війни. Відповідаючи на ваші запитання, я виходитиму з перспективи свята, яке ми переживаємо. Якщо кожен з нас ретельно проаналізує свій особистий досвід, досвід своїх родин та друзів, можна з упевненістю стверджувати, що війна стала неймовірним потрясінням, яке зруйнувало або істотно порушило всі людські зв'язки. У результаті ми були змушені знову відбудовувати багато аспектів нашого життя: ставлення до себе, усвідомлення власної ідентичності, визначення своїх пріоритетів, а також відносини з близькими — тими, за кого ми несемо відповідальність, і нашими обов'язками перед батьками, партнерами та дітьми.

Особливо коли мова йде про віруючих, взаємини між людиною та її Богом зазнали істотних змін. Це стосується як правил, так і звичок, що формують наше духовне та релігійне життя. Таким чином, можна стверджувати, що ми всі стали іншими.

Для багатьох наших приятелів за кордоном, які часом хизуються, кажуть "А я знаю Україну, бо я там колись бував, я знаю українців" - я всім їм кажу: "Тої України, яку ви знали до цього, більше вже немає". І ми вже не будемо такими. Але ми хочемо бути кращими. Переживши цю трагедію, переживаючи ще її, я думаю, ми переживаємо момент якогось нового народження. Чи радше відродження. Ми відчуваємо, що серед нас з'являються герої, на яких ми до цього часу уваги навіть не звертали. Велика біда породжує справді велетнів духа, виявляє якісь глибинні підвалини, матриці нашого національного, духовного життя.

Отже, кожен з нас змінився. Тепер наше головне завдання - допомогти всім стати кращими.

- Після повномасштабного вторгнення у 2022 році, згідно з соцопитуваннями, в Україні суттєво зросла кількість тих, хто вірить в Бога. Але поступово цифри повернулися до попереднього рівня. Чи варто було цього очікувати?

- Я дуже уважно намагаюся слухати такого рівня дослідження, хоча, вони завжди є відносними. Люди по-різному переживають трагедію, свої відношення до обставин цієї війни. Народне прислів'я каже: як тривога, то до Бога.

Але дуже часто ми можемо наштовхнутися на певну кризу віри в часах війни. Ми часом спішимо шукати якоїсь вищої сили, яка була б гарантом моєї особистої безпеки, мого добробуту, що все буде добре. Але насправді так не буває. Той істинний живий Бог - він є особою, він є кимось, а не чимось, з ним треба будувати стосунки. Ті стосунки можуть бути непростими. Як іншу особу ми мусимо відкрити для себе, її пізнати, так само і того Бога, Отця, Сина і Духа Святого ми пізнаємо в контексті наших стосунків з ним.

Я б сказав, що особливо в перші місяці та протягом першого року війни уявлення про Бога як про великого захисника, який забезпечує наш добробут, зазнало суттєвого потрясіння. Дякуючи Богу, це руйнування стереотипів дозволяє нам без упереджень будувати стосунки з Ним і ставити питання: Боже, де ти є? Як я можу знайти тебе в часи війни? Яким чином мені варто спілкуватися з тобою сьогодні? Таким чином, ми знову відкриваємо для себе Божу присутність серед нас.

Багато людей ділилися зі мною своїми відчуттями про те, як з початком війни здавалося, що Божа присутність зникла з нашого духовного поля. Але згодом вона знову повернулася. За ці майже три роки конфлікту ми пережили не одну таку ситуацію. Спочатку був момент страху і безсилля, а потім ми знайшли в собі сили. Були хвилини, коли весь народ об'єднувався для захисту рідної землі, а потім приходила втома.

Отже, ми прагнемо знайти джерело, що допоможе відновити наші сили. І в цьому пошуку виявляємо Бога як неперевершене джерело оновлення. Він зцілює наші рани, лікує втому і стає основою нашої стійкості. Завдяки цьому ми здатні вразити світ. Проте досвід війни виявляється важливим для нас, віруючих, адже він дозволяє новим чином пізнати животворного Бога, наділяючи нас новою силою для побудови глибших духовних зв’язків з Ним.

Нещодавно відбулася зустріч Синоду вашої церкви з секретарем РНБО та міністром закордонних справ України, що стосується реалізації "плану стійкості України". Яке місце займає церква в цьому процесі, а також ваша конкретна церква?

