Висловлюватися для зцілення: як війна формує психіку нових поколінь.

Я з'явилася на світ у 1941 році, коли Адольф Гітлер панував у Європі, а моя батьківщина була під окупацією. У ранньому дитинстві мене разом із мамою евакуювали на північ Англії, де ситуація була безпечнішою. Проте я змушена була залишити свою любу бабусю, що справила великий вплив на моє серце. Ці події залишили незгладимий слід у моєму житті. У нашій родині ніколи не обговорювали ці спогади, ніби мовчання могло полегшити біль. Але, як показує практика, те, про що не говорять, завдає ще більшого болю.

Мій батько під час війни проходив службу в льотній школі і брав участь у бомбардуванні німецьких територій. Багато його товаришів загинули, але він ніколи не ділився своїми спогадами про ті важкі часи. Я пам’ятаю, як у тридцятирічному віці їхала з ним автомобілем Німеччиною, і він несподівано сказав: "Не думав, що ще коли-небудь побачу Німеччину". Я була здивована і запитала: "Чому знову?" Раніше мама розповідала мені, що він лише навчав молодих пілотів. Але тоді батько зізнався: "Ми брали участь у бомбардуваннях. Це нам не подобалося, але це було питання життя і смерті". Це був єдиний момент, коли він відкрився. Лише через понад 20 років після війни він вирішив розповісти про це.

Цей досвід навчив мене, наскільки важливо говорити про пережите. Замовчування лише поглиблює травму. Коли ми відкриваємося, то вчимося справлятися зі своїм болем. Я переконана, що родинам необхідно знаходити способи говорити про складне. Проговорене стає тим, із чим можна працювати, що можна осмислити й прийняти", -- так аналізує своє дитинство й дорослішання Маргарет Вілкінсон, одна з найвпливовіших психотерапевток у Європі ХХ століття.

Українське суспільство вже переживало замовчування своїх трагедій, таких як Голодомор і Друга світова війна. Сьогодні, коли ми знову стикаємося з війною, надзвичайно важливо не лише витримати це випробування, а й усвідомити події, що відбуваються навколо нас. Ідеї Маргарет Вілкінсон про силу слова та важливість говорити про травму набувають нового значення в нашому контексті.

У своїй книзі "Як психіка змінюється під впливом психотерапії: емоції, прив'язаність, травма та нейробіологія" Маргарет Вілкінсон аналізує, яким чином психологічна травма закріплюється в свідомості та тілі. Авторка підкреслює, що діти, які виростають у зонах конфліктів, піддаються значному психоемоційному навантаженню, що може призвести до змін у структурі мозку. Вона зазначає, що мозолисте тіло зменшується, а розвиток гіпокампу — області, відповідальної за пам'ять і навчання — зазнає порушень.

У своїй клінічній практиці Вілкінсон спостерігала, як діти, які зазнали травми, проявляють свій біль через самопошкодження: "Вони можуть завдавати собі травм, виривати волосся або вдаватися до інших форм саморуйнівної поведінки. Це їхній безсловесний заклик: 'Мені боляче, допоможіть мені'. Дорослі повинні вміти чути цей заклик і підтримувати дитину. Однак перед цим їм потрібно дослідити власні переживання та біль".

У даній книзі розповідається про дві жінки-пацієнтки — Олю та Софію. Оля стикалася з емоційними труднощами, на які вплинули стресові переживання в дитинстві, що ускладнювало її можливості налагоджувати стосунки з іншими. Софія, навпаки, виявляла свій біль через самопошкодження, створюючи власну "мову", щоб висловити те, що пережила. Обидві героїні знайшли шлях до зцілення через мистецтво — альтернативний засіб висловлення, який дозволяє передати глибокі, часто невиразні емоції.

"Я не примушувала їх обговорювати найважчі моменти. Я просто була поруч, розділяючи цей біль із ними," -- підкреслює Вілкінсон.

Ірина Семків, психологиня та кандидатка психологічних наук, яка обіймає посаду доцентки на кафедрі психології та психотерапії в Українському католицькому університеті, є авторкою вступної статті до українського видання цієї книги. Вона підкреслює важливість роботи Маргарет Вілкінсон, яка ілюструє глибокий зв'язок між психікою та тілесністю, інтегруючи психологічні концепції з фізіологічними аспектами. Цей зв'язок стає особливо помітним у контексті травматичного досвіду, зокрема під час війни. Важливо усвідомлювати, як пережиті події впливають на психіку, формуючи або закріплюючи як індивідуальні, так і колективні переживання.

Ірина Семків підкреслює: ми не мали уявлення, як існувати в умовах війни. Це не було темою навчання. Тепер нам доводиться розробляти нові способи адаптації. Усі ми переживаємо спільну колективну травму.

