Пропаганда зазнає коливань у своїй інтенсивності, відображаючи зміни в державній політиці: гіркі уроки з історії СРСР.

І в радянський період, і сьогодні існує централізоване управління виробництвом інформаційної та віртуальної продукції, щоб у результаті сформувати "правильні" мізки громадян.

Пропаганда формує інформаційний простір, який контролюється державою. Людина повинна орієнтуватися в цьому просторі так само, як і в реальному світі, розуміючи, що дозволено, що заборонено, а також що є необхідним. Останній аспект, безумовно, має особливе значення, адже він визначає інформаційні звички і поведінку наперед.

У системі "держава -- людина" держава контролює все те, що може становити для неї небезпеку: від обігу зброї до... "обігу" слів. А держави завжди дуже чутливі до того, що може містити для них небезпеку. Навіть окремі структури створює для відстеження небезпечної для неї діяльності.

Наші розуми становлять привабливий об'єкт для як урядових структур, так і опозиційних сил. Ми завжди інтегровані в якийсь колектив. Це може бути група людей в реальному житті, наприклад, фанати спортивної команди, або ж спільнота у цифровому середовищі, як представники певної релігійної конфесії.

Когнітивна війна спрямована на формування уявлень про світ у свідомості людей. Її ціллю є як колективна свідомість, так і окремі індивіди. Насправді, термін "пропаганда" є давнім поняттям, яке описує ту ж саму боротьбу за уми, що тривала протягом всієї історії людства. Кожна інформаційна атака повинна враховувати специфіку когнітивних просторів, притаманних громадянам різних країн, з їхніми унікальними сильними та слабкими сторонами.

Росія вже давно впроваджує концепцію когнітивної війни, оскільки пропаганда є її ключовим засобом впливу на власне населення. З часів Радянського Союзу на цю діяльність витрачалися колосальні людські, інформаційні та фінансові ресурси. Будь-яка форма масового спілкування, навіть у розважальному форматі, завжди містила елементи пропаганди. Музика, кінематограф та художня література традиційно розглядалися як інструменти держави, покликані формувати правильні уявлення про світ. Втрата контролю над свідомістю громадян може призвести до серйозних наслідків, зокрема до втрати державності.

Саме через це когнітивна війна сьогодні залишається пріоритетом для Росії. У цій війні противник не намагається захопити фізичні території, а зосереджується на підкоренні свідомості людей. Він може використовувати дезінформацію, щоб посіяти розкол серед громадян цільової держави. Соціальні мережі, телебачення, радіо та інші інформаційні канали стають інструментами в такій боротьбі. Мета полягає в тому, щоб викликати сумніви, страх, розчарування або невдоволення щодо уряду або соціальних інститутів. Цей тип війни навмисно впливає на емоції та переконання, спонукаючи індивідів або маси діяти певним чином, — зазначив автор блогу "Не вопрос" на російській платформі Dzen.

Як у радянські часи, так і в сучасності існує централізована система контролю над виробництвом інформаційних та віртуальних продуктів, метою якої є формування "правильного" світогляду у громадян. Саме такі уми генеруватимуть "правильні" ідеї.

У проєкті "В темі" на ютуб-каналі білоруського медіа "БЕЛТА" російський політолог Семен Уралов, який аналізує такий вплив як у рамках Росії, так і в рамках України вже як противника, говорить: "З огляду на те, що у нас немає подібних формулювань, потрібно користуватися тими, які є. Тут ідеться про війни в мисленні. Мислення -- це свого роду сутнісний переклад слова когнітивний. Але у цього слова є і технологічний міждисциплінарний аспект: соціологія, лінгвістика, нейробіологія, цифрові технології. Тобто це комплексна дисципліна, яка з'явилася в десятих роках нашого століття".

З цієї перспективи здійснюється комплексний аналіз всього інформаційного потоку, включаючи виступи Володимира Зеленського. Цілі таких досліджень безпосередньо пов'язані з війною: "Головним завданням було підтвердити гіпотезу про навмисне впровадження в промовах Зеленського елементів ненависті, створення словника ненависті Зеленського, а також розробка моделі і методики оцінювання текстів російською мовою щодо їх здатності завдавати шкоди, перевантажувати емоційний стан людини, можливо, з метою впливу на когнітивні процеси", — саме так сформульовані завдання контент-аналізу виступів президента України у 2022 році на російському пропагандистському ресурсі "Сонар-2050".

