Саїд Ісмагілов, колишній муфтій мусульман України та молодший лейтенант 57-ої окремої мотопіхотної бригади, висловив думку, що Москва продовжить бути символом варварства.

"Для росіян існує глибока психологічна травма, оскільки вони в глибині душі усвідомлюють, що не європейці."

Саїде, окрім вашого минулого як муфтія, ви також є кандидатом філософських наук, чи не так? Це дозволяє вам розглядати цю війну з філософської перспективи?

Безумовно. Ця війна має глибокий онтологічний сенс; вона не обмежується лише боротьбою за ресурси чи території. Це сутичка, що має на меті знищення української цивілізації. Саме існування феномена українськості викликає у них невимовну ненависть, що обумовлює їхню агресію та безжальність. Вони страчують полонених, ґвалтують мирних жителів, холоднокровно руйнують цивільну інфраструктуру, усвідомлюючи, що це призведе до страждань і смерті людей — і це їх радує. Їх дратує, що існують українці, які не прагнуть стати "руськими", і що ті, кого вони вважали підкореними, знайшли в собі сили відновити свою ідентичність. Сильний опір, з Революції на граніті до Помаранчевої революції, Революції гідності та створення добровольчих батальйонів, які прагнуть захищати Україну та українськість, став для них шоком, адже їм не вдалося викорінити всі ці прояви. Повністю знищити населення в сучасному світі неможливо, тому їхня мета — знищити носіїв національної ідеї, тих, хто формує культуру, мову та свідомість, хто навчає українців бути українцями, і тих, хто представляє нашу цивілізацію на міжнародному рівні.

Є щось, що не дає мені спокою: мені здається, у їхньому ставленні до нас і в їхніх наративах є певна суперечність, спроба об'єднати те, що не може бути поєднане. З одного боку, вони справді відчувають неприязнь до самих термінів "українство", "українець", "Україна". А з іншого – вони продовжують вперто заперечувати нашу ідентичність, вважаючи українців неначе росіян, але з якимись відмінностями, росіян, які нібито втратили свою національну сутність і відмовилися від неї, що робить їх для них зрадниками. Ця нездатність сприймати чужу культуру та приймати інакшість доводить ситуацію до абсурду: коли дивишся на відео росіянина, який радіє новим супермаркетам у Маріуполі, розумієш, що ці супермаркети збудовані на руїнах і в могилах, і не можеш зрозуміти, де ж тут взагалі цивілізаційні цінності?

На мою думку, у росіян існує глибока психологічна травма, пов’язана з їхньою ідентичністю як неєвропейців. Вони меншою мірою є слов'янами, а насправді є спадкоємцями ординської культури. Як татарин, я можу це стверджувати. Я закінчив Московський ісламський університет, прожив у Москві і спостерігав за подіями, що там відбуваються. Російська імперія заснована на принципах, запозичених з ординських і монгольських традицій, де влада абсолютно безмежна. Автократія царя, подібно до влади хана, базується на ідеї, що всі є підлеглими, а з ними можна робити що завгодно. Тому європейські цінності, такі як права людини, свобода слова та гідність особистості, для них не мають значення. Вони уособлюють собою азіатську сутність у середньовічному розумінні цього терміна, і в них існує глибоке прагнення стати європейцями. Але досягнути цього вони можуть лише через українську культуру. Без України та Києва Москва перетворюється на орду.

Фото: скрин відео Саїд Ісмагілов і Сергій Жадан

Форпост авторитаризму в Європі: коріння Москви в Азії

Їм потрібна від нас наша українська історія. Вони хочуть приєднати й нашу територію, і нашу історію, і сказати, що ніякої української історії немає, є лише московська, російська. Без цього, коли вони програють війну, а я вірю в те, що вони програють, їм доведеться визнати, що це -- ніяка не європейська ідентичність. Що відрізняє Путіна і його оточення від президентів середньоазійських республік або Сі Цзіньпіна чи Кім Чен Ина? Нічого. Це все -- східні деспоти, тирани, самодури, там немає ніякої людської гідності.

Ваша думка про Україну як своєрідний фільтр європейськості для Росії дійсно цікава. Варто також згадати про втрачені ними Польщу, Фінляндію та країни Балтії, які колись виконували аналогічну роль. Ці регіони дозволяли імперії вважати себе частиною Європи, підтримуючи своє європейське присутність через колоніальні зв'язки. Сьогодні ж ця втрата призвела до значного світоглядного розриву між Європою, навіть її східною частиною, та тими реаліями, які починаються на сході від неї.

