"Дехто переконаний, що НАТО встоїть за Польщу. Проте, війна не торкнеться нас, якщо ми будемо стояти поруч з Україною," - висловилася польська реставраторка Анна Кудзя.

Польська реставраторка Анна Кудзя в інтерв'ю для УНІАН поділилася подробицями своєї роботи в Україні, підтримкою Збройних сил України, а також висловила думки про готовність поляків захищати свою країну у разі агресії.

Анна Кудзя - польська реставраторка, яка знайшла своє покликання в Україні, незважаючи на відсутність українських коренів. Ще в студентські роки вона багато часу проводила у Львівській області, активно займаючись збереженням спільної культурної спадщини Польщі та України. Деякий період її життя проходив між Львовом, де вона працювала, і Варшавською академією мистецтв, де викладала. Наразі Анна, в основному, мешкає в Україні. Після початку повномасштабної агресії вона заснувала благодійний фонд, що надає підтримку українським військовим, адже переконана, що ця війна стосується не лише українців.

У бесіді з УНІАН вона поділилася своїми враженнями від України, пояснюючи, чому ця країна стала їй так близькою. Також обговорила настрої в Польщі після атаки російських дронів і під впливом пропаганди, а також висловила своє бачення перемоги.

Панні Анно, ви памʼятаєте свою першу поїздку до України? З чого почався ваш шлях реставраторки у Львові?

Коли я навчалася у Варшавській академії мистецтв на спеціальності "Реставрація пам'ятників", вирішила зробити свою магістерську роботу в Україні. До цього заохочував професор Януш Смаза, який упродовж майже 20 років приїжджав разом із студентами до України реставрувати історичні памʼятки. Вважаю, що саме він започаткував тут серйозні реставраційні роботи.

Після завершення першого курсу практика не є обов'язковою, проте я дуже прагнула відвідати її. Професор погодився дозволити мені стати волонтеркою. Моє перше українське містечко – Жовква, розташоване неподалік від Львова.

П'ятнадцять років тому Україна вразила мене своєю унікальністю, адже вона суттєво відрізнялася від Польщі та інших європейських держав, маючи свою неповторну атмосферу. Я відвідала старовинний костел Святого Лаврентія в Жовкві, де поруч з храмом мирно бродили домашні тварини. Це виглядало, як сцена з фільму.

Протягом навчання я щороку відвідувала Україну для проходження практики. У Львові, неподалік від площі Ринок, знаходиться кафедральний собор, поруч з яким розташовані сім скульптур апостолів. Одна з них стала основою моєї магістерської роботи, а решту шести ми разом із командою реставрували в 2019 році. На початку повномасштабного вторгнення ми активно займалися їхнім захистом.

Тобто, студентське захоплення стало професійною діяльністю в Україні?

Я думаю, що моя магістерська - це вже був той момент, коли я, як говорять у Польщі, "впала, як сливка в компот". Мені треба було багато часу проводити у Львові. Спочатку це виглядало пригодою реставраторки: я мала майстерню на фабриці експериментальної скульптури і кераміки, де працювала над магістерською. Там я зустріла багато нових для мене людей, митців, художників. Це був новий світ, і ці люди стали моїми друзями, хоча я тоді майже не говорила українською.

Атмосфера України вразила мене, адже вона була зовсім іншою, ніж у Польщі. Пізніше я отримала можливість долучитися до проєкту, фінансованого Міністерством культури Польщі. Йдеться про реставрацію костелу на площі Ринок у Львові, і щороку я проводила в Україні 2-3 місяці. Під час пандемії з'явилися нові великі проєкти... В результаті, тепер я практично завжди перебуваю тут, а в Польщу навідаюся лише на 2-3 місяці в рік.

Чи маєте ви українське коріння?

Ні. Дуже багато людей мене про це питає. Я не маю жодного зв'язку з Україною за походженням. Але визнаю, що це була любов до України з першої зустрічі. І це складна любов. Ви самі знаєте, що Україна не буває простою. Але це дуже сильна любов.

