Проветеранський ректор не є винятком. Це сучасна необхідність та ключова умова для досягнення успіху.

Пропоную перероблений варіант тексту: Пропоную вашій увазі статтю для "Української правди", оформлену у вигляді авторської колонки. У ній я особливо підкреслюю ветеранів як ключовий акцент діяльності Юрія Радченка, а також наголошую на важливості такої кадрової політики для досягнення нашої перемоги.

Призначення Юрія Анатолійовича Радченка на посаду виконувача обов'язків ректора Національного університету фізичного виховання і спорту України є не просто кадровим рішенням у межах навчального закладу. Це важливий сигнал. Сигнал про те, що в Україні нарешті на керівні позиції приходять люди, які не лише формально визнають значення ветеранської політики, але й щиро втілюють ці цінності у повсякденному житті, відкриваючи ветеранам можливості, що роками залишалися закритими.

Це має вирішальне значення.

Сьогодні Україна переживає важкі часи війни. Мільйони громадян прямо чи опосередковано залучені до воєнних подій. Сотні тисяч наших воїнів і воїнок уже пережили бойові дії, отримали травми, втратили здоров'я та зазнали серйозних психологічних і фізичних випробувань. Ще більше людей має повернутися з фронту вже найближчими днями. Вже давно постало питання не лише про те, чи повинні держава та суспільство адаптуватися до нових реалій ветеранського життя, а й про те, з якою швидкістю, чесністю та системністю ми зможемо це реалізувати.

Тому призначення ветерана на посаду керівника в одному з провідних спортивних університетів нашої країни є не лише освітнім кроком. Це також визначення майбутньої концепції розвитку України.

Національний університет фізичного виховання і спорту України є більше ніж просто освітнім закладом. Це установа, яка готує фахівців у галузях спорту, тренерства, науки, педагогіки та спортивного менеджменту, що, в свою чергу, впливає на розвиток фізичної культури, реабілітаційних програм, підготовку молоді та формування національної стійкості. У часи війни цей університет повинен бути тісно пов'язаний з потребами держави, армії та ветеранів. Якщо його очолює людина, яка усвідомлює ці виклики не з розповідей, а з практичного досвіду, це є позитивним сигналом для всієї нації.

Сьогодні нашій країні вкрай потрібні саме такі лідери. Не безсторонні адміністратори. Не випадкові менеджери. Не ті, для кого слово "ветеран" є лише рядком у державних програмах чи елементом політкоректності. Нам потрібні керівники, які розуміють: підтримка ветеранів – це не додаткова опція, не другорядна гуманітарна проблема і не просто елемент "соціальної відповідальності". Це життєво важлива умова для досягнення перемоги.

Чому? Тому що перемога - це не лише успішні бойові дії. Перемога - це ще й здатність держави повернути гідність, силу, перспективу і суб'єктність тим, хто її захищав. Якщо країна не створює для ветерана середовище поваги, розвитку, нових можливостей, професійної і спортивної реалізації, - вона послаблює саму себе. Якщо ветеран після фронту не бачить шляху вперед, не бачить свого місця в цивільному житті, не бачить інституцій, які готові працювати з ним системно і по-справжньому, - це б'є по моральному фундаменту держави.

Ось чому університети, особливо ті, що спеціалізуються на спорті, повинні займати активну позицію в національній політиці щодо ветеранів, а не залишатися лише спостерігачами.

Для ветерана, який пережив поранення, для людини після ампутації або важкопораненого захисника, спорт стає набагато більше, ніж просто фізичні тренування. Це шлях до відновлення контролю над своїм тілом. Це про гідність, дисципліну та відчуття сили, що замінює відчуття втрати. Це можливість знайти нову команду, нову мету і нову мотивацію. Це трансформація від болю та травми до успіху, досягнень, рекордів та представлення України на міжнародній арені з гордістю. Саме такі установи, як Національний університет фізичного виховання і спорту України, повинні не лише відкривати двері для ветеранів, але й активно створювати нові можливості для їхнього розвитку.