Пригадаємо епоху Петра I, коли він ухвалив рішення змінити орієнтацію розвитку країни з азійської на європейську. Це було обумовлено великими перспективами, які відкривалися перед державою. Стати на рівень з європейськими країнами, отримати доступ до науки, освіти, новітніх технологій та фінансових ринків — це були ключові цілі. Росія прагнула стати імперією, метрополією, і їй необхідно було знайти спосіб інтегруватися в європейське суспільство.

Мімікрувати, так.

І от Петро І почав брити бороди боярам, будувати сучасне військо, флот, міста почав будувати, бо до цього моменту вони жили як реальний азійський аул. Це була спадщина Золотої Орди. Що могло цю територію наблизити до Європи? Країни, які були частиною європейської культури. А Україна на той час була найближча до Європи, це була частина Речі Посполитої, дуже сучасної для Середньовіччя європейської держави. Тут давались права, свободи, шляхетські титули, вольності. А там була чиста холопщина, рабство, люди належали, як майно, можновладцям. Щоб ставати частиною європейської цивілізації, потрібно було брати європейську, українську культуру, освіту, науку, український досвід і забирати собі, вписувати в свою історію весь український спадок. Забери у Росії частину, що пов'язана з Україною, -- нічого не залишиться.

Зображення: кадр з відео Саїда Ісмагілова "Імперії необхідно постійно розширювати свої кордони для виживання, адже в іншому випадку їй важко буде обґрунтувати поневоленим народам, чому вони повинні боротися та віддавати свої життя за неї..."

Ось ще один цікавий аспект, пов'язаний із колонізацією Криму, який на той час був переважно ісламським регіоном. Ми можемо спостерігати парадокс: з одного боку, Росія намагається підкреслити свою азійську ідентичність, а з іншого — вона невпинно тримається за своє православ'я, чітко відмежовуючи себе від інших форм християнства. Завоювання Криму фактично призвело до знищення іншої культури. Не було ані поваги, ані визнання до українських татар і кримчан, їхньої історії та релігійних традицій.

Імперія для свого існування має постійно розширюватися, інакше вона не може пояснити всім поневоленим народам, заради чого вони знаходяться в межах однієї держави, чому вони мають за неї воювати, вмирати, сплачувати їй податки. Що може поєднувати бурята з дагестанцем? Нічого, абсолютно різні культури, релігії, мови, тисяча кілометрів між ними. Єдине спільного, що в них є, -- це тюрма. Велика територія, яка підкорила і тих, і тих, і вимагає лояльності.

Російська імперія завжди перебуває у стані війни, адже її сутність полягає в підкоренні стратегічно важливих територій. Крим завжди займав особливе місце на карті, адже він є ключовою точкою в Чорному морі, розташованою неподалік від Візантії, до якої Росія постійно прагне повернутися. Російська мрія про контроль над Босфором та посилення своєї присутності в регіоні, зокрема в Стамбулі, не згасла. Саме тому вони вважають свою церкву однією з провідних православних установ у світі, стверджуючи, що Москва є Третім Римом. Коли турки захопили Візантію і впав Константинополь, Москва скористалася цією ситуацією, ставши новим центром православ'я. Вони оголосили: "Візантійська церква підкорена, тепер вона під османським, мусульманським контролем, і ми, Москва, повинні стати православною столицею, ведучи всіх за собою!". Таким чином, анексія Криму стала не лише розширенням території, але й важливим кроком у наближенні до Константинополя, що має величезне значення для російської імперії.

Зображення: Макс Левін 'Зелені чоловіки' поблизу військової бази в Криму, березень 2014 року.

Згадайте міф про те, що саме в Херсонесі хрестили в православ'я князя Володимира, він важливий для них. Відбираючи у нас Херсонес і Крим, росіяни вважали, що вони повертаються до своїх "джерел і витоків", що от вони там приєднали свою історичну територію і тим легітимізують себе як імперію.

"Першим військовим капеланом був сам засновник ісламу, Пророк Мухаммед"

Спробуймо перейти від геополітичних тем та світових подій до особистих аспектів. Яка роль муфтія під час війни? Чи можна це вважати природним розвитком подій, чи ж це радше виключення, особливий випадок?