У чому унікальність України для вас як реставраторки?

Коли я вперше приїхала в Україну і побачила давні архітектурні шедеври, це справило на мене величезне враження. Однією з моїх перших задач стала реставрація епітафійних плит XVI століття. Для молодого реставратора, який лише розпочинає свій шлях у цій професії, можливість працювати з такими історичними артефактами відчувається як справжній дарунок долі.

Україна має свою неповторну атмосферу: скрізь, куди б не звернув погляд, можна побачити безліч старовинних костьолів, палаців та замків. Лише б знайти час і ресурси для їх відновлення. Кожне з цих місць приховує дивовижні історії. Наприклад, у Кам'янці-Подільському ми працювали над реставрацією костела Святого Миколая. Під час відновлення внутрішніх деталей з гіпсу, виготовлених у 18 столітті, ми натрапили на давніший живопис, ймовірно, 15 століття, і наразі продовжуємо дослідження цього відкриття.

Необхідно активніше обговорювати українсько-польську культурну спадщину, щоб роз'яснити її значення та цінність. Вона повинна стояти вище політичних розбіжностей, а взаємна повага має бути основою наших відносин.

Ваша команда реставрує старовинні надгробки на Личаківському кладовищі у Львові. Як давно триває робота, хто залучений і яку фінансову підтримку маєте? Як ви визначаєте, з якими скульптурами працювати - має значення їхній стан, історична цінність чи зв'язки з Польщею?

Личаківський цвинтар є одним з найбільших некрополів у Європі та найдавнішим у Львові. Цей цвинтар є важливим культурним надбанням для України, Польщі та Німеччини, а також містить поховання вірменської громади. Він має значення не лише для місцевої історії, а й для європейської культурної спадщини в цілому.

При виборі пам'ятників для реставраційних робіт ми завжди враховуємо їхній стан збереженості. Деякі з них потребують термінового втручання фахівців, тоді як інші знаходяться в більш задовільному стані, проте володіють високою мистецькою цінністю. Також ми займаємось реставрацією надгробків видатних особистостей та родин.

Цього сезону наша команда, що складається з польських та українських спеціалістів, відновила два об'єкти: один надгробок та кам'яну каплицю, в якій розміщено кілька скульптурних творів. Наразі ми завершуємо роботи, і сподіваємося завершити все до кінця жовтня. Однак, з настанням холоднішої погоди, робота стає ускладненою через властивості використаних матеріалів. Минулого року ми займалися реставрацією п'яти надгробків, що належать не лише польським родинам, які проживали у Львові, але й видатним діячам культури. Фінансування надає Міністерство культури Польщі, а також ми співпрацюємо з адміністрацією цвинтаря та Офісом охорони культурної спадщини Львова. До нашого проекту також приєднуються різні міжнародні фонди.

У грудні 2024 року ми створили наш власний фонд "Фундаменти культури" з метою реалізації проєктів, що стосуються нашої спільної культурної спадщини, а також для зміцнення співпраці між Україною та Польщею. Цього року волонтери з обох країн спільно виконали багато невеликих реставраційних робіт. На мій погляд, це особливо важливо в умовах війни.

В одному з ваших дописів у соцмережах було зазначено, що реставрація - це мистецтво, наука і любов водночас. А особисто для вас ця діяльність - щось одне, чи все разом?

Усе разом узяте, адже це справжня пристрасть. Тому працювати, скажімо, лише з 08:00 до 17:00 просто неможливо. Насправді, у тебе немає вільного вечора, адже постійно потрібно займатися роботою: безперервно читати, освоювати нові знання, адже є безліч технологічних нюансів...

Ця діяльність поєднує в собі елементи мистецтва та науки, і мені важко визначити, чи є реставратор більше художником, чи науковцем. Для мене реставрація — це глибока пристрасть, яка займає значне місце в моєму житті. Ця професія неймовірно цікава: ми маємо можливість працювати зі спадщиною, з унікальними та цінними пам'ятками культури. Крім того, ми можемо досліджувати ці об'єкти в незвичайних локаціях, які часто недоступні для загального огляду — наприклад, на дахах будівель або під склепіннями храмів.

