Станіслав Старостенко заявив: "Люди з грошима та банківськими картками приходять на штурми, адже не мають довіри до своїх співвітчизників."

На старті масштабного вторгнення його емоційний виступ в прямому ефірі ізраїльського телебачення швидко став вірусним і привернув широку увагу. "Не треба сперечатися, хлопці, потрібно підтримувати Україну! А ви тільки говорите! Хватить базікати!" - висловився тоді на камеру Станіслав Старостенко.

Декілька секунд щирої, незапереченої істини здобули величезну популярність, стали мемом і водночас втіленням настроїв українців на початку великої війни: менше слів – більше справ.

Сьогодні Станіслав виконує обов'язки бойового пілота роти безпілотників у складі 2-го штурмового батальйону 5-ї окремої штурмової бригади. Його позивний - Юрист, адже до мобілізації він очолював юридичний відділ Національного музею історії України. Однак юриспруденція - це лише один з численних аспектів його життя. Старостенко має сім вищих дипломів і завжди поєднував навчання з професією: його освіта охоплює економіку, право, державне управління, соціальну психологію, спеціальну та інклюзивну освіту, агрономію, а також фах у газовидобувній галузі. Він працював у Центрі протидії дезінформації при РНБО, був директором інклюзивного дитячого садка, а раніше займався фермерством на своїй рідній Харківщині, в Вовчанську, де має земельну ділянку та сад. Його девіз простий: для досягнення успіху необхідно постійно навчатися.

Для більшості людей перша зустріч з ним відбулася завдяки тому короткому відео – емоційному, вражаючому та абсолютно відвертому. Саме воно стало стартовим пунктом нашої бесіди.

Поділіться, будь ласка, більш детальною інформацією про цю несподівану зустріч.

Приблизно о 3:30 того дня мені зателефонував батько з Вовчанська і повідомив, що через наш садок, який розташований всього за три кілометри від кордону з Росією, проїжджають танки. Я дочекалася ранку і вирушила до КМДА, щоб записатися в добровольці. Однак мене направили у військкомат, звідти ж відправили назад. Так продовжувалося. А потім взагалі заявили: "Ми не приймаємо без зброї". Щоб продемонструвати свою рішучість, я вирвала паркувальний стовпчик біля адміністрації і вигукнула: "Ви що, зовсім здуріли?! Я дуже злий на окупантів!" І лише тоді мене записали. Я повернулася додому, щоб зібрати речі. По дорозі біля Gulliver зустріла знімальну групу і сказала: "Потрібно не тільки говорити, а й допомагати Україні!"

- Що вас спонукало долучитися до їхньої розмови?

По-перше, я дійсно так відчував. По-друге, мене протягом усього дня постійно штовхали з одного місця в інше, і це вже справді почало дратувати – адже всі навколо тільки говорять, а жодних дій не вживають. Я був на емоційному підйомі. Не люблю, коли багато говорять, але не діють.

Не так давно в одному з відео на своїй сторінці ви поділилися: "Ніколи не уявляв, що стану мемом, який знають по всій Україні"...

Він точно не прагнув стати мемом (сміється. - О.М.).

Чи маєте відчуття, що набули популярності?

- Ні-ні! Я просто виконую свої обов'язки.

Я помітила, що ви нещодавно відкрили акаунт в Instagram. Чому ви вирішили це зробити саме в цей момент?

Я вирішив створити цю сторінку, оскільки, на жаль, сьогодні багато українців забули, що війна все ще триває, і кількість донатів зменшується. Це моя особиста ініціатива, щоб нагадати про важливість підтримки.

- Під вашими постами та у коментарях до новин про той випадок біля Gulliver люди вам дякують, розказують, що на початку повномасштабного вторгнення ви цим допомогли їм не з'їхати з глузду і називають вас прикладом мужності...

Я не вважаю себе надзвичайно мужнім. Я теж відчуваю страх і тривогу. Щоразу, коли стикаєшся з цим, доводиться приймати рішення. Але важливо виконувати свої обов'язки на високому рівні, щоб прогнати ненависного ворога. Я ж хочу повернутися до свого саду (посміхається. - О.М.).

Ви так і не дійшли до ТрО, чи не так?

