Кіно як форма лікування: як розповідання історій сприяє подоланню травматичного досвіду

Image source: dolanlawfirm.com

Процес створення фільму можна розглядати як акт відновлення: ти організовуєш безлад, надаєш значення пережитому, формуєш свій власний наратив замість відчуття безсилля. Саме з цієї причини все більше психологів та педагогів сьогодні підкреслюють терапевтичний потенціал кіно — не тільки для глядачів, а й для його творців.

Що таке кінотерапія -- і як її розуміють психологи

Кінотерапія, або терапія через кіно, є однією з форм експресивної терапії, яка використовує фільми, відеоматеріали або окремі епізоди як засіб для переживання емоцій та відновлення внутрішньої гармонії. У цьому процесі людина не просто споживає медіа-контент, а вбачає відображення своїх переживань у персонажах, сценах та символах. Це дозволяє створити безпечну дистанцію від болю, що сприяє його усвідомленню та артикуляції. Таким чином, замість того щоб зливатися з травматичними переживаннями, особа може спостерігати їх як сюжет, над яким варто працювати.

Згідно з дослідженням "Healing Movie Program", опублікованим у Korean Journal of Biological Nursing Science у 2021 році, участь у колективних переглядах фільмів та створення короткометражних відео з терапевтичною метою сприяла зменшенню симптомів ПТСР та тривожності на 22-30%.

Деякі українські психологи, зокрема Олена Вознесенська у роботі "Media-art therapy as a helping tool for a personality in the information age", зазначають, що медіа-арттерапія допомагає не лише зменшити рівень стресу, а й відновити суб'єктивне відчуття контролю над життям, особливо в умовах війни.

Безумовно, кіно не є альтернативою психотерапії. Проте воно формує проміжок між тишею і усвідомленим висловленням думок. Цей проміжок дозволяє знову відчути себе творцем власної історії, а не просто спостерігачем за подіями.

Заборона кашпіровських? У парламенті планують прийняти законопроект, що стосується захисту психічного здоров'я.

Яким чином це функціонує в сфері кінематографічної освіти.

У Українській Кіношколі я виявляю кілька основних аспектів того, як терапевтична роль мистецтва реалізується в процесі навчання.

1. Студенти в ролі власних свідків

Коли студентка приходить на заняття й каже: "Я хочу зняти фільм про день після обстрілу", - це вже більше, ніж просто студентська робота чи вправа з режисури. Це спроба обережно помістити в простір те, що болить. Поставити власний біль у кадр і побачити його збоку. Так народжується дистанція, а з нею ясність і прийняття. І це теж результат навчання.

2. Документальні методи як інструмент для розуміння

На наших заняттях ми зазвичай кажемо: "Не зосереджуйся на війні, а покажи, як ти існуєш у її умовах". Це змінює сприйняття: з позиції жертви на позицію спостерігача, з безладу до впорядкованості. Такі твори часто стають свідченням епохи, але ще частіше слугують засобом особистісного зцілення. Після перегляду ми обговорюємо не лише технічні аспекти, а також емоції, символіку та значення. Ми працюємо як колективний приймач болю та надії.

3. Викладач як ментор, не просто технічний фахівець

Роль викладача під час війни - це вже не просто передача знань. Це менторство у широкому значенні "бути поруч". Навчання кіно - це не лише про техніку, а й про довіру, без якої немає жодної історії. Наша роль - навчити говорити, слухати, трансформувати.

Від страждання — до оповіді, від оповіді — до відновлення.

Психолог Джеймс Пеннебейкер, який розробив концепцію "експресивного письма", довів, що коли людина формулює свій досвід у формі наративу, це допомагає знизити рівень тривожності і підвищити когнітивну ясність. Травма не є просто втраченим моментом у часі, а радше розривом у наративі нашого життя. Щоб відновити цілісність, важливо реконструювати цей наратив за допомогою слів, образів та історій. Кінематограф надає можливість для такої реконструкції.

У психології існує концепція "наративної терапії", що полягає в тому, що особа розповідає свою історію, тим самим трансформуючи її. Кіно може відігравати важливу роль у цьому процесі, адже воно надає візуальні образи, символіку та ритмічність, які здатні посилити цю зміну.

Війна вчить нас дивитися уважніше. І тому сьогодні українське кіно - не лише про кадри, а про сміливість їх знімати. Після війни мають бути відбудовані не тільки міста, а й культурні канони, сенси, ставлення до болю.

І я впевнена, що ті історії, які ми зараз створюємо (на наших телефонах, наших перших монтажах, наших студентських кадрах) - це зачатки нашого нового культурного ландшафту. Простору, в якому ми вже по-новому переосмислюємо біль, травми, ставлення до реальності.

Коли традиційні методи лікування не дають результатів: як Україна знаходить нові підходи до реабілітації ветеранів.