Ви заснували фонд "Ukraina Pomagamy". Які напрямки діяльності ви обрали і кому надаєте допомогу?

Наша основна мета — підтримка військових, адже без них ми не зможемо досягти результату. У моїй команді працювали скульптори з бойовим досвідом, отриманим після 2014 року. Я запитала їх: "Яке напрямок роботи найважливіший?". Вони відповіли, що ключовим є вивчення тактичної медицини, і ми вирішили зосередитися саме на цьому.

Ми забезпечуємо військових аптечками, медичними рюкзаками, допомагаємо також бойовим медикам ліками, якимось обладнанням, наприклад, для швидкої допомоги. Часто хлопці нам складають список необхідних речей, і ми стараємося або це знайти, або купити в Польщі, Німеччині чи інших європейських країнах. Намагаємось допомогти кожному, хто звертається до нашого фонду. В Польщі нас вже всі знають. Я скрізь, під час інтерв'ю чи якихось зустрічей, підкреслюю, що аптечка - це шанс на порятунок життя для кожного бійця.

Безумовно, все залежить від того, чи є в даний момент фінансові ресурси, та чи відповідають вони конкретним потребам. Однак, як тільки фінанси надходять, ми негайно здійснюємо закупівлю необхідних компонентів для медичних аптечок, щоб задовольнити запити.

Ми також надаємо підтримку цивільному населенню, хоча в менших обсягах, ніж військовим. Коли вирушаємо на схід, ми беремо з собою гуманітарну допомогу, яку згодом розподіляємо серед місцевих жителів.

В цілому ми надали близько 2500 медичних аптечок та 130 медичних рюкзаків, кожен з яких коштує приблизно 8000 злотих. Також організували 120 гуманітарних конвоїв і передали 12 автомобілів військовим. Порівнювати наші досягнення з великими фондами, які можуть щомісяця відправляти тисячі аптечок, досить складно. Наша організація є невеликою.

Чи важко знайти баланс між роботою та волонтерською діяльністю?

Так, це непросто, бо зараз на волонтерство лишаються вихідні або час після роботи ввечері. Аналізуючи цю свою діяльність, можу сказати, що перший рік війни минув у певному хаосі: ми прагнули відповідати всім і допомагати всім. Часто не знали, кому допомагаємо. У нашій майстерні у Львові був гуманітарний хаб. Щодня приїздив транспорт з Польщі. Ми перепаковували допомогу і відправляли на схід. Всього було настільки багато, що важко було зрозуміти, що і куди відправляється. А тепер стараємося слідкувати, хто просить допомогу, щоб розуміти, що допомагаємо точно тій людині, яка цього потребує. Крім цього, у нас є дуже багато бригад, з якими ми вже тривалий час співпрацюємо, та багато хлопців, яких дуже добре знаємо особисто.

З нашої команди - троє хлопців, які мали би бути у Львові і займатися зі мною реставрацією пам'ятників, зараз на фронті. Наша професія також часто вимагає чоловічих рук - каміння, брили, якийсь демонтаж. Ми розуміємо, що якщо у нас заберуть всіх хлопців, то дівчата самі не зможуть працювати так, як було раніше. Але такі часи.

Чи не маєте ви бажання знову відвідати Польщу?

І в Україні, і в Польщі друзі питають, чому я не повернуся додому, адже може бути ПТСР і якісь інші проблеми. Але я знаю, що я буду тут до кінця і буду робити, скільки буде потрібно.

Для мене знаковою була поїздка у 2022 році до Чернігова після його деокупації. Тоді ми в Польщі познайомилися з чернігівськими волонтерами та передавали людям допомогу. Мені важливо було побачити місто та людей. Коли ми поїхали, це був перший досвід того, як зблизька виглядає війна. Поблизу міста в авто з'явився сильний шум, і я подумала, що воно зламалося, але це був шум від асфальту, пошкодженого військовою технікою...