Ми з великим задоволенням спостерігаємо, як у наших державно-церковних відносинах, які ми так називаємо, поступово державна влада усвідомлює важливість і місце церкви у важкі часи війни для українського суспільства.

Іноді виникало враження, що деякі державні службовці не помічають церкви. Іноді вони мали ілюзію надмірної самовпевненості, вважаючи, що все можуть зробити самостійно. Але поступово наші політики починають усвідомлювати, що релігійне життя та церква є ключем до справжнього успіху і основою нашої перемоги.

Ми були дуже раді, що під час представлення свого плану перемоги у Верховній Раді президент акцентував увагу на взаєминах між державою та церквою. Він зокрема відзначив значення та роль Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій (ВРЦ) у житті українського суспільства.

Цей текст не просто стосується соціального служіння церкви чи міжнародної підтримки українських національних інтересів. Він також акцентує на важливості духовної підтримки нашого народу в умовах війни. Присутність священнослужителя у житті кожної людини під час цих труднощів виявляється надзвичайно важливою. Ми справді потребуємо душпастирського супроводу, чи, як кажуть наші протестантські брати, опіки душі.

Для нас надзвичайно важливо усвідомлювати, що є люди, які піклуються про нас. Відчувати, що ми не залишені, не забуті. Коли нас мучать труднощі, ми повинні знати, куди звернутися за підтримкою і порадою. І ми впевнені, що там нас завжди зустрінуть з відкритими обіймами і готовністю допомогти. Таким чином, в сучасному контексті, роль церкви відкривається для нас в особливий і новий спосіб.

Коли мова заходить про нашу церкву, можна сказати, що вона займає унікальну позицію серед інших релігійних організацій. Ми маємо міцні зв’язки з нашими православними братами, спільні історичні корені, адже представляємо київське християнство. Водночас, ми активно співпрацюємо з Вселенською католицькою церквою, що дозволяє нам бути частиною глобальної християнської спільноти. Варто зазначити, що близько половини структур нашої церкви функціонують за межами України.

Отже, вся попередня історія глобалізації нашої церкви, що охоплює періоди еміграції українців за межі країни ще з кінця 19 століття, знову активізується на користь України та її державності в сучасних умовах. Протягом століть наша церква завжди виконувала роль сили, що формує націю.

Тому російський агресор настільки ненавидить нашу церкву. Коли російська імперія почала поступово захоплювати українські землі, першим об'єктом її нападів стала саме наша церква. Це відбувалося як в межах колишньої Російської імперії, так і в радянський період. Коли ж наша церква нарешті вийшла з підпілля, це стало сигналом до початку розпаду Радянського Союзу.

Отже, сьогодні, коли якийсь високопосадовець з Кремля знову прагне відновити Радянський Союз, першим на його радіусі дій стає наша церква. Саме так він вчиняє на територіях, які знаходяться під окупацією.

Таким чином, ми завжди залишалися, я б сказав, основою націєтворення та державотворення. Ми завжди виконували роль церкви, що сприяла національно-визвольним рухам на всіх етапах нашої боротьби. Проте ми ніколи не були церквою, яка підпорядковується державі.

Сьогодні ми прагнемо виступати піонерами у створенні партнерських відносин між церквою та державою в Україні. Мене тішить, що президент країни підтримує цю концепцію і розглядає її як один із основних чинників успіху України.

На початкових етапах своєї каденції президент Володимир Зеленський та його команда демонстрували чітку нейтральність щодо релігійних конфесій, приділяючи їм обмежену увагу. Проте з часом їхня позиція почала змінюватися: у промовах Зеленського питання релігії почало з'являтися дедалі частіше, набуваючи зрозумілої спрямованості. Як ви вважаєте, чи є дії влади у сфері релігії насамперед спробою попередити можливе втручання країни-агресора у внутрішні справи, чи це свідчить про прагнення використовувати церкву для політичних цілей?

Можливо, до кінця на це питання зможе відповісти сама влада. Коли ми намагаємося з’ясувати її наміри, це іноді стає справжньою загадкою. Але, зізнаюсь, я вже 14 років очолюю церкву, і пригадую, як складалися взаємини між державою та церквою за часів Януковича, під час Революції Гідності, за президентства Порошенка та тепер під керівництвом Володимира Зеленського. Виникає враження, що щоразу, коли нова особа приходить до влади, вона перебуває під впливом ейфорії перемоги на виборах і вважає, що може вирішити всі питання самостійно. Однак, коли постають складні та важкі проблеми, ситуація виглядає так: політики нагромаджують труднощі, а церкви потім змушені їх розрулювати.

