У пам'ять про старшого прапорщика внутрішньої служби, мешканця Херсона Юрія Онищенка.

Після звільнення Херсона я підняв український прапор у виправному закладі, де проходила моя трудова діяльність.

Перед початком повномасштабного вторгнення з Москви Юрій Онищенко обіймав посаду начальника варти в Північній виправній колонії №90, розташованій у Херсоні, та мав звання старшого прапорщика внутрішньої служби. Він проживав у відомій сьогодні Антонівці — передмісті Херсона, де проходить ключова логістична артерія через Дніпро. Юрій з великим захопленням облаштував своє обійстя, де практично все створив власноруч, вкладаючи душу в кожну деталь, щоб забезпечити комфорт і затишок для своєї коханої дружини Тетяни та сина Владислава. Проте ранок 24 лютого 2022 року, який став клятим, зруйнував усі його мрії про щасливе життя.

У перші дні наступу ворог окупував колонію. Її співробітники намагалися виконувати службові обов'язки, аби засуджені не порозбігалися околицями. Варта практично у повному складі лишилася в установі на казарменому положенні. Але швидко настала пора визначатися: ти працюєш на окупанта, оформляєшся до них на службу і стаєш колаборантом - або йдеш звідти. Юрій налаштовував свою зміну, що слід бути справжнім патріотом, не переходити на бік ворога, не співпрацювати з ним. Декого він зміг переконати.

"Юрій вирішив, що йому не по дорозі з окупантами й їхньою прислугою і звільнився з установи, намагаючись якось вижити з родиною. Відносне щастя було в тих, хто мав город чи хату в селі - можна було щось виростити, навіть продавати на базарі й не померти з голоду. А після вигнання російських військ ворота колонії виявилися навстіж відкритими. Ув'язнених тут вже не було, скрізь панував безлад, обладнання й багато офісної техніки з установи розікрали. Одразу постала потреба організувати охорону й розподіл того, що вціліло і не потрапило до рук мародерів. Тоді багато спільної роботи було з Нацполіцією в контексті документування збитків та відкриття відповідних проваджень і розшукових справ. Після деокупації, десь 16 листопада, Юрій Онищенко одним із перших повернувся до служби, одразу узявся за проведення стабілізаційних заходів, наводячи в установі лад. Звісно, всі колишні співробітники пройшли належні фільтраційні заходи", - розповідає начальник відділу по роботі з персоналом згаданої виправної установи Тетяна Миснікова, і додає, що наразі у складі Сил оборони воює п'ятеро її колег.

Тієї осені, коли прийшло звільнення, Юрій Миколайович невтомно працював, був на службі, чергував "за себе і того хлопця", якого ще треба було перевірити, а потім залучити до роботи, оскільки дехто з персоналу не повернувся після деокупації.

"Онищенко був моїм підлеглим. Коли зайшов ворог, настали нелегкі часи. Начальник установи став колаборантом, і нас змушував. Але я й чимало колег, зокрема і Юрій, відмовилися. Він був лідером у своїй зміні та власній родині, реальним патріотом. За своїх хлопців стояв горою, й завжди знаходив правильні виходи з робочих ситуацій. Він одним із перших прийшов у колонію, коли місто звільнили від росіян, подивитися на обстановку й оцінити, що робити далі. Також саме Юрій разом із колишнім співробітником, який давно на пенсії, встановив український прапор на прохідній колонії, - його з ризиком для себе зберегла інша колега. І позривали російські пропагандистські білборди, встановлені тут у час окупації", - згадує очільник відділу охорони Північної виправної колонії №90 Ігор Хохітва.

Він зазначає, що колеги, які відмовилися співпрацювати з агресором, завжди могли стати мішенню для представників окупаційних структур. Тому іноді доводилося змінювати місце проживання та уникати перебування на вулиці, щоб уникнути можливого викрадення російськими спецслужбами.

"З майбутнім чоловіком познайомилася в гостях у друзів. Тоді він уже працював у колонії. Юрко був настільки говірким, що я спершу подумала: ну що в нас може бути спільного? Але чим, тим більше подобався цей хлопець, хоч характери в нас - дуже різні. Якби ви знали, яким Юра був турботливим і уважним, зразковим сім'янином! І надзвичайно працелюбним. От приходив з добового чергування, 2-3 години відпочивав, просив зварити кави й брався за домашню роботу. На обійсті все майстрував сам, бо дбав про комфорт родини", - згадує коханого чоловіка Тетяна Миколаївна.

А найбільше уваги Юрій приділяв сину та його успіхам на арені кіокушинкай карате. Хлопець рік ходив на цю секцію ніким не помічений, його не брали на змагання... Тато сказав: зробить усе, аби прізвище Онищенко звучало скрізь, - й узявся за додаткове тренування Владика. За словами пані Тетяни, готував сина до змагань ще й удома, придбавши необхідний інвентар. Разом об'їздили багато міст України, де відбувалися турніри. Були перемоги і поразки, що стало великою наукою для хлопця. Але війна перекреслила мрії.