Війну по-іншому сприймаєш, коли поїдеш, поговориш з людьми, побачиш, як виглядають руйнування в живу, а не на фото. Ти починаєш більше розуміти, що так не повинно бути, коли інша держава приходить і забирає твою територію, вбиває людей.

Польща підтримує Україну з перших днів повномасштабного вторгнення. Але останнім часом все більше звучить критики щодо українських біженців, з'являються публічні конфлікти. Чому так відбувається? Чи впливає на цей процес третя сила - маю на увазі інформаційні впливи Росії?

Ви, напевно, знаєте, як діють росіяни. Вони виявили вразливі місця в польському суспільстві і вміло їх експлуатують. Мені здається, що в Польщі існує певна ксенофобія щодо іноземців. Не зовсім зрозуміло, якими потрібно бути приїжджим, щоб їх прийняли поляки. Це створює проблеми, якими політики часто користуються для здобуття голосів. Є враження, що Польща має залишатися закритою для зовнішніх впливів. Це стосується не лише українців, але й інших біженців, і це дійсно виклик для польського суспільства. Я вважаю, що це корениться в нашій історії після Другої світової війни, коли Польща стала переважно моноетнічною. Пропаганда використовує ці настрої активно, і не лише в Польщі, але й в Україні, намагаючись налаштувати українців проти поляків.

Наприклад, коли мова йде про Україну та Польщу, початково акцентували увагу на Волині (Волинська трагедія - УНІАН). Проте згодом ситуація змінилася, розпочалися нові дослідження, і тема швидко перейшла до інших аспектів, таких як уявлення про те, що українці приїжджають і "мають намір все забрати в поляків".

Я часто звертаюся до своїх друзів і знайомих з питанням: "Чому ви в соціальних мережах ділитеся лише негативними новинами? Чому не ділитеся позитивними моментами, що відбуваються між Україною та Польщею?"

Спостерігати за цим, як громадянка Польщі, мені дуже важко. Я впевнена, що більшість польського населення підтримує Україну, однак існує невелика частина суспільства, яка виступає проти, і саме зараз ця група має можливість висловлювати свою думку завдяки політикам. Часом я з подивом читаю публікації деяких політиків у соціальних мережах, які вражають своєю антигуманністю. І ця особа, умовно кажучи, представляє мої інтереси. Як громадянка, я рішуче проти цього.

Я також хотіла б порушити питання кордону між Польщею та Україною, який є не лише фізичним, а й метафоричним. До початку війни польські та українські громадяни активно подорожували в обидві сторони. Багато поляків насолоджувалися часом, проведеним в Україні. Проте вже майже чотири роки вони не відвідують нашу країну через конфлікт. Коли ж, не маючи можливості побачити ситуацію на власні очі, чуєш, що все в Україні погано і що це "не наша війна", з часом такі слова можуть викликати у людини певні переконання. Ось так це відбувається.

Крім цього, проблема нашого суспільства у тому, що поляки забули, якою була ситуація в країні 20 років тому. Тоді багато поляків виїздили працювати за кордон і нас там дуже погано сприймали як заробітчан. Але більшість людей вже цього не пам'ятають, бо почалося комфортне життя і всі вже забули, як було до цього. Якби мені хтось завтра дав тисячу комп'ютерів і тисячу волонтерів, то ми би також почали займатися пропагандою, але в інший бік - проти Росії.

У вересні російські дрони залетіли на територію Польщі. Чи змінилася після цього громадська думка щодо того, що війна може стосуватися й Польщі? І чи є якісь побоювання про можливе вторгнення, наприклад, збоку Білорусі? Чи є НАТО надійним захисником для поляків?