І повинні саме ми, тобто релігійні діячі, допомагати нашій державній владі, справді, часом діалогувати зі своїм народом. Ми бачили в часи Януковича, що влада перестала спілкуватися зі своїми людьми і почалася пряма конфронтація. Певним моментом єдиним посередником між двома таборами були церкви.

Проте, скажімо так, у нас це не вийшло, і конфронтація набула невідворотного динамізму. Якщо говорити про сучасну владу, я відчуваю, що взаємини між державою та церквою зазнали суттєвих змін під час пандемії COVID-19.

Настав момент, коли держава усвідомила, що її репресивні можливості вичерпалися. Щоб переконати громадян дотримуватися карантинних заходів і запобігти розповсюдженню інфекції, стало необхідним налагодження співпраці. Я пам’ятаю ті продуктивні зустрічі з прем'єр-міністром та міністром охорони здоров'я. Це був особливий етап для мене, оскільки я маю медичну освіту. Ми, представники релігійної спільноти, змогли об'єднати свої зусилля, щоб виробити спільну позицію. Це партнерство, безумовно, сприяло знаходженню компромісного рішення, яке допомогло врятувати життя багатьох людей.

Щось подібне ми теж відчуваємо тепер на початку цього повномасштабного вторгнення, де держава щоразу більше починає шанувати роль і місце церкви в суспільстві.

Але є ще одна така риса. Я так відчуваю, що наша влада починає справді дуже тверезо дивитися вперед і дивитися на те, як нам зберегти Україну в найближчій перспективі, навіть коли, дай Бог, завершиться ця війна, не знаємо ще як. Держава бачить, що саме релігійне середовище забезпечує такий острів стабільності в суспільстві.

Процеси можуть бути вкрай різноманітними. Уявімо ситуацію з виборами після закінчення війни. Це, безумовно, стане періодом великої нестабільності. Я вважаю, що суспільство переживатиме значні труднощі. Агресор, який зазнав невдачі на фронті, намагатиметься розколоти народ, поширюючи різноманітні гасла та інформаційні кампанії, щоб посіяти discord між українцями. У цій ситуації важливо усвідомлювати, що релігійна спільнота може стати тим місцем стабільності, надійними основами, на які можна покластися для об’єднання задля досягнення спільної мети.

До речі, Всеукраїнська рада церков вже виконувала подібну роль дуже ефективно, зокрема, після успіху Революції гідності. Коли Янукович залишив територію України, але ще існував вакуум влади, було необхідно створити певні інституції, які здобули б довіру серед населення і змогли б реально забезпечити стабільність у цей перехідний період. Тоді Рада церков, завдяки своїм позиціям і закликам до народу, дійсно сприяла нашій країні в подоланні цього чутливого етапу.

Отже, я вважаю, що всі здобутки, які ми маємо разом з іншими церквами, а також той досвід, який ми здобули в складні часи нашого розвитку як держави та сучасної демократичної нації, стануть для нас важливим ресурсом. Ми використаємо їх максимально, щоб Україна дійсно змогла реалізувати необхідні кроки на шляху до справжнього демократичного європейського суспільства.

Усі ми прагнемо бачити нашу країну, Україну, серед європейських націй. Наша церква, зокрема, відновила зв'язок із західним християнством наприкінці XVI століття.

Відомо, що московська православна церква активно намагається привернути увагу українців з нової діаспори. Які наслідки цього процесу? І які контраргументи можуть запропонувати українські церкви?

У різних європейських країнах це сприймається по-різному. Однак, саме в Німеччині лідери українських громад відверто обговорюють цю тему.

Проросійські олігархи покинули Україну і вирушили до інших країн, де за фінансування з Росії формують паралельну українську спільноту. Вони намагаються залучити, зокрема, російськомовних українців. Для цього активно залучають священників Московської церкви з України, які відвідують ці соціальні центри та створюють релігійні осередки, прагнучи привабити до них нових прихожан.

І потім намагання дуже прості. З наших емігрантів створити протестний потенціал, який потім буде протестувати проти політики своєї держави, який буде за "мір во всьом мірє" в контексті "руского міра".

