Посттравматичний стресовий розлад, втрата зору та терапія з собаками: Як ветерани знаходять новий сенс життя після пережитих травм.

Коли військовослужбовець страждає від безсоння через посттравматичний стресовий розлад, втратив зір або внаслідок поранення більше не може виконувати звичні дії, стандартних медичних протоколів часто недостатньо. У таких випадках важливим етапом стає емоційне відновлення, яке військові отримують у реабілітаційному центрі МВС України "Пуща Водиця".

Як українські військові відновлюють своє життя після служби, що змусило бійця Сергія вирішити пройти курс лікування, як психолог з проблемами зорового сприйняття підтримує пацієнтів через метод "рівний - рівному", та чому іноді ігри з собаками можуть бути ефективнішими за медикаменти – у репортажі РБК-Україна.

Головне:

Сергій Красовський пішов на фронт в перший же день повномасштабного вторгнення. Не вагався зовсім - знав, що мусить захистити рідну дитину та сім'ю. До великої війни Сергій працював на шахті, звикав до важкої фізичної праці, але 2022 рік, каже він, все змінив. Під час контрнаступу на Херсонщині він отримав поранення середньої важкості - постраждали рука та живіт.

"До початку війни я був надзвичайно оптимістичною особистістю. Проте, війна суттєво змінила мій емоційний стан, внаслідок посттравматичного стресового розладу. У мене почали виникати постійні проблеми зі здоров'ям, сном та психічним станом. Спочатку я не мав уявлення про те, що відбувається, але коли ситуація стала критичною, я вирішив звернутися до медиків," - ділиться своїм досвідом Сергій у розмові з РБК-Україна.

Сергій не одразу вирішив звернутися по допомогу. Він і його дружина разом уже 15 років, і саме вона стала свідком того, як війна проникає в його сни, помічаючи цю проблему. Саме її наполегливість спонукала його звернутися до професіоналів.

"Вона знає мене як ніхто інший. Вона була свідком моїх ранкових пробуджень... Не хочу вдаватися в деталі. Просто настала мить, коли я усвідомив: можу зробити щось, що вже не виправити. Тому вирішив звернутися за допомогою до професіоналів. В даний час я співпрацюю з лікарями та психологом," - розповідає він.

Сергій Красовський тривалий час сумнівався, чи варто просити про допомогу. Врешті-решт, його дружина наполегливо переконала його в цьому (фото: РБК-Україна).

Окрім емоційних травм, фізичні недуги також дають про себе знати: рука втрачає чутливість від перевантажень, а спина ниє — це наслідки шахтарської діяльності. Проте в реабілітаційному центрі Сергій виявив несподіване джерело зцілення — музику. Він завжди любив співати, але під час війни це бажання майже зникло.

В реабілітаційному центрі, куди його направили, проходять заняття музикою та співами - сюди спеціально приїздить професійний викладач гітари.

"Спочатку в мене не було бажання. Але коли я прибув сюди на реабілітацію і стояв на ресепшені, до мене підійшла жінка і сказала: 'У нас проходить захід, буде музика, можна співати'. Я вирішив приєднатися і заспівав. Тепер мені дуже подобається, що тут практикують музикотерапію - вона справді сприяє моєму одужанню," - ділиться Сергій.

Чоловік співає не з метою виступати перед публікою, а для власного задоволення, хоча іноді його слухають друзі інших пацієнтів. Цей процес нагадує творчий дует: Сергій вибирає пісню, а майстерний музикант миттєво підхоплює її. Проте, щоб мелодія "злетіла", необхідно особливе емоційне налаштування.

Військовослужбовець зазначає, що виконання пісень і звуки музики надихають його та сприяють процесу реабілітації (фото: РБК-Україна).

"Я не приїхав сюди, щоб співати, адже тут є свої правила. Співаю лише тоді, коли є така можливість. Іноді просто немає бажання, навіть у мене. Це може залежати від настрою або самопочуття. Коли мучать сильні головні болі або виникає тривога, я не можу співати. Але цього разу всі обставини склалися вдало", - розповідає захисник.

Музика Сергія відволікає, але він дуже сумує за домом. Його сім'я залишилася в Кривому Розі, і через службу та лікування вони не бачилися вже понад три місяці. Зараз його головне завдання - відновити спокій та повернутися до рідних тим самим оптимістом, яким він був до війни.

Медичний реабілітаційний центр Міністерства внутрішніх справ України "Пуща Водиця" функціонує вже близько трьох років після значної реконструкції.