На мою думку, для польського народу цей момент схожий на той, що переживали українці на початку 2022 року, коли звучали попередження про можливу війну, але багато хто не бажав у це вірити. На основі моїх спостережень, лише невелика частина польського суспільства вважає, що загроза війни може торкнутися нас. Це переважно волонтери та ті, хто має зв'язки з військовими структурами. Інші ж впевнені, що це просто неможливо.

Є думка, що в разі небезпеки НАТО зможе нас захистити. Проте я залишаюсь у більшій мірі скептичною. Безсумнівно, літаки наших союзників піднялися в повітря, щоб нейтралізувати дрони, але я завжди наголошую: якщо ми будемо підтримувати Україну, то ця війна не досягне нас.

Я завжди намагаюся донести до своїх співвітчизників, що їх спокійне життя в Польщі можливе лише завдяки тим, хто сьогодні бореться за них тут, в Україні. Наратив «це не наша війна» є проявом гібридної, когнітивної агресії. Це може залишатися непоміченим, якщо залишитися в своїй комфортній зоні. Проте важливо усвідомити, що війна може завітати і до нас, тому слід бути готовими.

Мене вражає, що протягом більш ніж трьох років війни в Україні в Польщі не проводили жодних навчальних програм для підготовки населення. Лише після впровадження дронів з’явилися обговорення про важливість таких тренувань, і, здається, є певні зміни в цій сфері. Проте до цього моменту ця тема залишалася абсолютно непоміченою.

Існують повідомлення про те, що поляки активно інвестують у нерухомість у різних куточках Західної Європи, зокрема в Португалії та Іспанії. Наскільки це правда? Чи є більшість польських громадян готовими захищати свою країну?

Я пам'ятаю, як це було в перші місяці війни в Україні - черги до військкоматів, якщо людям відмовляли, вони ставали волонтерами. Під час зустрічей із друзями в Польщі ми про різні речі говорили, я питала, що б вони зробили в такій ситуації. Багато друзів говорили, що, звісно, треба буде тікати, а не залишатися. Польське суспільство вже звикло до того, що держава за тебе має вирішувати дуже багато речей. Для цього ти платиш високі податки, щоб було військо, яке буде захищати, і не потрібно це робити особисто.

Українці усвідомлювали, що покладатися на державу в даній ситуації не варто. Якщо б не було опору, Україна вже могла б опинитися під контролем Росії. Як поведуться поляки в умовах загрози? Це питання залишається відкритим. Проте, можна помітити, що українці та поляки мають чимало спільного: в мирний час вони можуть говорити одне, але коли настає криза, то здатні активно діяти. Західні європейці зазвичай підходять до ситуацій з обережністю і намагаються бути готовими заздалегідь. На мою думку, поляки та українці мають потенціал до ефективних дій у складні часи. У такі моменти ми об'єднуємося, беремося за справу і виконуємо те, що потрібно.

Тому я чую багато дискусій про необхідність виїзду. Проте не виключаю, що в разі критичної ситуації всі об'єднаються проти загарбника. Я хочу вірити, що люди залишаться і стануть на захист своєї батьківщини. Але чи справді так станеться? Чесно кажучи, не можу з упевненістю сказати.

Чи вважаєте ви, що Україна здобуде перемогу? Яке значення це має для Польщі та для інших європейських держав?

Я впевнена в перемозі України, хоча не можу передбачити, якою саме вона буде. Можливо, цей результат не принесе нам радості та захоплення. Я вважаю, що якби Європа та увесь західний світ надали Україні необхідну підтримку, ми б досягли тієї перемоги, яку прагне більшість наших громадян.

Перемога України має велике значення для Польщі. Однак я сумніваюся, що можемо сподіватися на мирне майбутнє, якщо Росія залишиться такою, якою вона є нині. Російський народ повинен усвідомити свої вчинки та зрозуміти своє місце у світі. Поки це не станеться, відносини з Росією залишатимуться складними. Історія показує, що Росія реагує лише на силу. Тому необхідно, щоб хтось цю силу проявив.