Це постає як серйозне випробування. Випробування не лише для наших спільнот, які вже довгий час функціонують у цих умовах, але й для української дипломатії. Вона усвідомлює загрозу маніпуляцій, що можуть впливати на почуття та потреби наших громадян, які потрапляють під вплив російських сил у європейських країнах. І хто ж може надати допомогу та поради в цій ситуації? Це може зробити церква.

Ми, з одного боку, прагнемо розширити нашу мережу присутності, створивши нові місії, де українці можуть отримувати пастирську підтримку рідною мовою. У цьому нам активно допомагає місцевий єпископат. Ми відчуваємо, як люди прагнуть повернутися до своєї церкви. Часто ми не усвідомлюємо важливість тих, хто, потрапивши в інші країни через обставини, також робить вагомий внесок у нашу перемогу.

Які зараз взаємини між вашою церквою та Ватиканом, враховуючи регулярні неоднозначні висловлювання Папи Римського? Нещодавно, всього кілька днів тому, він зробив заяву про Україну та Росію, порівнявши їх з "двоюрідними братами". Такі висловлювання завжди викликають значне обурення в українському суспільстві, і, на мою думку, багато людей ставлять собі питання: чи дійсно Святий Престол звертає увагу на Україну, і якщо так, чи усвідомлює він, що насправді відбувається в країні?

Цей випадок демонструє, як можна сприймати трагедію через призму жертви — це наша перспектива. Однак існує й інший погляд: з позиції всесвітнього арбітра, який охоплює весь світ і прагне підтримати всіх тих, хто сьогодні страждає від війн та несправедливості, виконуючи свою місію як миротворець всесвіту.

Якщо говорити про певні слова, певні терміни, очевидно, що вони в нашому контексті набирають іншого значення. Слово "брати" -- це є фундаментальне поняття християнського життя. Але в нашому контексті, зокрема, якщо брати ці маніпуляції зі словами, які сьогодні використовує Росія, цей термін "брати" Росія уживає з геноцидальною метою. Тому ми би радше воліли, щоби нас називали не братами, а бодай сусідами.

Однак деякі вважають, що в висловлюваннях Папи можна помітити певний прогрес. Адже він згадав про "двоюрідних братів". Це свідчить про певні зрушення.

Коли мова заходить про інтенсивність спілкування та діалогу, це, безсумнівно, має місце. Кожна медійна криза насправді слугує каталізатором для такого обміну думками. Наша церква виступає потужним голосом у цьому процесі. Я використовую всі накопичені знання та досвід, щоб вести діалог з Папою Франциском. Ми мали можливість працювати разом в Аргентині, де він був моїм безпосереднім наставником. Наше знайомство триває вже багато років, а наша єпархія завжди була і залишається частиною митрополії Буенос-Айреса.

Коли я завітую до нього, ми зазвичай спілкуємось іспанською. Однак одного разу, коли я прийшов і почав розмову італійською, він жартома запитав: "Ти що, забув свою мову?" Після цього ми повернулися до нашої звичної мови.

Я хочу зазначити, що, безсумнівно, його латиноамериканський досвід сьогодні формує інший погляд на міжнародні події, порівняно з нашим європейським сприйняттям. Проте, Папа дійсно уважно прислухається, і наші думки та позиції мають вагомий вплив.

Я, можливо, кілька таких моментів назву, бо вони дуже красномовними. За майже три роки війни я особисто передав Папі більше трьох тисяч імен наших військовополонених. Наша нунціатура передала близько п'яти тисяч.

Бо де я не їду, на яку парохію, чи в Україні, чи за кордоном, люди несуть і несуть імена. Своїх дітей, своїх чоловіків, тих, хто в полоні, хто пропав безвісті. І я тоді це все передаю до апостольської столиці. І ватиканська дипломатія сьогодні абсолютно відкрита на наші потреби.

Ось ще один варіант. Упродовж всього жовтня я був змушений виконувати свої обов'язки на папському синоді у Ватикані. Щодня я мав можливість бути поряд із Папою, адже синод проходив під його керівництвом. Напередодні візиту президента Володимира Зеленського, я отримав офіційну приватну аудієнцію у Папи. Президент відвідав його в п'ятницю, а я – у четвер.