- Ні. Розумієте, я ж стояв у витоків створення організації Центр протидії дезінформації при РНБО і працював там до початку 2024 року. Спочатку був аналітиком, потім старшим аналітиком, далі - завідувачем спеціального сектору. Керівництво не пустило мене в добровольці. Сказали: "Сиди, ти тут дуже потрібен". Справді, ми багато чого корисного зробили у сфері інформаційної боротьби. На той час бажаючих долучитися до оборони було багато, а робити мою роботу мало хто міг. Тому мене забронювали, і я продовжував аналізувати, збирати дані й писати аналітичні записки для засідань РНБО. Однак потім змінилося керівництво, і за сталою українською традицією команда пішла зі своїм керівником.

- Тож ви вирішили взяти участь у мобілізації?

- Ні. Працював в Українському сервісі розмінування - пішов розміновувати наші території в Херсонській та Миколаївській областях. Мене повісткою не викликали, адже ще була бронь.

- Який найяскравіший спогад у вас звідти залишився?

Снігурівка, що зазнала нищівного удару. Кожен двір тут приховує в собі історію родини, маленький всесвіт, який існував до лихоліття. Дехто вирощував мушлю, інші займалися плетінням лозини або виготовленням надгробків. Але все це тепер знищено. Я пам'ятаю Снігурівку до війни – це був квітучий край! Тепер же все зруйновано і спаплюжено. Це викликає глибокі почуття ненависті та гніву.

- То як ви потрапили до війська?

Коли я отримав повістку, вирішив іти. Проте виникла дивна ситуація з ТЦК: я перебував на обліку в Печерському центрі комплектування, оскільки проживав у цьому районі, але в березні 2025 року мені надійшла повістка за місцем реєстрації - з Вовчанська. Я вирушив туди, але мене направили назад до Києва. Незважаючи на те, що у мене була броня від Національного музею історії України, я все ж вирішив мобілізуватися. Єдиною умовою для мене було потрапити до 5-ї штурмової бригади.

- Чому так?

У цьому навчальному центрі підготовка просто неймовірна! Під час БЗВП я вистріляв понад півтори тисячі набоїв. Наші інструктори - це досвідчені бойові сержанти, а все командування має досвід служби на передовій. Ось чому я прагнув потрапити саме до 5-ї бригади.

Чому ви обрали подорожувати літаком?

(посміхається. - О.М.) Це ж армія, а не моє особисте рішення. Зверніть увагу, що робота пілота лише на 25% пов'язана з польотами. Насправді вона вимагає високого рівня інтелектуальних навичок.

Вважаю, що моя здатність до навчання зіграла важливу роль у відборі на цю програму. З нас десятьох, які проходили навчання, четверо приєдналися до мого батальйону, а решта розподілилися по інших підрозділах. Ми не просто пілоти, а спеціалізовані бомбардировщики. Після завершення навчання в центрі, наша підготовка тривала на місці, де ми вдосконалювали навички скидання бомб. Щоб ви зрозуміли, я здатен влучити в ціль з відстані 50 метрів. На позицію я вийшов лише на 18-й день після прибуття сюди.

Яким чином відбувся той перший виступ?

Коли я разом із моїм товаришем, досвідченим пілотом, прибув на "нуль", нам наказали підготувати літак. Ми виконали це завдання. Вранці наш населений пункт атакували вороги. Це був безпосередній бій. Зазвичай пілоти перебувають на відстані двох-трьох кілометрів від лінії фронту, але через нестабільну ситуацію ми опинилися ближче і змушені були працювати з штурмовиками. Завдяки відмінній підготовці в нашому навчальному центрі, ми змогли успішно виконати свою місію.

Я хочу поділитися прикладом нашого навчання. Ми брали участь у рольових іграх, які імітували атаки та оборону. Наші сержанти навчали нас тактиці. У нас були спеціальні автомати з пластиковими кульками. Спочатку ми грали в командах: четверо захисників проти восьми атакуючих. Виявилось, що захисники майже завжди перемагали. Але в останній тиждень БЗВП ситуація змінилася: на цей раз чотири людини атакували, а вісім захищалися. І ми змогли прорвати оборону! Коли на позицію прийшли противники, ми вже знали, як діяти. Усе пройшло успішно, противники були нейтралізовані. Після першого виходу я відвідав своїх сержантів, які мене тренували, щоб подякувати їм за отримані знання. Завдяки якісній підготовці я зміг впоратися із ситуацією. Звісно, на позиції було страшно, але я зосередився і почав діяти. Сподіваюся, результат був непоганим.

- Як долати страх за таких обставин?

