Назад у завтрашній день?

Наука в Україні нагадує того небагато поміченого учасника вечірки, якого всі знають, але не звертають уваги. Вона присутня, але її не помічають; працює, але її зусилля залишаються непоміченими. Має величезний потенціал, але їй бракує визнання. Під час роботи над темою досягнень сучасних українських науковців у сфері точних наук я стикнулася з парадоксом: фізики, хіміки, біологи, математики – ті, хто формує наше майбутнє – перебувають у тіні. Інформаційно вони, здавалося б, не існують. Їх відкриття не знаходять відгуку у політичних колах, не перетворюються на стратегічні рішення, не стають предметом суспільних обговорень. І це не випадково.

В Україні наука не є тим фактором, що впливає на політику та здатний змінювати державні рішення. Вона існує окремо, без важелів впливу, без механізмів впровадження, без політичної ваги. Наука не вирішує, не спрямовує, не вимагає, а отже, залишається невидимою. Ідеальний сценарій для тих, хто не хоче змагатися за ресурси чи відповідати на незручні питання. У цьому є своя зручність для деяких дослідників - їх не відволікають, не змушують вписуватися у державну риторику, не викрадають ідеї... Окремі вчені все ще стають суперзірками світової науки, як Марина В'язовська в математиці або Юрій Гогоці в нанотехнологіях. Але стратегічно це провал. Україна, яка до 1991 року була "Кремнієвою долиною" СРСР, сьогодні балансує на межі наукової маргіналізації. Вражаючий спадок: інститути, школи, традиції, авторитетні імена - розчинилися у хаосі політичної короткозорості.

Що далі?

Туман безмежної інформаційної війни бюрократії може бути розвіянений лише за допомогою експертизи, що ґрунтується на надійній методології. В Інституті досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки імені Доброва НАН України та громадській організації "Форсайт. Інститут політичної економії" обрали метод Дельфі — аналітичний інструмент, який сприяє досягненню колективного експертного консенсусу. Цей метод був вперше розроблений у відомому аналітичному центрі RAND Corporation і сьогодні є класичним підходом у стратегічному прогнозуванні. У дослідженні "Стратегічні пріоритети та перспективи розвитку науки і технологій" взяли участь понад 500 українських науковців. Результати свідчать про вражаючий розрив між величезним інтелектуальним потенціалом країни (це не перебільшення) та його реальним впливом на державну політику. Наука в Україні функціонує, але не має управлінських повноважень; вона генерує знання, але не формує політичні рішення. Політична система, яка нехтує науковими досягненнями, лише закріплює своє власне безсилля.

Науку можна розглядати як інтелектуальну гру, але у XXI столітті це механізм влади. Усі сучасні розвинені країни розглядають науково-технологічну сферу як ключовий фактор своєї суб'єктності у глобальному світі. Українські наукові спільноти її не мають. Це голос без тіла - слова без можливості діяти. Їхні відкриття не отримують політичної ваги, а технологічні прориви залишаються в папках звітів. Це потрібно змінювати.

Дослідження не лише виявляє існуючі проблеми, а й надає можливі рішення. Ключове питання полягає не в тому, чи має наука політичну значущість, а в тому, чи здатні політики визнати знання основним ресурсом майбутнього. У XXI столітті справжня влада належить тим, хто має контроль над виробництвом знань. Настав час трансформувати знання у відчутну силу.

Вивчити результати проекту "Стратегічні пріоритети та майбутнє розвитку науки і технологій" доступно як українською, так і англійською мовами.

Це дослідження стало реальністю завдяки сприянню Фонду Фрідріха Еберта в Україні.