Я описав ситуацію, яка наразі склалася в Україні, і звернувся до Вашої Святості з проханням: зробіть щось, адже Росія систематично атакує енергетичну інфраструктуру нашої країни. Вони навіть намагаються перетворити зиму на зброю. Мовчання — це не вихід. Я висловив свої думки, можливо, навіть з певною емоційною напругою: скажіть нарешті, що досить вбивати невинних людей в Україні. В один момент, коли я це сказав, Папа дістав аркуш паперу і почав записувати. Він запитав: "Повтори, будь ласка, що ти сказав? Це було дуже сильно."

І ті висловлювання, які я так швидко виразив, він зафіксував і повідомив мені, що про це говорить. А вже наступної неділі, після звичної молитви "Ангел Господній", Папа озвучив цю заяву, яка пролунала як постріл гармати: досить вбивати невинних в Україні.

Можливо, не так багато людей почули ці слова. І навіть в Україні не всі їх сприйняли. Проте це була одна з найсильніших заяв Папи на підтримку нашого народу. Тож, відповідаючи на ваше запитання про те, чи нас чують, можна сказати: нас дійсно чують, але іноді ми самі не готові слухати.

- А чи може, на вашу думку, Ватикан виступити посередником у потенційних мирних переговорах, тобто не лише з питання звільнення полонених, обміну, звільнення дітей, а в більш глобальних політичних речах?

Це питання є актуальним для мене вже багато років, і я займаюся ним з 2014 року. Тобто вже майже десятиліття. Від моменту анексії Криму та конфлікту на Донбасі, адже війна триває не три, а значно більше часу.

Сьогодні я можу, або навіть зобов'язаний зазначити, що таке посередництво наразі не має місця. Це пов'язано з тим, що існують конкретні умови. Посередництво є визначеним дипломатичним механізмом, який потребує особливих передумов.

Я пам'ятаю, що кардинал Паролін, який є головою папської дипломатії та державним секретарем Ватикану, чітко визначив умови. По-перше, необхідно, щоб обидві сторони висловили свою згоду і зробили запит. По-друге, вони повинні бути готові впроваджувати конкретні рекомендації, які будуть надані в рамках цього посередництва.

На даний момент жодної з тих умов немає. А протягом останнього року, яких тільки посередників ми вже не бачили і не чули... Хтось навіть називав прем'єр-міністра Індії, можливо, серед найбільш успішних посередників. Тепер політична ситуація після виборів в США знову змінила все.

Ватикан не виконує жодної посередницької місії і про таку місію ніхто не просив. Навіть з іншого боку була гостра заява нашого президента, який сказав, що нам не потрібно посередників, нам треба союзники.

І на це питання теж з боку Ватикана була дуже серйозна реакція: добре, давайте подумаємо, де, в тому плані перемоги пана президента Ватикан може бути союзником. І ось саме гуманітарна частина цього плану, тоді називалася "формула миру президента Зеленського", ось Ватикан обрав ту частину цієї формули миру, яка десь попадає під компетенції церкви, яка є суб'єктом міжнародного права. І тут дуже методично і послідовно Святий Престол намагається те, що може, робити на користь України.

Нещодавно відбувся візит до Ватикану предстоятеля Православної церкви України, блаженнішого Епіфанія. Під час зустрічі відбувся знаковий момент, коли Папа Римський поцілував панагію Епіфанія, що вважається фактично неофіційним визнанням цієї церкви.

На ваш погляд, чи можливо якесь об'єднання Греко-католицької церкви України з Православною церквою Україні в якійсь перспективі? І деякий час тому від одного з чільних представників нинішньої владної команди довелося почути таку оцінку, що це об'єднання скоріш за все станеться і до цього варто прагнути і був окреслений часовий горизонт в 30 чи 40 років, здається, від нинішнього моменту.

Коли йдеться про Ватикан, апостольська столиця надає цьому жесту дещо інший сенс. Святий Престол сприймає себе не в ролі того, хто визнає або не визнає когось в православному світі. Папа, спілкуючись або навіть вітаючи панагією того чи іншого єпископа, не має наміру брати на себе функцію визнання. Проте, на мою думку, сам факт цієї зустрічі є дуже позитивним. Слід зазначити, що ми також вклали в це свою частку, адже завжди нас запитують про нашу думку. З моменту виникнення цієї церкви ми були активними адвокатами ПЦУ, зокрема у спілкуванні з апостольською столицею.