"Колективна травма -- це спільний досвід великої групи людей, наприклад, нації чи громади, котрі стикнулися з подією, до якої не були готові. Такий досвід залишає слід на культурі, ідентичності та стосунках. Водночас індивідуальні пережиті травми -- наприклад, минуле бабусі чи дідуся -- можуть впливати на наступні покоління. Це проявляється у поведінці, пов'язаній із замовчуванням пережитих травм, через нерозказані, але передані у вчинках, так само як у емоціях неопрацьовані фрагменти травматичної події. Такий механізм називається трансгенераційною травмою", -- пояснює Ірина Семків.

Що ми робимо з колективною травмою? Зі слів Семків, є два варіанти. Перший -- ми не справляємося. Не ословеснюємо, не підтримуємо одне одного. І тоді травма передається далі -- як трансгенераційна. Наші діти вже є її носіями, а онуки можуть успадкувати симптоми ПТСР, навіть не переживши самої події. Вони несвідомо відтворюють її наслідки -- у вигляді тілесних або психоемоційних реакцій.

Другий -- коли ми долаємо травму спільними зусиллями. Пишемо книги й статті, допомагаємо військовим і переселенцям, обговорюємо пережите. Так ми колективно ословеснюємо те, що з нами сталося. Тоді колективна травма не паралізує, а трансформується -- ми стаємо іншими людьми: з новими моральними орієнтирами, новим розумінням труднощів, чітким ставленням до ворога та готовністю себе захищати. Наша ідентичність змінюється.

"Журналісти -- це перша лінія збору фактів. Потім приходять митці -- на основі цих фактів вони створюють художні твори, пісні, які вже мають м'якші контури, менш травмуючі, більш доступні. А потім -- науковці, які аналізують усе це. Це своєрідні щаблі, якими ми рухаємося, щоб вплести травматичну подію в наше культурне і психологічне поле, зробити її частиною ідентичності, а не причиною страждань", -- аналізує фахівчиня Семків. І додає: травма стає частиною характеру. Не вимовлена словами, вона проявляється через тіло. Тому її називають невимовною. Важливо знайти для неї слова. Тоді подія стає частиною нашого досвіду й пам'яті, а не живе як поточна загроза. І це -- головна мета психотерапії.

"Позитивна трансформація досвіду -- образ козацтва. Від козацтва ми маємо не стільки трансгенераційну травму, скільки частину нашої ідентичності... дуже сильний архетип чоловіка-воїна, який здатний боротися та долати. Інша річ -- Голодомор. Це досвід, із якого складно винести моральну науку. Найбільша мораль -- це те, що вдалося вижити. І як вдалося вижити", -- наводить приклади українська психологиня.

Сьогодні український народ стикається з новою хвилею колективних та трансгенераційних травм. Дослідження на тему "Вплив війни на психологічний стан населення України", яке провели психологи Пилип Духлій і Дарія Трофімова у 2024 році, дозволяє оцінити масштаби психологічних змін у динамічному контексті. Пилип Духлій зазначив, що вибірка формувалася з акцентом на надійність: деякі підгрупи, наприклад, жінки-військові або ті, хто чекає на військовослужбовців, були виключені через малу кількість респондентів або необхідність у специфічному підході. Збір даних на фронті здійснювався у два етапи: спочатку за допомогою паперових анкет, а потім — через онлайн-формати.

Перша хвиля дослідження показала найвищий рівень психоемоційного напруження та симптомів ПТСР серед українців за кордоном. Вони мають подвійне навантаження: з одного боку, тривога за близьких, які залишилися в Україні, з іншого -- необхідність адаптуватися до нового культурного та соціального середовища. Цікаво, що в чоловіків-військових рівень ПТСР був нижчим. Автори дослідження пояснюють це можливою адаптацією до бойових умов і більшою підготовленістю до екстремальних ситуацій.

У другій хвилі фіксується зростання рівня стресу серед цивільних жінок. Воно пов'язане з хронічною тривогою, тривалим очікуванням новин із фронту, інформаційним тиском і невизначеністю.

Третя хвиля дослідження продемонструвала найгірші показники вже серед цивільних чоловіків: рівень ПТСР, тривожності та депресивних симптомів помітно зріс. Така тенденція може бути пов'язана з тривалим накопиченням психоемоційного виснаження, зокрема в умовах економічної нестабільності, втрати роботи або неможливості виконувати соціальну роль.

Психологиня Ірина Семків наголошує: одна подія може по-різному сприйматися різними людьми й не обов'язково буде травматичною для кожного. Чи стане досвід травматичним, залежить не тільки від самої події, а й від того, як людина її пережила, які мала ресурси та підтримку в той момент. Тобто чи змогла осмислити подію й адаптуватися.

"Ба більше, для деяких людей війна стала поштовхом до внутрішнього зцілення. Події такого масштабу часто мають екзистенційний характер -- вони змушують людину переглянути життя, ухвалити рішення, які роками відкладалися, і діяти. Багато українців нарешті почали реалізовувати свої мрії, змінювати кар'єру, вступати у важливі стосунки або завершувати токсичні. Війна стала каталізатором -- або зараз, або ніколи", -- каже вона.