Радянський Союз свого часу перемагав страшною централізацією і системністю, що виникала в результаті. Це давало змогу, у поєднанні з роллю КДБ, що відстежує, створювати інформаційні та віртуальні потоки, які мали б переконливу силу, хоча б тому, що в них ніколи не міг з'явитися жоден факт, жодне слово, яке б могло зародити сумніви в пропагандистській картині світу. По суті пропаганда була головним радянським виробництвом. Усе -- кіно, література, освіта, наука -- ставали "цеглинками" створюваної пропагандою картини світу. Поодиноким мізкам важко було боротися з істинами, які індустріально породжувалися.

Поки система зберігала свою цілісність, ніхто не міг проникнути у цю закриту інформаційно-пропагандистську структуру. Західне радіо, хоча й піддавалося глушінню, все ще знаходило своїх слухачів і частково порушувало цю ізоляцію. Відмова від глушіння, в свою чергу, мала катастрофічні наслідки, які врешті-решт призвели до розпаду СРСР. Перш ніж ухвалити це рішення, радянське керівництво спробувало модернізувати молодіжне телебачення, ставлячи за мету відволікти молодь від іноземних радіостанцій. Це був час, коли з'явилися нові телевізійні програми — такі як "Погляд", які стали символом змін. Проте процес руйнування вже був незворотним.

У минулому подібна ситуація виникала й в нацистській Німеччині. Її можна описати як завдання забезпечити доступ до необхідної інформації, водночас заважаючи проникненню чужих впливів. Основна проблема полягала в тому, що один і той же радіоприймач міг використовуватися як для потрібного контенту, так і для небажаного. Крім того, варто зазначити, що люди схильні шукати те, що хочуть почути, а не просто повторення одного й того ж.

Цей аспект також став серйозною проблемою як для СРСР, так і для Німеччини. Девіз Йозефа Геббельса, міністра пропаганди Третього рейху, звучав як "Слово фюрера в кожну домівку". З його ініціативи в початку 30-х років інженер Отто Грісінг розробив доступний "народний радіоприймач", який, до того ж, можна було придбати у розстрочку, що дозволяло навіть найбіднішим громадянам його купити. Цей план виявився успішним — до 1941 року в Німеччині вже функціонувало 16 мільйонів радіоприймачів. Одну з моделей німці прозвали "морда Геббельса" через її зовнішню схожість із міністром та через те, що вона стала основним засобом поширення нацистської пропаганди. Коли розпочалася війна, німецькі радіостанції почали транслювати свої програми й на територіях сусідніх країн. Лідери США та Європи вирішили протистояти Геббельсу його ж методами, і в 1942 році запустили спеціально створену радіостанцію "Голос Америки", — зазначав російський історик Наумов в ефірі каналу "Рен-ТВ".

І ще штрих із того часу з того ж тексту: "Через рік в ефірі прорізався "Голос Америки" й почав із зухвалої витівки. Вони підготували пресреліз, який посольство розіслало в усі радянські газети з інформацією про те, що ось є розклад майбутніх програм, просимо повідомити населення вашої країни, ваших читачів про те, в який час це слухати. Радянські газети іноземного пресрелізу, звісно, друкувати не стали. Але піар-хід спрацював: країною поповзли чутки про заморську радіостанцію, яка крутить джаз і травить анекдоти про Сталіна. Склалася парадоксальна ситуація -- через дефіцит короткохвильових приймачів послухати закордонне радіо могли не всі, але чули про нього всі. Радянським ідеологам довелося оперативно відповідати на виклик".

Щосили розгорнулася радіовійна, люди слухали "чужі" радіопередачі навіть крізь роботу "глушилок", отримуючи не ту інформацію, яку хотіла влада: "У підсумку радянське керівництво вирішило, що перекрикувати "ворожі голоси" не потрібно. Потрібно змусити їх замовкнути. Ходили чутки, що сигнал шкідливих радіостанцій нібито забивають за допомогою токарного верстата -- записують гул, а потім видають в ефір. Насправді для цього використовували спеціальні "глушилки", тобто генератори перешкод. "Цей шум і тріск часом навіть жартома називали джазом НКВС у народі. У Радянському Союзі в країнах соціалістичного блоку налічувалося понад дві тисячі подібних радіовеж, радіощогл. Обходилися вони вкрай недешево", -- зазначив історик. За Хрущова почали випускати побутові радіоприймачі з урізаним короткохвильовим діапазоном, щоб вони не ловили сигнал з-за кордону. Але досвідчені радіоаматори легко прибирали ці обмеження. А в радіолі "Сакта" латвійські інженери заклали секретну функцію: якщо одночасно затиснути клавіші КВ1 і КВ2, вона приймала західні радіостанції без жодних переробок. Обходити блокування призвичаїлися навіть технічно непідковані люди", -- йшлося в тому ж таки тексті.