Ми були змушені роз'яснювати жест Вселенського патріарха, пов'язаний з наданням томосу ПЦУ. Чому це має значення? Які його наслідки? Адже очевидно, що московська сторона активно поширювала свою пропаганду, впливаючи на міжнародну спільноту, зокрема церковні та релігійні кола. Тож, дякувати Богу, що цей важливий крок відбувся.

Щодо можливого об'єднання, я б не став надто оптимістичним і не встановлював би конкретні терміни. Чому так? Бо наразі я не спостерігаю навіть зачатків діалогу на цю тему. Сьогодні православ'я в Україні стикається з іншими викликами та пріоритетами.

Ми спостерігаємо за сучасним станом тієї частини православ'я, яка досі має певні зв’язки з Московським патріархатом. Тому важливо враховувати різні етапи формування та об'єднання всередині православної спільноти України. Одночасно, вважаю, що всім зрозуміло: саме наша церква в Україні виконує роль лідера та пропагандиста екуменічного діалогу.

Ми спостерігаємо за єднанням різних конфесій в Україні та усвідомлюємо його в контексті екуменічних зусиль вселенського християнства. Сьогодні наша програма співпраці, а також пошуку єдності серед християн України, має на меті, в першу чергу, реалізацію на місцевому рівні тих угод, які вже були досягнуті в діалозі між католицькою та православними церквами на глобальному рівні.

Яке ваше бачення стосовно резонансного закону, що забороняє діяльність російської церкви та інших релігійних організацій, пов'язаних із державою-агресором? Чи вважаєте ви, що Українська православна церква (МП) має перспективи розвитку? Які шанси на налагодження діалогу з її керівництвом?

Протягом останніх кількох місяців я змушений був роз'яснювати законодавство (щодо заборони російської церкви в Україні - ред.) перед керівниками європейських країн. На жаль, московська пропаганда випереджає інформацію, що надходить з України. Я став певною мірою інтерпретатором (тим, хто роз'яснює, - ред.) державного законодавства. Було б набагато краще, якби держава сама займалася поясненням своїх законів.

Але кілька таких пунктів, які були зрозумілими для наших партнерів.

Першим і незаперечним фактом є те, що Росія прагне використовувати релігію як засіб мілітаризації та маніпуляцій. На мою думку, російська православна церква стала своєрідним інструментом у руках цього режиму. Проте, варто зазначити, що інші релігійні організації також опиняються під загрозою контролю та маніпуляцій. Ми спостерігали, як мусульманські лідери з Росії відвідували позиції, що свідчить про цю тенденцію.

Тому ризик тут є однаковим для всіх. Українська держава має як право, так і обов'язок захищати релігійну сферу країни від маніпуляцій з боку агресора. Ми усім роз'яснюємо, що ця законодавча ініціатива не є забороною. Це закон, який спрямований на захист.

От сьогодні, щоб молитись в Україні, не треба ні в кого дозволу питати. Тут не йдеться про свободу сумління, не йдеться про можливість молитися, йдеться про небезпеку маніпуляцій. І тут ми визнаємо право і обов'язок держави нас захистити, рівною мірою і православних, і католиків, протестантів, мусульман і юдеїв.

Наступний надзвичайно важливий аспект полягає в тому, що всі церкви та релігійні організації України, в тому числі і православна церква московського патріархату, висловили підтримку певним принципам, на основі яких ми працювали над цим законопроектом. Як відомо, було представлено безліч різних ініціатив. Це сталося ще у 2023 році, напередодні Пасхи. Ми провели зустріч у ВРЦ з паном Стефанчуком, і в присутності голови Верховної Ради всі члени ВРЦ, включаючи представників московського патріархату, проголосували за ці принципи.

Мова йшла про те, що ми прагнемо створити партнерську модель взаємин. По-перше, планується відсутність державної церкви, при цьому держава буде однаково ставитися до всіх релігійних організацій, забезпечуючи їм рівні можливості. По-друге, ми виступаємо за невтручання держави в церковні справи, а також церков у справи держави. По-третє, усі релігійні спільноти повинні нести відповідальність за питання державної безпеки, і в разі необхідності, держава має право втручатися та вживати рішучих дій.