В історії ісламу існує велика кількість військових капеланів. Звісно, "капеланство" -- це європейський феномен, але в ісламі також існували священники, імами, які були у війську і проповіддю підтримували військових, молилися разом з ними, ховали їх відповідно до обрядів. Цей феномен не є чужим для ісламу. Можна сказати, що фактично першим військовим капеланом був сам засновник ісламу, Пророк Мухаммед. І сталося це в першій битві в історії ісламу, битві при Бадрі. Він повів військо захищатися від набагато чисельнішого війська мекканських язичників, їх було втричі більше, ніж мусульман, і, розуміючи, що вони мають перевагу в живій силі, Пророк дуже хвилювався і всю ніч молився за своїх воїнів. Врешті, вони перемогли. Це історія про те, що у війську присутня людина, яка підтримує дух цього війська, постійно молиться, є лідером духовним.

Чесно кажучи, в сучасному світі я не чув жодного разу, щоб муфтій узяв і став військовим. Але в мене не було вибору. Ми всі пам'ятаємо перші дні великої війни: наша державність і наше майбутнє висіли на волосинці. Ніхто з нас не був впевнений, що не впадуть Київ, Харків, Одеса, бо наступ ворогів був шаленим, швидким. І в перші дні вторгнення я прийшов до мечеті, а там нікого немає. От просто жодного вірянина. Що я тут буду робити? Сидіти посеред порожніх стін і молитися, коли країна у критичному періоді? Я не бачив тоді свою діяльність як діяльність військового капелана...

Фото: facebook/Аліна Смутко

А чому, власне?

Бо я бачив, що потрібно інше, що зараз я можу більше. У мене були і є парафіяни -- парамедики з "Госпітальєрів", добровольці. Я спитав: чим я можу допомогти країні в ці найважчі часи. Вони сказали: "Давай, до нас!". Спочатку я був водієм, ми вивозили поранених -- і військових, і цивільних. Потім я пройшов навчання з тактичної медицини, працював як парамедик, починав із Київщини. У перші наші виїзди ми вивозили поранених з Бучі, з Ірпеня. Коли ворога з Київщини вигнали, то вже 4 квітня ми були в Лисичанську, вивозили поранених, в тому числі з 57-ї бригади, де ось зараз я служу.

Ця діяльність приносила мені спокій. Я усвідомлював, що вношу свій внесок у добробут своєї країни та народу, роблячи все можливе. Головне, щоб у моєму серці не було місця для сорому, щоб я не сприймав себе як coward, малодушну особистість, яка покинула все в найскладніші моменти.

Я пам'ятаю погляди поранених, яких ми підтримували, тримаючи за руки. Вони не можуть передати свій біль словами, тому ти просто дивишся в їх очі, обіймаєш їхню руку, заспокоюєш і говориш: "Ти виживеш, ти вже в безпеці, ми не дамо тобі піти". Важливо завжди вести діалог — якщо людина відключається, ризик її загибелі зростає. Поки він говорить з тобою і ти його підтримуєш, у нього є шанс на порятунок. Ми питали про їхніх дітей, дружин, як сталося поранення, як вони почуваються. І вони ділилися своїми історіями. Деякі з хлопців, коли біль трохи вщухає, починають кричати: "Куди ти мене ведеш?! Мої товариші залишилися на позиціях! Я вже не відчуваю болю! Поверни мене назад!". Я бачу, що людина серйозно травмована, знаю, що знеболювальне скоро перестане діяти, тому кажу: "Ми веземо тебе до шпиталю, лікар огляне тебе, і якщо він дозволить, ми повернемо тебе назад на позицію". Звісно, ми не повертали їх на позиції, але поки везеш їх, важливо заспокоювати. Життя цих людей дійсно в твоїх руках, і за це не соромно. Ти усвідомлюєш, що на своєму місці, і це приносить тобі відчуття щастя. Ти відчуваєш себе не бездушною істотою, а справжньою людиною, що надає допомогу.

Фото: facebook/Саід Ісмагілов Порятунок побратима

Ви, людина, яка протягом усього життя розмірковувала про віру, виступала як посередник між божественним і людським, намагаючись узгодити питання віри, опиняєтеся у зовсім іншій реальності. Ви відчуваєте близькість смерті такою, якою вона є, коли вона перестає бути лише метафорою. Що ж сталося? Які зміни або злам у вашій свідомості відбулися? Чи були ви морально готові до цього?