Основний профіль - фізичне та психологічне відновлення захисників, а ще - поки рідкісний для України напрямок: адаптація людей, які частково або повністю втратили зір. Таким військовим допомагають заново орієнтуватися в просторі і бути самостійними, наскільки це можливо.

"Серед наших основних напрямків - фізична та медична реабілітація, а також підтримка спеціалістів, таких як фізичні терапевти та психологи. Наша команда спеціалізується на лікуванні травм, пов'язаних з вибухами, а також на відновленні пацієнтів, які втратили кінцівки чи зір. Крім того, ми надаємо важливу допомогу на етапі, що слідує після підготовки до протезування", - зазначила Юлія Шведенко, керівник реабілітаційного центру, в інтерв'ю для РБК-Україна.

Начальник реабілітаційного центру Юлія Шведенко (фото: РБК-Україна)

Окрім основних методів реабілітації, у цьому центрі застосовують і численні додаткові техніки, щоб максимально підтримати військових у поліпшенні їхнього самопочуття. Тут є можливість не лише співати, а й гуляти з собаками по території. Незрячі також активно долучалися до висадки дерев, а згодом повертались, щоб перевірити, як їхні насадження розвиваються.

У Центрі функціонує спортзал, де проходять тренування під наглядом кваліфікованих реабілітологів. Невдовзі планується відкриття нової концертної та творчої зали. Ініціатори прагнуть забезпечити захисників можливістю грати не лише на гітарі, а й на інших музичних інструментах. Головна лікарка ділиться, що хлопці, які проходять реабілітацію, дуже мріють про басейн. Вона сподівається, що з часом ця ідея стане реальністю.

"Ми додаємо творчі та соціальні методи. Але найголовніше - адаптуємо всю родину. У нас є можливість перебувати разом з рідними. Ми навіть одягаємо пов'язки на очі дітям: вони так граються і починають розуміти, в якому стані перебуває їхній батько чи мати", - розповідає вона.

У закладі завжди працює мультидисциплінарна команда, до складу якої входять лікарі різних спеціалізацій. Вони спільно визначають покрокові дії та вирішують, яка допомога буде необхідна кожному з військових.

Заняття для військових проводять фахівці з реабілітації (фото: РБК-Україна/Катерина Гончарова).

Результати такої роботи часто виглядають як маленькі перемоги. Юлія згадує пацієнта Михайла з ДСНС, який приїхав до центру вже втретє разом із дружиною. Попри важкі порушення мови, зараз він починає говорити.

"Я спостерігаю за досягненнями наших пацієнтів і відчуваю гордість за нашу команду. Незважаючи на емоційне виснаження, стрес та особисті труднощі в ці непрості часи, наші співробітники завжди підтримують пацієнтів. Це справжня відповідальність для нас," - підкреслює Юлія Шведенко.

Багато роботи займають складні ситуації. Серед них є чимало захисників, які повністю або частково втратили зір. У реабілітаційному центрі працює психолог, який сам є незрячим. Тут втілюють принцип "рівний - рівному", адже фахівець, який проводить консультації, має досвід, подібний до того, що переживають військові.

Такий підхід допомагає швидше налагодити контакт, відвертіше говорити про складні переживання і формує відчуття, що відновлення можливе і дуже реальне.

У кімнаті, де військовослужбовці проходять фізичну реабілітацію, психолог Олексій Діденко входить у супроводі колеги. Він вже більше року працює в цій установі. Нещодавно чоловік завершив навчання в магістратурі, здобувши спеціальність психолога. Його здивувало, що знайти роботу вдалося так швидко - всього за кілька тижнів.

Психолог Сергій Діденко, який практично не бачить, активно допомагає незрячим військовим (фото: РБК-Україна).

"Іноді думаю, хотілося б більше часу на відпочинок. Але я радий, що можу допомагати зараз військовим. Тому й став психологом - щоб допомагати людям, які переживають душевні страждання, і щоб при цьому надихнути людину, дати надію, що можна жити далі", - розповідає фахівець.

Зір у Олексія став погіршуватися, коли той ще був дитиною. Але вна той момент все ще міг багато читати, любив вчитись. Лівим оком бачив досить добре і робив все, як зрячий.