Українська молодь повинна виховуватися в дусі патріотизму, усвідомлюючи важливість подвигу військових і те, що свобода країни має свою ціну. Цю ціну щодня сплачують живі люди — захисники, ветерани та їхні сім'ї. Студенти повинні бачити в університетах не байдужий нейтралітет, а чітке визначення цінностей. Визнання заслуг захисників, повага до національного прапора, шанування служіння та вдячність тим, хто жертвував своїм здоров'ям, аби українські студенти могли вчитися, мріяти, розвивати кар'єру і жити у своїй країні.

У цьому сенсі постать Юрія Радченка є абсолютно закономірною і сильною.

У публічному дискурсі іноді намагаються поширити думку, що ця особа нібито є "невідомою" для університету. Проте це абсолютно не відповідає дійсності. Мова йде про висококваліфікованого фахівця, чия біографія охоплює спортивну, наукову, викладацьку та організаційну діяльність, тісно пов'язану з Національним університетом фізичного виховання і спорту України (НУФВСУ). Він завершив навчання в цьому університеті у 1996 році, а в 2010 році здобув ступінь кандидата наук, захистивши дисертацію на тему контролю технічної підготовленості борців греко-римського стилю з урахуванням їхніх психофізіологічних характеристик. У 2025 році він отримав докторський ступінь, захистивши дисертацію, присвячену теоретико-методичним основам оцінювання підготовленості юних спортсменів у бойових мистецтвах, зокрема рукопашному бою. З 2020 року працює в НУФВСУ в ролі викладача, старшого викладача та доцента на кафедрі спортивних єдиноборств і силових видів спорту.

Отже, йдеться не про випадкову особу, а про того, хто є частиною системи і пройшов значний шлях у ній, наділяючи цей досвід як професійним, так і особистісним значенням.

Не менш важливо й те, що Юрій Радченко - це не просто теоретик, який працює в кабінеті. Він має державне визнання та великий спортивний авторитет. Як заслужений тренер України та заслужений працівник фізичної культури і спорту, він також є майстром спорту України з вільної боротьби, а також майстром спорту СРСР з цього ж виду спорту. Крім того, він володіє 6-м даном з рукопашного бою. Ця біографія відображає його глибоке розуміння спорту не лише з документів, а й з власного досвіду, зусиль, дисципліни та досягнень.

Проте сьогодні найголовніше полягає не в цьому.

Найголовніше - це його справжня орієнтація на ветеранів.

Юрій Анатолійович вже неодноразово показав, що для нього ветерани - це не просто красиві слова. Він надав можливість для нового старту багатьом ветеранам, а також важкопораненим захисникам, які, борючись за свободу України, втратили кінцівки, пройшли складний шлях реабілітації і прагнули повернутися до активного та гідного життя. Це є надзвичайно важливим. Адже університетом повинна керувати не лише людина з дипломами та званнями, а та, яка відчуває сучасні потреби суспільства і готова відповісти на них конкретними справами.

Цікаво, що діяльність Радченка вже об'єднує освітні, наукові та практичні аспекти роботи з ветеранами. Серед ініціатив, у яких він брав участь в НУФВСУ, можна виділити майстер-клас "Основи адаптивного рукопашного бою", семінар "Рух – це життя. Ветеранський спорт", захід "Спорт і ветерани війни – змагання, що об'єднують", а також майстер-клас з рукопашного бою для спеціальної фізичної та психологічної підготовки співробітників правоохоронних органів і спеціальних служб в рамках міжнародної конференції "Сталий розвиток і спадщина у спорті". Ці події не є випадковими. Вони свідчать про його бачення університету як місця, де спорт відіграє роль не лише в отриманні медалей, але й у відновленні життя людей, зміцненні держави, а також у інтеграції науки, безпеки, освіти та ветеранської політики.

