Олексій Радинський та Люба Кнорозок повідомляють: "У покинутому архіві Київнаукфільму було виявлено сім раніше невідомих шедеврів кіномистецтва".

Изображение: facebook/Київнаукфільм Київнаукфільм

Відеотека, сайт якої містить каталог продукції студії "Київнаукфільм" за весь час її існування, наразі складається з 78 фільмів 1991-1999 років. Від 1992 року студія називається "Національна кінематека України". У радянський період основним завданням Київнаукфільму, історія котрого як виробничої потужності починається з 1949-го, було продукувати освітні, просвітні, науково-популярні, а часто і пропагандистські документальні фільми. Ці стрічки мусили так чи інакше обслуговувати систему, створюючи когерентну, "об'єктивну" картину радянського життя, висвітлюючи культуру, індустрію, сільське господарство, науку тощо.

Студія функціонувала, безумовно, завдяки державним контрактам – в епоху СРСР це було єдине джерело фінансування. Однак із проголошенням незалежності ситуація кардинально змінилася: кошти та замовлення почали шукати не лише в державних структурах, а й у різних інших джерелах. Поступово студія втратила свою активність і потрапила у важке становище: наприкінці 1990-х років виробництво фільмів практично зупинилося, і з того часу вона балансувала на межі фінансового краху.

Створення комплексного каталогу студії "Київнаукфільм", а згодом і відеотеки, можна вважати зовнішнім втручанням. Цю ініціативу реалізувала команда дослідників (повний список учасників доступний тут) під керівництвом Олексія Радинського та Люби Кнорозок, які здобули популярність як кінорежисер та кінопродюсерка і часто співпрацюють. Проте наша бесіда зосередиться саме на їхній діяльності з архівними матеріалами.

Яким чином ви опинилися в цій ситуації і що спонукало вас займатися цим?

Люба Кнорозок: Ми вже давно проявляли інтерес до цього архіву. Протягом тривалого часу займалися створенням фільму про Віктора Глушкова та Інститут кібернетики. Нам було відомо, що Інститут активно співпрацював з Київською студією науково-популярних фільмів, де виконувалися певні проекти. Дослідники також повідомили, що на території студії зберігаються первинні робочі матеріали до цих фільмів. Тому ми прагнули просто ознайомитися з цими матеріалами для нашого дослідження.

Изображение: docudays.ua Люба Кнорозок

На той час студія була в стані банкрутства, і ми дуже довго намагалися потрапити до керівництва, яке казало, що на студії нічого немає, нічого не залишилось. Якось навіть пробували орендувати там приміщення, аби хоча б так зайти на територію. Та коли 2020 року під час ковіду змінилося керівництво й ми знову прийшли з тим самим запитом, нас просто пустили на забите горище, де стояли білі технічні мішки з купою плівки. Туди їх перенесли з іншого приміщення, спеціально створеного для плівки.

Отже, для керівництва студії це виявилось лише зайвим тягарем?

Л.К.: Не можна сказати, що він був зовсім непотрібний. Скоріше, вони усвідомлювали його можливості, але водночас розуміли, що не можуть нічого з цим вдіяти. Тоді ще не було зрозуміло, чи зможе студія вибратися з фінансових труднощів. Проте в них залишався певний обсяг матеріальних активів.

Проте на той момент ви вже не займалися пошуками інформації про Глушкова; цей інтерес, як я розумію, відступив на другий план.

Л.К.: На той час це був привід пошукати матеріали, але, звісно, ми розуміли, що там можна знайти щось іще. Тому коли в УКФ з'явився слот про культурну спадщину, ми написали [грантову] заявку на створення каталогу. Адже щоб далі шукати грант на оцифрування, треба розуміти, що саме ти хочеш оцифровувати і в якій кількості.