Гірше стало, коли ставав старшим. Коли був підлітком, зір впав суттєво. Олексій вже не міг читати, як раніше, але ще ходив без тростини. Перевівся з однієї спеціалізованої школи з "незначними" проблемами зору в іншу, де вчилися вже ті, хто не бачить зовсім. Але навіть після цього йому вдалося отримати вищу освіту - спершу став бакалавром, а потім магістром.

Олексій вважає, що професію психолога навряд чи зможе замінити штучний інтелект: "Я не можу уявити собі машину, здатну створити такий зв'язок, який виникає між людьми".

Запрашуючи військових, вони звертаються до нього з різноманітними запитаннями. Найчастіше їх турбують проблеми, пов'язані зі сном, хронічним стресом і загальною втомою від служби. У випадках, коли приходять незрячі, взаємодія з фахівцем може бути більш інтенсивною, ніж з повністю зрячими спеціалістами.

"Як правило, вони вже прогорювали свою втрату. Більше йде мова про соціально-побутову адаптацію. На те, щоб побороти страхи, пов'язані з опануванням того, що їм потрібно. І в якій вони обмежені через відсутність зору. Але сказати, що вони пригнічені і надломлені - такого немає", - відзначає Олексій.

За словами психолога, у військових іноді спостерігається заперечення свого стану, вони продовжують сподіватися до останнього, що якісь надсучасні технології зможуть повернути їм зір.

"У подібних ситуаціях я зазвичай зазначаю: це реально, але ключове - спиратися на те, що маємо на даний момент, і діяти у межах наших можливостей сьогодні," - додає він.

Ветеран війни Сергій втратив зір, виконуючи бойове завдання в районі Урожайного (фото: РБК-Україна).

Ми відвідуємо одну з палат, де перебувають захисники. У цій кімнаті на період реабілітації оселився Сергій. Перед тим, як потрапити в Центр, він пережив справжнє пекло під Урожайним на Донеччині: їхню групу атакував дрон, внаслідок чого загинув його побратим, а Сергій, хоч і вижив, втратив зір.

Він хоче показати, що вже навчився робити, коли перед очима повна темрява. Щоб застелити ліжко, він виконує комплекс дій: відкриває шафу, знаходить потрібну полицю, на ній - білизна. Він акуратно дістає її, складає поруч на стілець. Спершу бере простирадло, і починає застеляти ліжко.

"Дивишся, як чудово ти все виконую," - відзначає чоловіка лікар-ерготерапевт.

"Це ж кімната, тут не так багато всього, то чому б я це не міг зробити", - відповідає той.

Він стелить ліжко уважно, міліметр за міліметром обмацуючи краї дивану, щоб розрахувати відстань. За простирадлом - подушка та все інше. Складає ретельно, але і справді не видно, щоб процес давався йому дуже важко.

"Саме печальне те, що я не бачу, що я їм. Що насипали - те і їм, поки не спробую. Але зараз у мене з'явилося багато вільного часу, якого раніше не було. Тож я вирішив навчитися грати на гітарі", - ділиться Сергій планами на майбутнє.

Лікар Євген Симонець розпочав свою кар'єру в галузі реабілітації після роботи в "великій хірургії". Він має багаторічний досвід у хірургії органів дихання та лікуванні комбінованих травм. Наразі він очолює відділення відновного лікування, куди надходять пацієнти з надзвичайно тяжкими ушкодженнями.

Незважаючи на те, що центр займається відновленням, досвід хірурга відіграє ключову роль навіть у період, що вважається "негострим", зазначає він у коментарі для РБК-Україна.

"Здебільшого ми маємо справу з пацієнтами, які отримали травми від мін та вибухів, а також вогнепальні поранення. Наразі багато прикордонників та працівників Національної поліції і Національної гвардії перебувають на передовій, і до нас часто доставляють їх з ампутаціями кінцівок," - ділиться лікар.

Євген Симонець володіє значним досвідом у галузі хірургії (фото: надано співрозмовником).

Найвища винагорода для нього як медика - це момент, коли воїн знову відчуває надію на одужання.

Те, що приносить мені найбільше задоволення в професії, - це усмішка воїна та вдячність, що сяє в його очах. Нещодавно я зустрів хлопця, який пересувається на інвалідному візку: у нього ампутована одна кінцівка, а інша постраждала від поранення. Після мінно-вибухової травми у нього також була ділянка, яка не загоювалася, і він вже пройшов лікування в кількох лікарнях.

Євген Симонець розробив стратегію для лікування цієї травми, і саме за цим планом хлопець отримував терапію протягом усього часу, поки перебував у центрі.