Цей закон не є бездоганний, це не є, знаєте, сторінка Євангелія. Все те, що робить людина, воно є недосконале. Тому очевидно, що можна було б набагато краще це зробити, але маємо те, що маємо, як казав один український президент.

Але тепер побачимо, як цей закон буде аплікуватися. Бо багато законів нашої держави часом мають тільки декларативне значення. Але потім, коли потрібно їх імплементувати, виконання чомусь пробуксовує. Пригадаймо, був вже окремий закон про необхідність переіменування Української православної церкви.

Отже, врешті-решт, застряг у судових процесах і апеляційних розглядах.

З’явився новий закон. Чи буде він реалізований? Час покаже. Однак є одна позитивна новина: цей закон був ухвалений завдяки активному впливу суспільства. Суспільство отримало можливість стежити за його виконанням і забезпечити його функціонування.

- Після повномасштабного вторгнення соціологія зафіксувала радикальне скорочення кількості вірян московського патріархату. Чи правильно з цього робити висновок, що зараз Греко-католицька церква є другою за чисельністю вірян в Україні після Православної церкви України?

- Я дуже поважаю соціологію, але ми всі знаємо, що це не є точна наука. Але дуже важливо відслідковувати певні тенденції, і соціологія допомагає нам це робити. Я не хочу говорити про першість чи другість тої чи іншої конфесії, але факт є такий, що навіть незважаючи на ті процеси масової еміграції, переміщення всередині країни мільйонів людей, кількість вірян нашої церкви не зменшилася, а навпаки збільшилася.

Мова йде про тих, хто ідентифікує себе як українські греко-католики. Це надзвичайно цікавий аспект. Коли ми звертаємось до питання частоти відвідування церкви та активності в житті церковної громади, виявляється, що саме греко-католики в Україні демонструють найвищу активність. Це радує нас. Це не ті анонімні віруючі, які лише зрідка відвідують церкву, аби поставити свічку в неділю. Це люди, які, вступаючи в наші громади, стають активними та життєдайними членами цього спільноти.

Ось це нас тішить. Ми не гонимося за кількістю, але за якістю. І ми хочемо справді бути тою "сіллю землі". Сіль -- це взагалі маленька крупинка, яка надає смаку всій страві. Так само і тут. Ми хочемо саме виконувати цю функцію.

Дійсно, існує чимало людей, які відчувають, що церква московського патріархату їх зрадила. Я не прагну оцінювати цю ситуацію, проте варто зазначити, що багато тих, хто раніше вважав московського патріарха своїм "величним господарем і батьком", тепер відчувають, що цей "господар і батько" їх підвів. Я не маю наміру трактувати їхні емоції, але це, безперечно, стало загальновідомим фактом в Україні.

Як може той, хто повинен бути моїм батьком, благословляти мою загибель? Як це можливо? Сьогодні російські військові капелани навчають солдатів не бачити в нас людей? Це абсолютно несумісні з поняттям батьківства речі.

Існує один момент, який є вкрай небезпечним, але соціологія часто його ігнорує. Це переживання зради, коли людина відчуває, що її рідна церква зрадила її.

Кожна людина переживає свої емоції по-різному. Хтось намагається знайти іншу релігійність, проте така травма залишиться з ним на все життя. Інші ж вирішують повністю віддалитися від церкви. Якщо батько один раз зрадив, довіра до інших стає складнішою. На мою думку, це є серйозною загрозою для віри в церкву. Це пояснює кризу довіри до релігійних установ в Україні. В результаті, ми можемо спостерігати зростання секуляризації та збільшення кількості людей, які не ідентифікують себе з жодною конфесією.

Отже, переживання травми, зради з боку своєї церкви - це дуже небезпечний феномен, який є перед нашими очима. Очевидно, соціологія до кінця його не висвітлює, але ті, які я вже згадував, опитування, слухання думки суспільства, тут, як на мене, надзвичайно важливі.

- Чи всі вже ваші парафії перейшли на новий календар? Наскільки легко проходив цей процес? І чи численні суперечки, зокрема довкола дат - як більш правильно, цього чи цього числа якесь свято визначати - не віддаляють тих, хто бере участь в цих суперечках, від самої суті Різдва чи Великодня, чи іншого великого церковного свята?