По-перше, я був морально готовий до цього, а по-друге, саме в таких ситуаціях відчувається Божа присутність, адже на війні відбуваються надзвичайні речі. Іноді, коли видається, що немає жодних шансів на виживання, людина все ж виходить зі складної ситуації. Без підтримки Бога ми б не змогли витримати. Я переконаний, що якби не Божа допомога, країна могла б впасти вже в перші дні вторгнення. Саме Божа допомога та благодать стали запорукою нашої стійкості.

Звідки в українців взявся дух цього героїзму, жертовності, коли люди кидали все й ішли на фронт, з-за кордону приїжджали захищати батьківщину? Оце піднесення, як було в перші місяці війни, воно ж не просто так з'являється в людині. Всередині мають бути такі цінності, які прокидаються, і от людина готова йти на смерть, на страждання, на багато що готова йти.

У цих обставинах ти починаєш усвідомлювати важливість віри, відчувати Боже супроводження та розуміти, що таке Божа благодать.

Чому я був певною мірою готовий до цього моменту? Бо в ісламській традиції останнім, хто перебуває з померлим, є священик. Мусульманський священнослужитель виконує обряд омовіння тіла покійного та готує його до поховання. У могилі робиться підкоп, імам спускається вниз, і йому передають тіло, загорнуте в саван. Він обережно розміщує його на бік у підкопі та закриває дошками. Потім імама витягують з могили, а її засипають землею. Я завжди наголошував парафіянам: поважайте релігійних служителів, адже це буде остання людина, яка буде з вами. Ніхто з ваших дітей чи дружини не спуститься до вас у могилу, лише той, хто веде вас до мечеті та громади. Ця людина спуститься разом з вами під землю. У цьому криється глибокий символізм: ти особисто передаєш померлого з світу живих, а потім повертаєшся до світла. Коли ти постійно займаєшся цим, то починаєш сприймати смерть, тіла, страждання зовсім по-іншому.

Зображення: facebook/Саід Ісмагілов Імам Саїд Ісмагілов у місті Костянтинівка, Донецька область, 9 липня 2022 року.

Найскладніше — це приховувати своїх близьких. Деякі імами звертаються до колег з проханням: «Я не можу поховати свою матір, допоможи мені, будь ласка». Але людина, яка постійно перебуває на межі життя і смерті, під час війни починає інакше сприймати ці поняття. Для мене це не стало трагедією; я сприймав це як частину життя, адже вже мав досвід спостереження за смертю та втратою в цивільному житті. Це стало невід'ємною частиною моєї роботи.

І коли я був парамедиком-добровольцем, намагатися рятувати поранених, щоб вони не перейшли до світу померлих.

"Якщо чоловік не здатний стати воїном, він повинен стати волонтером."

Ви згадуєте про свою готовність, що сформувалася в результаті вашої діяльності, віри та освіти. Проте час від часу виникає питання, яке хвилює багатьох: як Бог міг дозволити таке? Як священнослужитель, що б ви могли відповісти на це запитання?

Для людства існування в мирі є скоріше винятком, ніж звичним явищем. На жаль, цивілізація завжди перебуває у стані конфлікту. Після завершення Другої світової війни, коли європейські суспільства усвідомили масштаби жаху та трагедії, що принесли війни, майже вісімдесят років вони намагалися уникати цих спогадів. Нині ж європейці часто не бажають сприймати реалії сучасності. Проте у священних текстах ми постійно натрапляємо на оповіді про війни та настанови щодо поведінки людини в умовах конфлікту. Яким чином слід поводитися? Чи існує певний моральний кодекс для воїнів? Чи є участь у бойових діях обов'язком кожного, чи це лише право? Наприклад, у нашій мусульманській традиції захист батьківщини вважається обов'язком для кожного чоловіка. Якщо ж чоловік не здатний стати воїном через хворобу, вік чи фізичну слабкість, він навіть у такому випадку повинен підтримувати тих, хто бореться.

Сьогодні, в День волонтера, ми ведемо цю важливу розмову, і я хочу висловити щиру вдячність усім волонтерам, які підтримують наші Збройні Сили. Без вашої допомоги ми б не змогли витримати всі труднощі. Щиро дякую вам від усіх захисників нашої країни!

Розглядаючи це питання в контексті ісламу, можна сказати, що якщо чоловік не здатен стати воїном, його обов'язок полягає в тому, щоб проявити себе в ролі волонтера. Коли пророк Мухаммед організовував військові походи, він залучав навіть тих, хто не міг бути на полі бою. Ці люди виконували важливі завдання: виносили поранених, надавали медичну допомогу, постачали їжу та зброю. В армії були чоловіки, які не могли брати участь у боях, і їхня роль полягала в підтримці тилу. Хтось мав дбати про поранених, хтось — готувати їжу після важкого дня, а хтось — приносити воду. Це волонтерство було закладено в саму суть спільноти.