Олексій Радинський: Тоді нам сказали, що там, ймовірно, кількасот коробок з плівкою, але ніхто не знав, скільки точно. Коли ми туди потрапили, то зрозуміли, що їх там набагато більше. По завершенні первинного опису виявилося, що там 11 тисяч 62 коробки з плівкою -- тобто трошки більше, ніж кількасот.

Зображення: Анастасія Мантач та Олексій Радинський

Для справедливості маю додати, що вся ця історія почалася з випадкової зустрічі з легендарним українським кіноархівістом Миколою Попелухою. Під час кінофестивалю DOCUDAYS 2018 року я зайшов до бару "Вернісаж на Подолі". Там сидів Попелуха, ми розговорилися, і він розказав про це горище з кіноплівкою. Треба віддати йому належне: саме завдяки його праці в минулому ці плівки взагалі збереглися.

Л.К.: Він також представив нам опис. Однак це не те, що зберігається, а те, що виготовляла кіностудія. Іншими словами, він склав перелік того, що теоретично повинно було б там знаходитися.

У 2024 році цей етап буде завершено, і ми відкриємо відеотеку. Яка кількість матеріалів вже є на даний момент?

Л.К.: Два сотні.

Двісті стрічок?

Л.К.: Двісті одиниць зберігання.

Отже, це означає двісті котушок, кожна тривалістю по 10 хвилин, правильно?

О.Р.: Отже, двісті сегментів тривалістю по 10 хвилин.

Ви оцифрували лише фільми з 1990-х років. Яка причина цього вибору?

О.Р.: По-перше, нашим пріоритетом було оцифрувати ті фільми, яких немає в інших архівах України або світу. Усе, що робили до 1991 року, централізовано передавали до архівів у Красногорську або в Білих Столбах (розташовані в Росії, у Московській області. -- Ред.). З 1991 року це припинили. Деякі фільми 1990-х зберігають у Довженко-Центрі, деякі в Архіві Пшеничного, але далеко не всі. Робочих матеріалів, звісно, нікуди не передавали, а це, можливо, взагалі найцікавіше. Фільми, які тоді створювали на замовлення, до яких ставилися як до халтури, зараз мають величезний історичний інтерес -- і їх теж нікуди не передавали. Якщо вони зникнуть, то назавжди.

Зображення: Андрій Литвиненко, архіви кінематографічної студії.

По-перше, або, можливо, навіть по-друге, ми стикаємося з маловідомим, але ключовим періодом нашої історії. З 1991 року до приблизно 1999-го на цій кіностудії активно створювали фільми, на відміну від інших в Україні. У середині 90-х років кіностудія "Укркінохроніка" фактично зупинила виробництво фільмів, і документальні роботи практично не відобразили цей час. Проте, студія, що на початку 1990-х називалася "Київнаукфільм" і згодом отримала статус Національної кінематеки України, протягом 90-х випустила тисячі фільмів. Лише на одному з горищ, де зберігаються залишки, ми виявили понад 3000 одиниць, створених у цей період. Це означає, що щороку тут виготовляли кілька сотень документальних фільмів, включаючи освітні, навчальні, замовні та рекламні.

Правовласником усіх матеріалів, представлених на цьому сайті, є Національна кінематека України.

Л.К.: Отже, ми маємо справу з опублікованими матеріалами, які представлені в дуже малому форматі та містять водяний знак. Наша мета та прагнення полягають у тому, щоб зберегти ці матеріали, оцифрувати їх і зробити доступними для широкої аудиторії. Вирішення питань, пов'язаних із правами, є трохи іншим аспектом. УКФ ставить вимогу: всі результати діяльності, пов'язаної з грантовою заявкою, повинні бути відкритими для публіки, і ми, в принципі, також зацікавлені в цьому процесі. Тому ми обмежили кількість матеріалів до 200 одиниць.