- А навіщо це робити?! Страх є необхідним елементом. Я не вважаю, що його слід долати. Розумне ставлення до страху допомагає уникнути легковажності, яка може призвести до помилок. Наша мета — не загинути героїчно (це не так вже й складно), а вижити і знищити якомога більше ворогів. Такі завдання ставить перед нами командування, і ми із задоволенням їх виконуємо.

Нещодавно міністр оборони висловив думку про необхідність досягти рівня, при якому Росія щомісяця втрачала б 50 тисяч своїх військових. Яке ваше бачення щодо цього виклику?

Отже, нам потрібно вийти на виконання завдань. Наш підрозділ щодня вносить свій внесок у загальну справу. Ми працюємо з усією віддачею. В нашій команді панує дивовижна атмосфера. Тут справжні друзі і побратими, на відміну від російських військових. Я особисто спостерігав, як вони йдуть в атаки з грошима та банківськими картками, оскільки не довіряють один одному. У нас такого немає. Ми залишаємо цінні речі позаду і не переживаємо за них. У нашій команді дійсно існує братерство – ми завжди підтримуємо одне одного.

- Ви зараз воюєте на Гуляйпільському напрямку. Я нещодавно дивилася інтерв'ю заступника командира 1-го штурмового батальйону 1-го ОШП імені Дмитра Коцюбайла, який також у Запорізькій області, на позивний Француз, де він розказував, що противник штурмував на конях. Ви таке бачили?

- Мені не доводилося. Ми бачили п#дарів на мотоциклах і різних драндулєтах. В основному, спостерігаємо, як вони йдуть гинути і удобрювати нашу землю. Несуть такі великі рюкзаки. Але при першому контакті кидають їх і тікають. Ще заходив такий підрозділ типу "рексів" - без шоломів та касок. Близько 100 осіб. Наш взвод із 20 бійців "розмотав" їх за дві доби.

Яким чином вони нині зазвичай здійснюють штурми? Чи використовують маленькі команди?

Малими групами відбувається інфільтрація. Користуючись туманом, по двоє-троє людей просуваються вперед, обережно рухаючись. Як я вже згадував, вони також пересуваються на мотоциклах, але ми швидко реагуємо на це. Тому "потеряшок" стає чимало. Вони можуть зайти до будинку і заховатися в підвалі, а потім повідомляють своїм: "Ми вже все контролюємо!" Але що ж ви контролюєте?! Нічого! Проте вони продовжують рухатися, і їх дійсно багато. Крім того, велика кількість їхніх КАБів надає їм певну перевагу.

Проте наші пілоти мають вищу кваліфікацію, ніж їхні. Що стосується технічного забезпечення, то воно також перевищує їхні можливості. Так, у них є кілька сильних підрозділів, але ми можемо похвалитися численною армією справжніх професіоналів.

- Коли частіше штурмують - вдень чи вночі? Чи немає різниці?

Немає. Як тільки отримують наказ, тоді й починають атакувати. Що особисто мене вразило, так це те, що вони користуються паперовими картами. Сподіваюся, ви в цьому добре орієнтуєтеся?! Вони намагаються знайти слабкі місця в нашій обороні, щоб пробратися через них. Коли погода дозволяє літати, їм це не вдається. У нас налагоджена системна робота. Ми контролюємо кожні десять метрів фронту, не залишаючи його без уваги. Тому їм не вдається пройти непомітно.

Ви помітили, що російські військові повідомляють своє керівництво про контроль над певними ділянками фронту, хоча насправді ситуація зовсім інша. Яке ваше ставлення до таких заяв? Подібні повідомлення звучать і для ширшої аудиторії — нещодавно російські генерали стверджували, що захопили Покровськ, Куп'янськ та навіть Гуляйполе.

Ми сміємося. Ну, говорити - це не те ж саме, що тягнути мішки. Дурень багатіє думкою. Що ще можна сказати, коли я перебуваю в Гуляйполі, а вони розповідають, що вже захопили його, хоча навіть не наблизилися? Нехай базікають. Чим більше вони збрешуть своєму керівництву, тим легше нам. "Кредитування" населених пунктів підштовхує їх до необдуманих атак. А в таких умовах ми розбираємо їх, як салат "Олів'є". Ми справді насолоджуємося "ліквідацією" окупантів. У нас є командир, який не заспокоїться, поки не знайде ворога і не покладе край його існуванню. Тож ми ганяємося за ними, поки не досягнемо мети (усміхається - О.М.). Від нас ніхто не зможе втекти. Розумієте, війна настільки змінилася, що сховатися від нічного дрона практично неможливо.

Проте, якщо подивитися правді в очі, ситуація у вашій сфері є досить непростою...