Загалом, можна сказати, що якщо існує потреба, її важко зупинити. Кожен інтелігент радянських часів відчував необхідність прислухатися до різноманітних "голосів": для когось це була музика, для інших — політичні ідеї. А деякі просто прагнули порушити заборони, які накладалися на них...

І з приводу аудиторії, зі згаданого вище тексту: "До кінця 70-х аудиторія закордонних радіостанцій у Радянському Союзі перевалила за 30 мільйонів осіб. Переважно це була молодь, яку заманювали, як сказали б зараз, розважальним контентом -- тобто західною музикою. Наприклад, до посиніння крутили альбоми The Beatles, які в СРСР було не дістати. "А в проміжку між музикою акуратненько додавали те, що потрібно. У 80-х роках щорічний бюджет американських радіостанцій, які вели мовлення російською мовою і шістьма мовами народів СРСР, становив близько 400 мільйонів доларів. Ну і витрати, звичайно, Радянського Союзу на те, щоб ці передачі блокувати, глушити, теж були досить великі", -- сказав Юрій Нагерняк. На піку протистояння в СРСР працювали шість тисяч генераторів перешкод, найпотужніші з них глушили сигнал у радіусі двох тисяч кілометрів".

Глушили, звісно, всі ці радіоголоси, оскільки вони були серйозним джерелом "контрінформації", а Радянський Союз жив і виживав з тієї причини, що цих фактів ніхто особливо не знав, та й не цікавився, оскільки не знав... "Чужа" інформація завжди небезпечна, оскільки вона несистемна, звідси небезпека західних радіоголосів, які несли інформацію про те, про що не слід було говорити в СРСР.

Ось як виглядає ситуація з глушінням: "Справжнє значення глушіння радіопередач важко передати тим, хто ніколи не стикався з цим на власному досвіді, хто роками не жив у цих умовах. Це постійні образи, що ллються на тебе, це приниження, яке зводить людську особистість до рівня механізму — будь то глушіння через абсолютну тишу, візуальне подразнення або нудна музика. Це зниження дорослого до стану дитини, якій дозволяють їсти лише мамину кашу. Москва та Ленінград, на жаль, стали одними з найменш інформованих столиць у світі, їхні мешканці змушені шукати новини у приїжджих з сіл. У тих регіонах, де глушіння не таке інтенсивне через економічні причини (адже ці засоби контролю коштують чимало), проте, за словами місцевих жителів, за останні кілька місяців воно поширилося на нові території та стало ще більш відчутним", — зазначив Олександр Солженіцин у розмові з журналістами "Монд" і "Ассошіейтед Прес" у 1973 році, про що повідомляло "Радіо Свобода".

У будь-якому випадку, глушіння стало негативним явищем, яке викликало невдоволення серед населення та водночас демонструвало слабкість системи. Хоча можна забороняти книги, не перекладати фільми чи не продавати газети й журнали, найменш адекватним виглядало глушіння західних радіостанцій на фоні розмов про свободу слова. Тиск з боку Заходу призвів до припинення цього процесу. Молодь, до речі, завжди знаходила можливість слухати західну музику, тоді як для старшого покоління відкривався нецензурований потік новин.