- Я є в позиції глави церкви, коли бачу всіх, цілісно. І хочу сказати, що ця реформа в нашій церкві прийшла на диво спокійно і одностайно. Ми робили опитування, консультації між нашими людьми. Ми так собі сказали: добре, якщо дві третини наших людей, наших парафій будуть готові це зробити, ми будемо робити зміни, навіть коли, можливо, третина буде потребувати ще якогось часу. Але виявилося, 95% опитаних хотіли реформи, навіть нарікали, чому так пізно.

Із усіх наших громад в Україні, яких у нас є немале число, тільки одна парафія на Харківщині попросила відтермінування. А решта всі перейшли. Знаєте, це було відчуття небувалої одностайності. Коли наш народ відчув, що все ж таки церковні діячі є їхніми лідерами, а ми мали відчуття, що народ за нами йде. Тому я дуже вдячний нашим вірним, нашим людям, які дуже уважно слухали голосу своєї церкви.

Коли ми розглядаємо цей момент, що безумовно можна вважати історичним, він виявляється безпрецедентним. Адже в минулому наша церква вже намагалася провести реформу календаря, але ці спроби потерпали невдачу та призводили до значних конфліктів, навіть до календарних війн, зокрема серед наших співвітчизників за кордоном.

Але перед нами ще одне питання. Реформи не закінчилися. Є питання реформи пасхалії. Тому що ми хочемо не тільки Різдво святкувати, скажімо так, з цілим світом, але теж і Пасху. Пасха - це є головне християнське свято. Наша церква сьогодні опинилася в такій ситуації, що Різдво ми святкуємо всі разом, а Пасху - по-різному.

Є частина нашої церкви за кордоном, яка святкує Пасху з Латинською церквою, а ми в Україні, згідно принципу пошуку єдності з православними братами, вирішили святкувати далі з ними.

Нещодавно, всього місяць тому, я мав надзвичайно цікаву бесіду з Вселенським Патріархом Варфоломієм та Папою Франциском на цю тему. Відчувається, що наступний рік може стати каталізатором для вселенських обговорень про необхідність і потенціал спільної реформи Пасхалії. Проте, здається, що ми лише на старті довгого шляху в цьому процесі.

- Наостанок попросимо вас відповісти на декілька коротких питань, відповіді на які, напевно, не для всіх українців є абсолютно очевидними. Перше, чи є УГКЦ частиною Римсько-католицької церкви, чи це окрема конфесія?

Ми представляємо церкву, що має свої законні основи і перебуває в єдності з апостольським престолом Риму.

Яким чином Ватикан може безпосередньо впливати на ухвалення рішень в УГКЦ?

Деякі рішення, що стосуються всесвітнього християнства, ми підтримуємо. Проте в питаннях, що стосуються внутрішнього життя церкви, ми маємо повну автономію.

- Чи може православний вірянин брати участь в греко-католицьких богослужіннях і навпаки?

Звичайно. Ми вміємо бути привітними.

- Чи визнають таїнства, звершені в православних храмах, в УГКЦ?

- Так, вони визнаються. І православні церкви теж визнають таїнства католицької церкви.

Чи є необхідність відвідувати церкву щонеділі, щоб вважатися справжнім християнином?

- Обов'язково. Тому що це є момент, коли ми повинні показати свою віру, не тільки теоретично її сповідати, але практично показати себе членом якоїсь громади.

Чи доречно поєднувати хрестик з іншими ювелірними виробами? Чи це вважається невідповідним?

- Я би радив радше хрестик без прекрас носити, тому що він є найважливішим знаком, найкрасивішою прикрасою.

Чи існують специфічні дати, коли вінчання або хрещення дітей є забороненими?

- Днів, коли не можна хрестити, немає. Але є певні періоди в церковному році, коли не можна вінчатися. У нас вони називаються такі "заборонені часи", які пов'язані з певними літургійними ритмами життя церкви.

- Чи обов'язково жінці покривати голову в церкві?

- У нашому випадку ні. Головне прийти до церкви.

- Чи правда, що не можна вінчатися та хрестити людей під час посту?

Припустимо, якщо виникає дійсно нагальна потреба, усі ці обмеження втрачають свою силу. Проте, звичайно, вінчання зазвичай супроводжується святкуванням. В період великого посту не дозволяються гучні розваги. Однак хрестини для дітей все ще можливі.

Чи є допустимим вірити в забобони, будучи християнином?

Ні, це є порушенням Божої заповіді, це вважається гріхом.