"За день до виписки пацієнт звертається до мене: 'Євгеній Миколайович, я заглянув у дзеркало, а в мене нічого немає, що це означає?'. Я вже знаю причину його занепокоєння і лише тихо усміхаюся про себе", - розповідає лікар.

"Необхідно застосовувати різноманітні підходи та докладати зусиль для надання підтримки. В кінцевому підсумку це збільшить ймовірність досягнення позитивного результату", - зазначає Євгеній Миколайович.

Одними з найяскравіших емоцій у стінах центру викликають чотирилапі відвідувачі.

"Кожного разу, коли я приходжу сюди, відчуваю, що це місце для мене на тривалий час. Час, проведений із собаками, завжди хочеться подовжити. Я з нетерпінням чекаю, коли кінолог знову завітає. Тут панує зовсім інша атмосфера. Собака без сумнівів довіряє людині, і ми теж повинні віддячити їй, бути щирими у своїх почуттях," - ділиться своїми думками один з військових, який прийшов поспілкуватися з чотириногими друзями.

Кінолог Катерина систематично відвідує військових зі своїми собаками (фото: РБК-Україна)

Це не просто собаки: вони є джерелом емоційної підтримки. Службові та пошукові собаки Ванда, Кнопа, Ася, Поля та Локі підтримують бійців у виконанні вправ, що покращують координацію та увагу, а також навчають їх утримувати предмети. Найголовніше - вони дарують справжні емоції.

Задача в одній з вправ - утримувати м'ячик, балансувати і іншою рукою годувати собаку. Таким чином намагаються включити в процес реабілітації емоції людини.

"Під час реабілітаційного процесу активізуються всі аспекти: психологічний, фізичний і ментальний, - ділиться кінолог Катерина, яка регулярно відвідує реабілітаційний центр разом із собаками, - Проте емоційний стан залишається досить нестабільним через часті рецидиви, непередбачуваність результатів та тривале перебування в лікарні. Люди починають відчувати справжні емоційні гойдалки."

На зустрічі з'являється сліпий воїн (фото: РБК-Україна)

Однією з ключових вимог до таких собак є їхня повна терпимість до людей. У разі травм або порушень зору пацієнт може ненавмисно наступити на лапу або випадково впустити милиці, тому собака повинна реагувати на це без агресії.

Особлива зірка тут - собака Поля, перша в Україні поліцейська собака емоційної підтримки. Вона сама пережила травму хребта і дев'ятигодинну операцію, тому як ніхто інший знає про волю до життя.

Військовослужбовець Олександр стверджує, що зустрічі подібного типу - це справжній ковток свіжого повітря: "У мене вдома живе англійський кокер-спанієль. Я просто обожнюю собак. Вони ніколи не зрадять і завжди залишаються вірними, як показує досвід останніх часів".

Протягом багатьох років вчені по всьому світу займаються дослідженнями каністерапії, або лікування за допомогою собак, і підтверджують її позитивний вплив. Коли ветеран взаємодіє з собакою, погладжуючи її чи граючи, рівень кортизолу, гормону стресу, у його крові значно знижується. Це, в свою чергу, сприяє тому, що військові виходять з емоційної "ізоляції" і починають краще взаємодіяти зі своїми лікарями.

Лікарі в Україні стверджують, що каністерапія сприяє швидшій соціалізації ветеранів з ампутаціями. Чотирилапі друзі не звертають уваги на зовнішність чи інші особливості. Вони просто приймають людину такою, якою вона є, що допомагає ветеранам легше впоратися з їх новими обставинами.

Ступінь стресу у військовослужбовців значно зменшується після взаємодії з тваринами (джерело: РБК-Україна)

***

Дослідження в галузі науки підтвердили, що емоційний стан пацієнта має прямий вплив на швидкість його одужання. Коли людина відчуває негативні емоції та вірить, що нічого не зможе їй допомогти, її відновлення стає значно ускладненим. Навпаки, позитивне мислення та рішучість не здаватися можуть значно прискорити процес лікування.

Для деяких людей величезною перемогою є те, що вони змогли самостійно заправити ліжко, в той час як інші знаходять полегшення у теплоті обіймів свого чотирилапого друга. Основне – продовжувати боротися і вірити, що відновлення після серйозних травм є цілком можливим і досяжним.

Ознайомтеся також з історією добровольця, який не раз виходив переможцем із смертоносних ситуацій та заявив: "Не прагну залишити війну у спадок".