Можу стверджувати, що без нашої діяльності цей архів не побачив би світ. Раніше стверджували, що його не існує, а є лише якісь фрагменти. Саме тому процес каталогізації та введення архіву в публічний доступ є справжнім створенням і відновленням його значення. Дуже несправедливо, що ці матеріали залишаються недоступними — адже вони існують лише в плівковому форматі, а не в цифровому. Саме повернення цих матеріалів надає можливість їх демонстрації та організації окремих показів.

Візуальне відображення України 1990-х років переважно представлене у форматі бетакамівських новин, що складається з інтерв'ю та коротких репортажів. Навіть у такій студії, як Укркінохроніка, бракує документальних матеріалів, які б відображали цю епоху. Фільми, що створені студією "Київнаукфільм", хоч і мають замовний характер, як, наприклад, "Як не стати жертвою злочину", є цінним документом повсякденного життя 1990-х, які не були зафіксовані в інших джерелах. Це не просто VHS чи mini-DV, а справжній 35-міліметровий формат, що забезпечує високу якість кінематографії.

Фото: скрин відео/archive.nku.org.ua Кадр з фільму "Як не стати жертвою злочину" (1996)

Тобто якщо студія за це не візьметься, то архів під загрозою, оскільки цей процес не триває?

О.Р.: Звичайно, так. Головна мета полягала в тому, щоб зробити ці матеріали доступними для широкого загалу, щоб сприяти їх використанню. Це, в першу чергу, стосується досліджень, але не лише професіоналів у сфері кіно, адже ці матеріали також цікаві історикам, культурологам і тим, хто займається вивченням культури. Ми прагнули повернути ці матеріали в активний обіг. Колись їх виключили з обліку на кіностудії, тож фактично вони існували, але юридично – ні.

Війна. Оселя. Спогади: український документальний фільм на Docudays.

Попри невелику кількість, відеотека пропонує різноманітний контент, який яскраво відображає хаотичність 1990-х років. Серед них особливо виокремлюються фільми, створені на замовлення державних силових установ, таких як міліція чи армія. Відповідно до усталеної традиції, ці作品 формують позитивний імідж для зазначених структур, демонструючи, що ними керують розумні та компетентні особи, що їхня матеріально-технічна база знаходиться в ідеальному стані, а моральний дух - на високому рівні. Ці фільми пропагують ілюзію стабільності та розвитку державних інститутів. Їхня естетика слідує усталеним шаблонам, що, в свою чергу, формує зміст, який віддзеркалює радянські уявлення про світ. Однак, перебуваючи в новому, нерадянському контексті, ці фільми змушені виявляти певні соціальні аспекти, які раніше залишалися поза увагою радянського кінематографа. Яскравим прикладом є вже згадуваний фільм "Як не стати жертвою злочину" (1996).

Інші фільми, створені на замовлення держави в 1990-х, стикалися з набагато складнішими викликами. Наприклад, цикл "Невідома Україна", реалізований для Міністерства культури, висвітлює історію України від неоліту до проголошення незалежності. Цей проект фактично слугує основою для формування нової культурно-історичної парадигми українського суспільства. У ньому представлені історичні документальні стрічки, а також роботи, що торкаються тем, які були табуйовані в радянській епосі (такі як релігія та політичні репресії). Крім того, фільми акцентують увагу на пошуках стабільності в умовах соціальних потрясінь, зокрема через висвітлення національних та духовних орієнтирів.

Особливо яскравими є твори, що відображають суспільні тривоги, які реагують на нові аспекти життя в країні. Ці роботи ілюструють конфлікти, пов’язані зі зміною економічних моделей, нові соціальні пріоритети та активно реагують на нестабільну соціально-економічну ситуацію, намагаючись торкнутися актуальних суспільно значущих тем (наприклад, "Лише б не було війни", 1994). Важливо, що ці фільми не мають очевидних замовників, що робить їх ще більш цінними. На відміну від замовних робіт, вони не підпорядковуються певним ідеологічним вимогам. Такі кінематографічні твори відкривають вікно в свідомість та мислення своєї епохи, а також часто фіксують унікальний історичний контекст.