Зображення: фрагмент відео Сергія Жадана.

Для мусульманського чоловіка ганебно, якщо він втікає і кидає без захисту родину, дітей, країну, своє суспільство, це реально соромно, й у деяких народів до цього ставляться дуже, дуже жорстко. У мусульманських народів Північного Кавказу чоловік, який втік і не захищав свою родину, позбавляється будь-якої поваги. Ну як же ж? Це твій обов'язок! Ти ж маєш захистити тих людей, які на тебе сподіваються! І так само українські чоловіки -- на вас сподівається все суспільство, на вас дивляться діти, на вас дивляться жінки, на вас дивляться літні люди, які вже прожили своє життя і вже не можуть воювати. Вони дивляться з надією, що ви будете їх захищати. Як можна не бажати захистити тих людей, які в тебе вірять, на тебе сподіваються?! Бути захисником -- це природно.

Здається, що віра завжди має проходити через певні випробування.

Віра завжди потребує випробувань. Легко бути віруючим, працюючи в храмі, де люди приходять до тебе з пошаною, шукаючи духовної підтримки. Ти ведеш молитви, даєш настанови, перебуваєш у комфортній атмосфері. Проте все змінюється, коли ти опиняєшся на фронті, де смерть стає невід’ємною частиною повсякденності. Вона присутня навіть тоді, коли ти прокидаєшся і лягаєш спати.

Ти повинен залишатися вірним своїм переконанням. Твоя роль полягає в тому, щоб бути прикладом, надавати підтримку та дарувати спокій. Часто мусульманські воїни, які борються за наші Збройні Сили України, запитували мене: "Що робити далі?" І я завжди відповідав їм: якщо ви загинете, ви потрапите до раю, адже ви не є загарбниками, не вбивцями і не ґвалтівниками. Ви — захисники, які стоять на захисті того, що вам даровано Богом. Ця країна належить всій українській нації, і Господь подарував нам цю землю. У нас є надзвичайно багатогранна і цікава культура, своя мова, а також талановиті та чудові люди. Це все потрібно зберігати і оберігати, ви повинні бути відважними. Вірте у нашу перемогу!

"Суть не в тому, що вони не шанують Бога, а в способах виконання своїх обов'язків." Капелани висловлюють свої думки щодо викликів у капеланській службі.

Я ділюсь священними текстами з Корану, історіями про Пророка Мухаммеда, а також про видатних героїв, воїнів і духовних наставників в ісламі. Основне завдання військового капелана полягає в тому, щоб бути поруч і спілкуватись з людьми. Війна приносить чимало стресів, і я сам це відчуваю. Знаєте, я став основоположником мусульманського військового капеланства, адже християнське вже існувало з 2014 року, а мусульманське – ні. Коли розпочалась окупація Криму та Донбасу, серед захисників України виявилися кримські татари та мусульмани з інших народів. Тоді я був муфтієм. Християнські капелани почали звертатися до мене з питанням: "Чому ніхто з вас не приїжджає підтримати мусульманських воїнів? Вони приходять до нас, а ми не знаємо, що їм сказати, адже не читали Коран. Ми можемо надати духовну підтримку з християнської перспективи, але не впевнені, що це відповідатиме їхнім переконанням". Я подумав: як же це соромно, вони звернули на це увагу, а ми не подбали про це.

Я вирушив у подорож, щоб зрозуміти, що значить бути на війні з військовими. У одному з військових підрозділів я знайшов мусульман, зв’язався з їхнім командиром, представився і запитав, чи можу я приїхати. Вони були надзвичайно раді моєму візиту і сказали: нарешті хтось завітав до нас! Я усвідомив, наскільки це важливо. Так ми започаткували військове капеланство. Основне завдання всіх капеланів – бути поруч із військовими.

Зображення: facebook/Саід Ісмагілов Саїд Ісмагілов разом із товаришами-мусульманами у Бахмуті, січень 2023 року.

Скільки ж насправді існує імамів-капеланів?