Його робота включає підготовку студентів, підтримку ветеранів, взаємодію з державними структурами та розвиток прикладних наукових досліджень. Він активно залучений до спеціалізованих вчених рад, виконуючи роль опонента та рецензента, а також бере участь у міжнародних та національних конференціях, круглых столах і семінарах. Це свідчить про те, що його діяльність є результатом не одноразового піар-успіху, а тривалої та систематичної праці протягом багатьох років.

Саме ці особи мають стати на чолі українських інституцій сьогодні.

У часи війни будь-яка значна освітня або спортивна організація невідворотно інтегрується до національного фронту. Один фронт воює зі зброєю в руках, а інший формує майбутнє нації, її молоде покоління, культуру, здатність до відновлення та цінності. У тих місцях, де керівництво не усвідомлює цю роль, починається відставання. Якщо політика підтримки ветеранів існує лише на папері, це призводить до відчуження. У ситуаціях, де відсутнє визнання заслуг ветеранів, не може бути й поваги до самої держави.

На жаль, багато українських навчальних закладів все ще відчувають брак змін. У деяких випадках не вистачає сміливості, в інших — розуміння обсягу необхідних трансформацій. Іноді закладам бракує готовності визнати, що країна зазнала значних змін, і старі підходи більше не відповідають сучасним вимогам. Існує також відкритий опір ідеї включення військових цінностей, патріотичного виховання та поваги до захисників країни в основні принципи інституційної політики. Для багатьох це незручно. Деяким більше до вподоби залишатися в рамках старих звичок. Інші ж вважають за краще ігнорувати, що війна є невід’ємною частиною сфери освіти, спорту, науки та управління.

Проте це більше не повториться.

Україна зуміє вистояти й досягти перемоги лише в тому випадку, якщо навчиться ставити ветеранів у центр суспільного життя, а не на його периферію. Вони повинні сприйматися не як об'єкти співчуття, а як носії досвіду, авторитету, сили, дисципліни та нових стандартів відповідальності. Коли університети відкривають свої двері для поранених ветеранів, створюючи програми адаптації, нові спортивні можливості та ролі для тих, хто пережив війну, це не лише допомога окремій особі. Це – основа для формування здорового суспільства після конфлікту.

Саме тому проветеранський ректор у Національному університеті фізичного виховання і спорту України - це добра новина не лише для спортивної спільноти. Це добра новина для всіх, хто вірить у сильну, справедливу, відповідальну Україну. Для всіх, хто вважає, що молодь повинна виховуватися на прикладах служіння, а не байдужості. Для всіх, хто розуміє: спорт у час війни - це не периферія, а один із важливих інструментів відновлення нації. Для всіх, хто переконаний, що ветеранська орієнтованість керівника - це не бонус, а обов'язкова якість державного управління в сучасній Україні.

Юрій Радченко – це особа, яка володіє необхідним досвідом, авторитетом, професійними знаннями та, що найважливіше, чіткою системою цінностей.

Отже, його призначення варто сприймати не як дивовижу, а як стандарт. Це приклад того, якими мають бути українські лідери у 2026 році. Людьми дії. Людьми, які служать державі. Людьми, для яких підтримка ветеранів є не просто обов'язком, а основним принципом.

Сьогодні підтримка ветеранів - це внесок у перемогу. Створення для них освітніх, спортивних і професійних можливостей - це внесок у перемогу. Виховання молоді в повазі до подвигу військових - це внесок у перемогу. І якщо Національний університет фізичного виховання і спорту України справді стане одним із центрів такої роботи, це буде перемога не лише одного вишу. Це буде перемога правильної державної логіки.

Саме тому поява проветеранського ректора в такому університеті є подією національного значення.

Саме з цієї причини це рішення варто не лише вітати, а й активно підтримувати — як важливий крок до тієї України, за яку борються наші герої.

Блог автора - матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.