Фото: скрин відео/archive.nku.org.ua Кадр з фільму "Тільки б не було війни" (1994)

Більшість з викладених у відеотеці фільмів, навіть поза очевидною естетичною та фактологічною несучасністю, виявилися для мене несподіваними. Наприклад, "Шлях до океану" (1994) й "Історія. Навіщо вона нам?" (1993) з циклу "Невідома Україна" або "Справа про возз'єднання" (1993) -- вони дають розуміння, що якісь нині дуже актуальні для нас дискурси існували вже тоді, хоча мейнстримна публіка не мала про них уявлення аж до середини 2010-х. Тобто дискурси існували, але країна переважно перебувала в іншій міфологемі. Як ви бачите ці фільми й у чому вбачаєте їхню актуальність?

О.Р.: Безумовно, їх слід розглядати як артефакти. Хоча деякі з них можуть виглядати не зовсім сучасно з естетичної точки зору, варто зазначити, що фільми, які вже понад 30 років, часто втратили свою актуальність в цьому аспекті. І саме за цю особливість ми їх і цінуємо.

Коли я переглядав ці матеріали, у мене виникло питання: чому в Україні всі процеси, особливо у сфері культури та мистецтва, нагадують замкнене коло? З’являється нова ідея, артефакт або концепція, а через кілька років вони раптово зникають. І потім, через певний час, вони знову проявляються, ніби вперше. Це створює враження, що все починається з нуля, хоча насправді це далеко не так. Зараз багато людей вважають, що в нас спостерігається перший сплеск антиколоніальної чи деколоніальної думки. Це, звичайно, пов’язано з нашою постійною амнезією. Але ж у 1990-ті роки це вже відбувалося. Я добре пам’ятаю, скільки дискусій точилося навколо колоніального й постколоніального статусу України ще з початку 2000-х.

Якщо розглядати кінематограф, що був створений на Київнаукфільмі в початкові роки 1990-х, особливо в контексті історичних документальних стрічок, таких як "Справа про возз'єднання" або "Невідома Україна", то їх можна швидше охарактеризувати як пострадянські, а не суто українські продукти. Проте, виявляється, що вже в перші роки незалежності українці, хоча й виконуючи державні замовлення, значною мірою опиралися на власні ідеї та концепції, створивши велику кількість деколоніального історичного кіно, яке досліджує українську історію. Наприклад, цикл "Невідома Україна" містить величезну кількість матеріалів, що складається з близько 100 фільмів.

Зображення: Андрій Литвиненко Олексій Радинський займається архівними матеріалами на кіностудії.

108 кінострічок.

О.Р.: Так, 108. Безумовно, деякі з цих фільмів вже не витримують критики, але далеко не всі. Переосмислення української історії та колоніального минулого відбулося в кінематографі вже на початку 1990-х років. Це надзвичайно цікаво. Але що сталося далі? Ці фільми опинилися на полицях студії "Київнаукфільм", і, напевно, їх більше ніхто не переглядав.

На "Новому каналі", як стверджують, відбувалися трансляції.

О.Р.: Проте це не вплинуло на суспільну дискусію, яка стверджує, що все почалося з чистого аркуша.

Під час нашої розмови ми торкнулися захоплюючої теми відсутності безперервності та інституційної пам'яті. Без цих складових важко навіть підіймати питання щодо актуальності.

Цікаво, що питання про те, чим ці фільми є привабливими, виникає лише в Україні. Коли ми спілкуємося з міжнародними колегами, які займаються архівуванням або кінематографом, у них не виникає сумніву в цінності цих стрічок — це, здавалося б, самоочевидно. Однак в Україні, на мою думку, це пов'язано з впливом колонізованої свідомості, ми часто схильні знецінювати місцеву продукцію. Автоматично виникає питання: навіщо це потрібно? Чому б просто не позбутися? Чим це може бути цікавим? Це явище зустрічається досить часто.