Семків зазначає, що на початку масштабного вторгнення українці відчули хвилю колективного підйому, мобілізації та емоційної сили. Це стало необхідним ресурсом для старту великого шляху. Однак така фаза не може тривати вічно. З часом настає втома. Депресивні стани є реакцією на виснаження та перевантаження, а не свідченням поразки. Маятник коливається від ейфорії до втоми. Лише усвідомивши цей процес, ми зможемо досягти гармонії.

"Найважливіше — усвідомити свої обмеження. Якщо ми зустрічаємо труднощі, слід звертатися за допомогою. А там, де маємо можливість, активно діяти. Ця щира взаємодія з собою та підтримка одне одного можуть стати фундаментом психічної стійкості в умовах тривалого стресу і невизначеності. Ми не є всемогутніми, але й не безпорадними," — підкреслює українська психологиня.

Військовий досвід формує нові покоління, і найбільшим викликом є його вплив на дітей. Вони нині проходять через події, які суттєво вплинуть на їхнє майбутнє. Дорослі ж виконують роль "трансформаторів" цього досвіду — перетворюючи його на страждання або ж на силу.

Ірина Семків зазначає, що діти не мають достатнього арсеналу психічних ресурсів для того, щоб впоратися з травматичними переживаннями самостійно. У разі, якщо досвід не буде проаналізований і обговорений, він "застрягатиме" в тілі, залишаючи свій відбиток на психічному стані. Неприродні реакції можуть закріпитися й проявитися в зрілому віці у вигляді посиленої тривоги, страху, панічних атак або, навпаки, бездумного героїзму та ігнорування небезпеки. Хоча особа може не пам'ятати саму подію, її тіло все ще реагує на тригери — звуки, кольори чи ситуації, які нагадують про минуле.

У цьому контексті ключову роль відіграє емоційна стабільність дорослої особи, яка перебуває поруч. Діти дуже чутливо реагують на емоційний стан батьків чи опікунів. Якщо мама, тато, бабуся або інший дорослий не мають чіткого розуміння ситуації і проявляють страх, плутанину чи жах, саме ці почуття дитина сприймає в першу чергу. Навіть якщо дорослі нічого не кажуть, малеча інтуїтивно відчуває напругу та невисловлені переживання, -- зазначає українська психологиня.

На її думку, справа не обмежується лише "дбайливістю про себе". Втомлений або збентежений дорослий сам по собі може бути небезпечним. Лише той, хто навчився контролювати свої емоції, здатен підтримати дитину в опануванні її негативних почуттів – у такому випадку слова приходять до нього легко.

Семків підкреслює, що залишати дитину на самоті з травматичними матеріалами — такими як новини, відео або зображення в соціальних мережах — є особливо небезпечним. Якщо батьки не надають пояснень щодо подій або самі не мають чіткого уявлення про ситуацію, дитина залишається з незрозумілою та безслівною травмою, а також зі своїми фантазіями та реакціями на те, що сталося.

"Коли дорослі здатні сприйняти подію, донести її значення до дитини і стати для неї "емotional support", ймовірність травматизації значно знижується. Важливо, щоб батьки вміли представити складні відомості у безпечному та м'якому форматі, при цьому залишаючись щирими. Неправда не може залікувати рани", – зазначає вона.

Зі слів Ірини Семків, дитяча психіка має значний ресурс для самовідновлення. Якщо дитина багато разів повертається до події (в розповідях батькам, родичам або друзям) -- це нормальний процес інтеграції досвіду. Це означає, що її психіка працює -- дитина готова це обговорювати. Важливо, щоб дитина сама вирішувала, коли й про що говорити, -- тиснути не можна, аби не спричинити ретравматизації. В такі моменти важливо просто бути поруч і слухати. Питання на кшталт "Що ти відчував?", "Що ти подумав тоді?", "Хто був поряд?" допомагають дитині переосмислити подію й знизити тілесну напругу. Адже травма живе не лише в пам'яті, а й у тілі: серцебиття, дихання, пітливість -- це типові реакції на стрес.

"Також травматичний досвід може набути форми історії, казки, малюнка або образу. Що більше можливостей уявити й осмислити подію має дитина, що більше вона може про це говорити, то вища ймовірність, що ця подія буде інтегрована в її життєвий досвід. І тоді тіло не страждатиме в майбутньому. Це стосується і дітей, і дорослих. Саме для цього ми й маємо говорити про травматичні події", -- резюмує українська психологиня.

Сьогодні кожен український громадянин є носієм частини спільного досвіду, що виникає в колективній пам'яті. Ми все ще намагаємося зрозуміти, що сталося з нами. Проте, як зазначають експерти, висловлювання думок — це шлях до визнання реальності, надання їй структури та перетворення. Тому важливо створювати умови та середовище для обговорення, підтримки та переосмислення.