Ось цей важливий момент 1988 року, поданий адміністратором сайту Obob.tv: "Глушіння радіосигналів припинилося опівночі за московським часом між вівторком, 29 листопада, і середи, 30 листопада 1988 року. На той час під радянським глушінням залишалися лише три закордонні радіостанції: американське "Радіо Свобода" (Radio Free Europe/Radio Liberty, RFE/RL), яке транслювалося з Мюнхена, німецьке міжнародне мовлення "Німецька хвиля" (Deutsche Welle) з Кельна та "Голос Ізраїлю" (Kol Israel) з Єрусалима. Радянська влада вважала ці три станції найбільш загрозливими, тому їхнє мовлення було припинено в останню чергу. Для порівняння, глушіння Російської служби Британської мовленнєвої корпорації BBC з Лондона та російського відділу радіостанції "Голос Америки" з Вашингтона було зупинено вже у 1987 році. Варто підкреслити, що, зупиняючи глушіння BBC і "Голосу Америки" у 1987 році, СРСР не мав наміру відмовлятися від глушіння інших трьох станцій, а, навпаки, звільнені глушилки, згідно з рішеннями партійних органів, опублікованими вже після розпаду СРСР, були перенаправлені на глушіння "Радіо Свобода", "Німецької хвилі" та "Голосу Ізраїлю". Це було зумовлено тим, що радянська влада в післясталінський період завжди оцінювала іноземні мовники в контексті їхньої ворожості до СРСР, а не за принципом масового глушіння."

Одним з характерних висловлювань тієї епохи стало "війна в ефірі", оскільки йшлося не лише про глушіння сигналів, а й про активне спростування такої інформації в суспільному просторі. Це був запеклий бій за уявлення та думки людей. Проте небезпека полягала в тому, що ці ідеї одночасно формувалися в свідомостях численних радянських громадян.

І ось настав новий етап: "30 листопада 1988 року в СРСР були повністю відключені всі "глушилки" — пристрої, які створювали перешкоди та заважали радіосигналам західних станцій, що транслювалися на територію Радянського Союзу. Протягом багатьох років радянська пропаганда засуджувала тих, хто слухав "ворожі голоси", критикувала західні новини та музику", — так відзначав сайт Gazeta.ru у 2023 році.

Нове завжди привертає увагу. Людям, звичайно, було цікаво, адже вся система була побудована на зворотному, на максимальному контролі, як ідеться у тому ж джерелі: "Влада СРСР почала глушити сигнали західного радіо з 1949 року. Міністерство зв'язку розмістило генератори перешкод в обласних і республіканських центрах -- у всіх великих містах. У 1949 році встановили 350 "глушилок", у 1950 році збільшили їхню кількість до 600. До моменту припинення глушіння в країні налічувалося кілька тисяч генераторів перешкод. "Глушилки" були "місцеві", що працювали в радіусі кількох десятків кілометрів, і "далекобійні" -- до 2 тис. км. Радіостанції ділилися на три категорії -- найворожіші ("Радіо Свобода" і "Вільна Європа", "Голос Ізраїлю" і "Радіо Тирани" (Албанія); трохи менш ворожі -- Бі-бі-сі, Deutsche Welle (організацію занесено російським Мін'юстом до списку іноагентів), "Голос Америки", "Радіо Пекіна" й "Радіо Кореї"; і ті, що не критикували СРСР (їх не глушили) -- шведське, югославське, французьке, італійське радіомовлення. Голова Комітету з радіофікації та радіомовлення при Радміні СРСР Олексій Пузін наприкінці 1940-х років направив голові Управління пропаганди та агітації при ЦК Михайлу Суслову записку з пропозицією заборонити короткохвильові приймачі -- щоб у принципі неможливо було слухати "ворожі голоси"".

У наступному абзаці зазначається: "Згодом радіоглушіння то посилювалося, то слабшало, перетворюючись на своєрідний індикатор відносин між Союзом і Заходом. Коли "холодна війна" переходила в менш активну стадію, інтенсивність глушіння знижувалася — наприклад, з вересня 1959 року, коли розпочалася етап "розрядки" у відносинах між СРСР та США."

Вважається, що після вимкнення глушилок упав і інтерес до забороненого плоду.

Журналіст Рімантас Плейкіс поділився з "Радіо Свобода" своєю розповіддю про історію глушіння радіостанцій: "Завжди на першому місці було "Радіо Свобода", яке транслювалося російською, білоруською, українською та іншими мовами колишнього Радянського Союзу. Це радіо займало провідну позицію. На другому місці перебували "Голос Ізраїлю" та албанське "Радіо Тирана". Існували й інші станції, які іноді піддавалися глушінню — такі як Бі-бі-сі, "Голос Америки" і "Німецька хвиля". Також в 70-х і 80-х роках не уникнув цього і "Голос Пекіна" з Китаю. У 50-ті та 60-ті роки глушили Ватикан і радіо з Белграда. Однак з часом цей список звузився до семи станцій. Починаючи з 1963 року, під час так званої відлиги, глушіння з "Голосу Америки", Бі-бі-сі та "Німецької хвилі" було знято до 1968 року, коли відбулися події в Чехословаччині. Проте "Радіо Свобода" залишалося під глушінням безперервно з березня 1953 року, коли російська служба розпочала мовлення, до листопада 1989 року."