Можливо, ми узагальнюємо, коли говоримо про "ці фільми". Так, наче ми говоримо про якийсь один тип. В цьому архіві дуже багато фільмів, які мають науковий, освітній характер. Подібні до "Як не стати жертвою злочину" чи циклу фільмів "Нові правила дорожнього руху". Але ми також знайшли ряд унікальних, як на мене, фільмів, таких як "Моя батьківщина Крим" (1991) -- про повернення кримських татар. Це фільм, якого майже ніхто не бачив. Але він, можливо, буде навіть актуальнішим, ніж усе, що можна зробити зараз на цю тему.

Зображення: скріншот з відео/archive.nku.org.ua Сцена з фільму "Моя батьківщина — Крим" (1991)

Конфлікти, інтимні стосунки та Радянська епоха: теми, які досліджують молоді кінематографісти.

У розмові ми не торкаємося активного й креативного використання архівних матеріалів, хоча серед учасників групи, що працювала з цим архівом, є автори яскравих робіт подібного штибу. Це й "Під знаком якоря" Тараса Співака, що цього року став переможцем короткометражного конкурсу фестивалю DOCUDAYS, -- іронічна архівна робота про символи та їхнє значення на прикладі історії циркульного корпусу Києво-Могилянської академії; ця стрічка використовує кілька архівних робіт Київнаукфільму. Це, звісно, й останній наразі фільм самого Олексія Радинського "Там, де закінчується Росія" -- медитація про колоніальне минуле й теперішнє Росії, робота активно використовує чорнові матеріали, віднайдені в архіві Київнаукфільму, що через різні причини (зокрема, через цензуру) не увійшли у фільми. Цьогоріч стрічка Радинського отримала відзнаку як найкращий короткометражний фільм на премії "Кіноколо" й перемогла на міжнародному короткометражному конкурсі Ризького кінофестивалю. Візьме участь і в Ротердамському фестивалі, що відкриває новий фестивальний рік у кіно.

Чи існує інтерес до вашого архівного проекту за межами країни?

Л.К.: Так, це дійсно повільний процес. Наразі я отримав кілька запитів від міжнародних медіа стосовно більш детальної інформації про архів. Крім того, на великих міжнародних фестивалях часто проводять один день в індустріальній секції, присвячений архівам. Зокрема, на Берлінському кінофестивалі та Каннському фестивалі 2024 року звучали побажання підготувати презентацію архіву Національної кінематеки України. Однак, я вважаю, що для цього необхідно виконати ряд організаційних завдань, щоб архів запрацював як повноцінна структура. Принаймні, потрібно оцифрувати значно більше творів.

Фото: Андрій Литвиненко Олексій Радинський на кіностудії

О.Р.: Зараз у світі існує величезний попит на архівне кіно й нововіднайдені архіви. Такі історії, як цей український архів, звісно, викликають велике зацікавлення. Тож зараз маємо челендж як мінімум субтитрувати деякі стрічки.

Є пріоритетний список фільмів, які необхідно демонструвати по всьому світу. І на них уже є попит. Серед цього масиву вдалося знайти сім невідомих раніше перлин кінематографу. Наприклад, оцифрований нами фільм "С. Параджанов. Відкладена прем'єра", показ якого відбудеться на початку наступного року на одному з найбільших фестивалів світу, Ротердамському. Швидше за все, цей фільм буде вперше показаний з 1995-го, а можливо, взагалі вперше. Знаючи, яка тоді була ситуація, він міг взагалі не мати публичного показу. А це дуже цікаве есе про "Київські фрески" (незавершений фільм Сергія Параджанова. -- Ред.), про віднайдення копій проб до "Київських фресок" режисера Юрія Репіка. Ми довго намагалися знайти хоч якусь інформацію про цього режисера, який працював на Київнаукфільмі в 1990-ті, щоб запросити його до Роттердама, але, на жаль, минулого тижня отримали інформацію, що він пішов з життя кілька років тому.