"У моєї дитини, з огляду на окупацію, а згодом - на щоденні обстріли Херсону та загибель чоловіка, війна забрала все... Щасливе дитинство, заняття спортом, наш дім в Антонівці, від якого залишилися лише руїни. А Юра тепер на кладовищі - в тому ж селищі, куди тепер страшно потрапити через ризик бути вбитим", - ділиться Тетяна Онищенко.

Час окупації вона згадує з невимовним жахом.

Одного разу, на російському блокпосту біля Молодіжного пляжу, син попросив купити полуниці. Юра вирушив на ринок, але зник. Тоді зв'язок був ненадійним, і дізнатися щось стало практично неможливо. У голові почали з'являтися тривожні думки. Через чотири години він нарешті повернувся. Коли росіяни перевіряли його телефон, виявили проукраїнський контент, який він отримав у Telegram з вільних територій. На щастя, Юра не встиг переглянути повідомлення й не поширив його. Він зміг якось викрутитися, але проте йому довелося випити чимало крові: "пробили" його службу, засипали питаннями, чому не залишився на місці, мовляв, отримував би "велику російську зарплату". Юрій прямо відповів, що не має наміру зраджувати Україну. Один з військових, мабуть, мав певну розумову здатність і намагався вести аргументовану бесіду. "Цікаво з тобою спілкуватися, не хочу відпускати... Але, мабуть, відпущу", - прийняв рішення. Інші росіяни були здивовані, що старший офіцер відпустив Юру, адже зазвичай ті, хто потрапляли до його "кабінету", вже не поверталися додому, - згадує дружина.

Пережили Онищенки і кілька серйозних обшуків. Першими по домівках ходили буряти. Коли вони почали грюкати у хвіртку, пані Тетяна немов прикипіла до підлоги. Їх було багато, як мурашок, вони зазирали через огорожу, проте поїхали ні з чим. Удруге, також уранці, приїхали обвішані автоматами "формені росіяни". Юрій саме поїхав на риболовлю. Зайшли, наказали відкрити двері у кімнатах, розбудили Влада. А в малого - музей спортивних досягнень, з кубками, грамотами, медалями, все з українською символікою, - Юрій все дуже гарно оформив. Запитали про чоловіка, але не повірили, що той пішов ловити рибу. Тим часом його знайомі вже передали: "Йди до своїх додому, в тебе багато "гостей"!" Тоді росіяни його не дочекалися - бачили, що повернувся, але не зачіпали.

Проте на третій раз у будинку панував повний безлад.

У передпокої "гості" почали переглядати ящики в тумбочці, і натрапили на два шеврони Юри. Ми зовсім про них забули! "Ваш чоловік - працівник пенітенціарної служби? Чому він не на роботі?" Я зібралася з силами і вигадала виправдання, що в нього хворі батьки, які потребують постійного догляду. Старший по рації покликав усю групу до двору та в будинок, немов вони виявили якихось терористів. Шукали сейф зі зброєю, якого насправді не могло бути. "Обшук" тривав довго, поки їм не дали команду розійтися або поки вони не втомилися," – ділиться спогадами Тетяна Онищенко.

Найтрагічніший день у житті Тетяни та Влада Онищенків настав 3 травня 2023 року. У цей день російські війська спершу вдарили по місцевій автозаправній станції, а потім - по залізничному вокзалу в Херсоні. Юрій, який у той момент працював на своїй ділянці, зателефонував дружині, запевнивши її, що знає про обстріли і планує повернутися додому. Він лише зупиниться в супермаркеті. Це була їхня остання розмова...

"Раптово почався жахливий обстріл, під час якого постраждав і магазин, де перебував мій чоловік. Його телефон не відповідав, і я відразу запідозрила, що сталося щось погане. Юра завжди дзвонив першим, адже його більше турбувала наша безпека, ніж власна. Невдовзі до мене додзвонився працівник "швидкої", який повідомив, що чоловіка доправили до реанімації. Ми боролися за його життя, як могли, протягом майже тижня — спочатку в Херсоні, а потім у Миколаєві. Він отримав численні поранення, але фатальним виявилося ушкодження, яке завдав уламок у зоні сонної артерії, що призвело до жахливих наслідків," - ділиться спогадами про російський обстріл з РСЗВ і втрату чоловіка Тетяна Онищенко.

Пані Тетяна щиро вдячна колегам свого чоловіка за їхню допомогу та підтримку в важкий для неї час, коли вона опинилася в скрутній ситуації з дитиною.