Науковий прорив чи непорозуміння? Кістки мамонта, що зберігалися в музеї протягом 70 років, виявилися насправді належними до іншого виду тварини.

Це були фрагменти хребта, і з огляду на їхній розмір та місцезнаходження, висновок став очевидним: ми натрапили на рештки волохатого мамонта. Берингія, як відомо, є доісторичним регіоном, що рясніє кістками цих гігантів Льодовикового періоду.

Знахідку ретельно упакували та направили до Музею Півночі при Університеті Аляски, де вона мирно зберігалася в архівах протягом понад семи десятиліть. І, мабуть, залишалася б там надалі, якби не програма музею під назвою "Усинови мамонта", що забезпечила фінансування для проведення радіовуглецевого аналізу колекцій. Саме в цей момент історія зазнала несподіваного повороту, повідомляє Science Alert.

Коли прийшли результати датування, у вчених, м'яко кажучи, відвисла щелепа. Прилади показали, що цим кісткам усього від двох до трьох тисяч років. Для мамонта це просто неможливо юний вік. Вважається, що волохаті гіганти зникли з материкової частини Аляски близько 13 тисяч років тому. Якби ці кістки справді належали мамонту, це стало б науковою бомбою -- доказом того, що вони жили тут мало не до часів Римської імперії.

Перед тим як здійснити кардинальні зміни в підручниках з історії, вчені вирішили провести перевірку: чи справді це мамонт? Аналіз стабільних ізотопів виявив несподівану картину. Кістки містили надмірну кількість азоту-15 та вуглецю-13. Для травоїдної наземної тварини це абсолютно нехарактерно. Натомість ці показники цілком відповідають істоті, що протягом всього життя споживала морепродукти. Єдиною проблемою було те, що знахідку знайшли глибоко в серці Аляски, де до найближчого моря було далеко, як до місяця пішки.

Фінальну точку в процесі ідентифікації поставив аналіз ДНК. Оскільки стародавня ДНК у ядрі клітин вже була пошкоджена, дослідники зосередилися на виділенні мітохондріальної ДНК. Отримані результати не залишали місця для сумнівів: це не мамонт. Це виявилися кити. Один з екземплярів виявився японським китом, а інший – малим смугастим китом.

Здавалося б, загадку вирішено, але вона породила ще більше запитань. Головне з них: що роблять рештки двох океанських китів у глибині материка, за 400 кілометрів від узбережжя?

Версія про те, що кити запливли туди самі через річки, виглядає фантастично. Місцеві річки занадто мілкі та вузькі для таких гігантів, та й їсти їм там було б нічого. Залишаються два реалістичніші варіанти. Перший -- людський фактор. Стародавні люди могли транспортувати китові кістки на великі відстані, використовуючи їх як сировину для знарядь праці чи будівництва. Таке траплялося в інших регіонах, хоча в центрі Аляски подібне зафіксували вперше.

Альтернативний варіант є більш прозаїчним – це помилка самого Отто Гейста. Археолог, який збирав артефакти по всій Алясці, цілком міг зіткнутися з плутаниною у маркуванні коробок у 50-х роках. Можливо, хтось просто поклав кістки з прибережної зони в ящик, на якому був напис "Фербенкс".