Проповідник Папи Римського: скромність відкриває шлях до божественної любові - Vatican News

о. Яків Шумило, ЧСВВ - Святе Місто Ватикан

У святкуванні Різдва Божого Сина, Того, Хто спочатку був Словом і згодом став маленьким немовлям, що ще не вміє висловлюватися, закладена потужність та велич скромності. Про це говорив о. Роберто Пазоліні, капуцин і проповідник Папського дому, під час своєї третьої проповіді в рамках Адвенту, яка відбулася в п'ятницю, 20 грудня 2024 року, для Римської курії. Ця проповідь, присвячена темі малості, стала фінальним акордом у серії з трьох передріздвяних промов під назвою: "Двері надії. Відкриваючи шлях до Святого Року через пророцтво Різдва".

За словами о. Пазоліні, малість, яка є ключем для входу в Царство Боже, не є обмеженням чи нестачею, але "смиренною та мовчазною" силою, подібною до сили насіння, яке в темряві землі проростає та зростає, а також свідомим вибором, який керується бажанням творити автентичні взаємини. У цьому сенсі бути малим означає відкривати "простір зустрічі, дозволяючи кожній людині бути собою, не перекриваючи іншого й не руйнуючи його унікальність".

Для того щоб заглибити концепцію малості, проповідник Папського дому привернув увагу слухачів до євангельської притчі про Страшний суд (Мт. 25, 31-46). Він підкреслив, що ця притча спонукає нас зупинитися та утриматися від людських оцінок, які часто робляться перед остаточним судом Господа. Таким чином, замість того, щоб говорити про "загальний суд", варто розглядати її як притчу "про завершення всілякого судження". Якщо ми зможемо утриматися від засудження ближнього, що не є нашим ділом, то зосередимося на істинних, важливих речах.

Висловлюючи думку о. Пазоліні, можна стверджувати, що притча про Страшний суд вчить нас про те, що в кінці часів Господь оцінюватиме людство за критеріями братньої любові. Це не лише вміння любити, але й готовність приймати любов від інших. Людина може проявити любов до ближнього, коли підходить до нього з "обеззброюючою лагідністю", дозволяючи йому "зустріти і прийняти нашу крихкість". Це є втіленням "найскладнішого мистецтва", яке полягає не лише в акті любові, а й у здатності дозволити любити себе. Таким чином, сприйняття власної малості як частини людяності перетворюється на "справжній акт євангелізації", адже відкриває можливість для інших виявляти жести братньої любові.

Як приклад малості, о. Пазоліні навів життя святого Франциска з Ассізі, який зробив цю рису "критерієм слідування" за Господом і "частиною нашої найглибшої ідентичності". Йшлося, зокрема, про його зустрічі з султаном Маліком аль-Камілем. Хоч після їхньої розмови султан не навернувся у християнство, все ж прийняв святого і піклувався про нього, користуючись можливістю, яку йому запропонував святий, щоб виразити свої найкращі якості. "Християни не мають "монополії" на добро, а повинні дозволяти іншим його практикувати", - заохотив проповідник. Відтак він зазначив, що саме "несвідоме добро" є справжнім ключем до входу в Царство Боже, тобто те добро, яке ми чинитимемо, не усвідомлюючи цього, але яке інші зможуть розпізнати. Тоді наприкінці часів для нас може виявитися великим здивуванням те, що Бог "не очікував від нас нічого, окрім великого бажання бачити, як ми стаємо подібними до Нього в любові".