На офіційних посадах, здається, перебуває п'ять осіб. Цікаво, що існує певна залежність у відсотках в залежності від кількості військовослужбовців тієї чи іншої релігії. Більшість наших військових – християни, і їхня частка становить 80%. Але ось що дивно: до початку війни в Україні було приблизно один мільйон мусульман, що складає всього 0,2% від загальної кількості населення. Проте у Збройних Силах України їхня частка становить 2%. Це означає, що пропорційно до загальної кількості населення мусульмани в армії представлені досить значно. Спочатку я подумав, що це може бути якась помилка. Але потім я виявив, що в Генеральному штабі працюють мусульмани, є полковники та підполковники, солдати, а також унікальні фахівці та медики, про яких я навіть не підозрював. Це змусило мене усвідомити, що з ними варто активно співпрацювати.

Якщо офіційних посадах недостатньо, деякі імами виконують свої обов'язки на волонтерських засадах. Вони приїжджають, щоб допомогти, святкують мусульманські свята, спілкуються, проводять молебні і знову повертаються до своїх мечетей. Спостерігати за армією з боку — це одне, а потрапити в саму атмосферу — зовсім інше. Коли ти усередині, починаєш розуміти всі нюанси, усвідомлюєш, як важко бути солдатом, який захищає свою країну. Ми змушені тримати оборону на межі людських можливостей, протистояти агресивній силі, що переважає чисельно, і це виснажує. Тому важливо спілкуватися з людьми. Часом я замислююсь: чи не приїде до мене хоч один з капеланів? Я серйозно. Часто жартую зі своїми учнями, які стали капеланами: "Чи не хочете завітати до мене? Ви ж знаєте, як мені бракує спілкування!"

"Ми постійно підкреслюємо, що колись повернемося до нашого улюбленого Донецька на броньованій техніці та піднімемо там перший український стяг."

Коли ви були головним муфтієм, ви мешкали в Донецьку?

Я мешкав у двох містах: Київ та Донецьк.

Ви ж не раз відвідували донецький майдан, чи не так?

Отже, більшу частину часу я провів в інших місцях. У Київ я навідувався лише тричі. Перший раз я приїхав, щоб виступити перед Майданом, а потім — 22 лютого, в день, коли відбулися розстріли на Майдані, і залишався там під час усіх цих трагічних подій.

Фото: скрин відео Саїд Ісмагілов

Я часто пам'ятаю про донецький майдан і спільноту активістів з Донецької та Луганської областей – це надзвичайно сильні та світлі особистості. Можливо, їх було не так багато, як у Києві, адже багато жителів Донецька та Харкова приїжджали до столиці. Проте їхня сила була вражаючою. Яка для вас особисто значення донецького майдану? Про що це для вас?

Знаєте, це, мабуть, найяскравіша сторінка сучасної історії Донецька. Донецьк завжди розглядався як ковальня радянського пролетаріату, нас там зі школи виховували як радянських людей, і потім з нього стали робити вотчину Партії регіонів, експансії російської ідеології. І в цьому середовищі, абсолютно посіченому, абсолютно несприятливо налаштованому до української ідентичності, бути українцем і заявляти про себе, як про українця, -- це був вчинок. Це була позиція.

Це були творчі люди, науковці, надзвичайно цікаві, високоінтелектуальні, освічені, які усвідомлювали свою українськість і те, що майбутнє -- виключно за Україною. Там було про що порозмовляти. Український Донбас протистояв агресивній масі, в тому числі завезених з Росії провокаторів. Це яскрава сторінка, яку я згадую завжди з теплом, повагою, з любов'ю.

Ця історія має для мене особливе значення, адже я особисто знайомий і люблю багатьох людей, які брали участь у подіях на донецькому майдані. Чи є у вас особисті зв’язки з тими, хто був там і згодом покинув місто? Чи залишилося це середовище активним і продовжує своє існування десь ще?

Звісно, ця спільнота продовжує активно існувати, і більшість її членів переїхали до Києва. Це творчі особистості та науковці, які підтримують зв’язок один з одним. Крім того, вони мають можливість зустрічатися у лавах Збройних Сил України. Серед військових є чимало представників Донеччини, і ми постійно контактуємо, намагаючись зустрітися, коли з’являється така можливість. Ми часто жартуємо, що повернемося до рідного міста на танках і піднімемо перший український прапор. І тут починаються суперечки про те, хто підніме його на якій будівлі. Я висловив бажання підняти прапор на будівлі обласної ради, зауваживши, що це місце ніхто не повинен займати. "Піднімайте над міською радою або на площі (досі) Леніна, а облраду залиште мені," – додав я.