30 листопада 1988 року на території СРСР припинили роботу "глушилки", що дозволило "ворожим голосам" звучати без перешкод. "Вони почали мовити абсолютно легально. Це справді відіграло значну роль у розпаді Радянського Союзу, адже стало одним із ключових інструментів м'якої сили США, спрямованих на ліквідацію свого головного супротивника," — зазначив історик Наумов. У серпні 1991 року в країні відбувся путч. Поки змовники з ГКЧП контролювали ситуацію в Москві, Михайло Горбачов опинився в ізоляції у своїй резиденції в Форосі. Іронічно, що про події у столиці генсек дізнавався з передач західних радіостанцій.

Ось ще один важливий момент щодо глушіння: "У 1958 році Юрій Жуков, який на той час очолював Держкомітет Ради міністрів СРСР з культурних зв'язків з іноземними державами, на основі цих відомостей таємно підтримав ідею часткового зупинення глушіння радіо."

Припинення перешкоджання антирадянським передачам відкриє можливість для оновлення технічного обладнання закордонного радіомовлення, збільшивши його потужності до приблизно 4070 кВт, що становитиме зростання на 30%. [...] Ми вважали б за доцільне залишити перешкоджання лише у найбільших містах, зосередившись переважно на передачах станцій "Визволення", "Кавказ", "Байкал" та подібних, які активно займаються пропагандою підривної діяльності на території СРСР. Всі потужності, що звільняються внаслідок цього, потрібно спрямувати на активне мовлення проти буржуазної радіопропаганди.

Щоб реалізувати концепцію "активного мовлення", Жуков запропонував звернутися до американського досвіду в управлінні та розробці стратегій інформаційної діяльності. Проте, ці ідеї відомого пропагандиста не отримали належної уваги від Президії ЦК.

Безумовно, все це свідчило про вразливість системи, адже навіть найпотужніша пропаганда не могла створити бажане сприйняття світу для радянських громадян. У кожного всередині існувало певне роздвоєння, коли офіційні та неофіційні відомості перепліталися, і було зрозуміло, з ким та яку інформацію можна було обговорювати. Це розділення інформаційних потоків стало звичним явищем.

До речі, радянські "спідоли" були, умовно кажучи, захищені від "не тієї інформації": "Нормальна Спідола -- для масового її продажу -- не мала діапазонів нижче 25 м, як і всі інші радянські приймачі. Можливо, випускали обмеженими тиражами й іншу -- повністю сумісну з усіма західними діапазонами частот -- як тоді говорили, "в експортному виконанні". Такі товари справді з'являлися поряд з імпортними в "Берізці" -- так називалася мережа магазинів "для туристів" або радянських службовців, які поверталися з закордонних відряджень. У магазинах "Берізка" вони могли "отоварити" невитрачені за кордоном долари або іншу валюту, ввезену з-за кордону", -- писав автор Володимир Тольц для "Радіо Свобода" в тексті про появу радіо "Маяк".

Які потужні зусилля, фінанси, людські ресурси йшли на таку інфоборотьбу! У чомусь вона була зрозумілою, адже противники були готові нападати й захищатися не тільки в інформаційному, а й у фізичному просторі. І там на захист і напад йшли великі кошти.

Когнітивна війна триває і на рівні назв. Спостерігається зростання символічного навантаження, коли відбувається "перейменування" різних об'єктів. Держава змінює назви міст і вулиць, пов'язуючи їх із власним баченням історії. Масова свідомість також здійснює подібні трансформації стосовно місцевих об'єктів. У випадку перемоги у конфлікті з державою ці нові назви набувають офіційного статусу, як це сталося з Небесною сотнею та Революцією гідності. За цими змінами стоїть чиєсь авторство, про що йдеться в праці "Культурний код Майдану".

Ця перемога має глибоке символічне значення, адже слова, які наповнюють нашу ментальну карту, виникають у відповідь на державні намагання. Держава завжди виступає одночасно як провідний учасник і суддя. Саме тому досягнення "народного" над "державним" є досить рідкісним явищем.