- Складна, але контрольована. Ніякої паніки та депресивних настроїв. Ми працюємо, виконуємо свою роботу. Справді, кількість КАБів зашкалює. На одну посадку за день може сорок прилетіти. Але окупанти теж отримують по зубах. Звісно зараз, тумани вносять свої корективи. Тож ми в цей час можемо проводити ротації. Так, вони стали тривалішими. Однак не через те, що нас не витягують. Просто найнебезпечніше, коли ти заходиш на позицію та виходиш з неї. Тому ми намагаємося залишатися трохи довше, дочекатися слушного моменту для зміни з побратимами, щоб піти відпочити.

Чи вдається тобі розслабитися?

Звісно, у нас є можливість відпочити на пару днів. Але потім знову на роботу. Ми постійно виїжджаємо на полігон для вдосконалення своїх навичок, активно займаємось тактичною медициною та працюємо з новими бійцями. Через кілька днів ми вже самі просимо командира направити нас на позиції, адже потрібно змінити хлопців. Зараз ситуація ускладнилась, оскільки добратись туди стало важче. Нещодавно я пройшов 12 кілометрів з важким рюкзаком, вага якого становила 45 кілограмів. Але ми можемо залишатися на позиціях до доби або навіть двох. Наші командири ніколи не тиснуть на нас. Підхід у них такий: якщо відчуваєш загрозу – не поспішай, не ризикуй своїм життям, краще зачекай. Найголовніше – зберегти життя і здоров'я солдата.

На щастя, ворог має інший підхід до своїх військових, використовуючи їх, зокрема, для "м'ясних атак". Проте, завдяки своїй чисельній перевазі, вони продовжують безперервно тиснути на нас...

- Та лізуть, як таргани! Іноді ми не встигаємо скиди змінювати через постійний потік. Буває, забіжить в хату і сховається. Уже ж так просто його не дістанеш. Але прилітає бомбер: бум-бада-бум і все - немає хати. То вони тоді сидять в підвалі. Тож мають запрошення на здачу в полон і вперед.

Поділіться захоплюючою розповіддю з передової.

В нашому житті відбувається чимало цікавих подій, і важко виділити щось одне. Але я щиро хочу висловити подяку пані Галині з Гуляйполя, яка виростила чудові троянди біля свого дому. Коли ми сиділи там, на нас напала ворожа FPV-дрон, який приніс термобар. Він увійшов прямо в наше укриття, але спіткнувся об троянди, впав і не вибухнув. Через 15 хвилин з'явився ще один дрон, і його спіткала така ж доля, як і першого. Це було досить кумедно: вони приземлилися на кабель Starlink. Я міг забрати антену та роутер, але кабель залишився, адже на ньому лежали ці небезпечні бомби. Я стояв перед вибором: спробувати їх відсунути або залишитися без зв'язку. Вибір був очевидним — я вирішив не ризикувати.

Це взагалі був наш черговий день народження. Ми знайшли возика, склали наш борт, дочекалися туману і перебігли на іншу позицію, а за чотири години ті термобари таки вибухнули. Тому, пані Галино з Гуляйполя, дякую вам!

Звідки у вас інформація про це ім'я?

Ми переглядали знімки родини. Один із них мав підпис.

Ви згадали про Starlink. На початку лютого термінали, які не були включені до так званих "білих списків", були відключені. Як зазначили представники Міністерства оборони та Генерального штабу, це суттєво вплинуло на фронтову ситуацію, ускладнивши управління російськими військами. Проте не всі наші військові змогли швидко переєструватися, що викликало певні труднощі. Яка була ваша ситуація з Starlink?

У нас усе проходило за планом. Нам заздалегідь повідомили про майбутні події. Наш підрозділ має досвідченого керівника, тому ми були готові до всього. Завдяки цьому, усе функціонувало безперебійно. Ми не стикнулися з жодними труднощами. Адже ми значною мірою залежимо від Інтернету та стрімів, які проводимо. Саме тому перед цими подіями ми ретельно вивчали інформацію про Starlink, з'ясували, на кого він зареєстрований, як працює та інші деталі.

Чи помітили ви, що у противника з'явилися труднощі після того, як їм відключили Starlink?

Звичайно! Кількість паперових карт у руках загарбників зросла, а їхні штурми стали менш ефективними. Інтенсивність використання безпілотників також зменшилася. Проте там не сидять без діла, тому нам слід бути напоготові, оскільки вони скоро можуть знайти нові підходи, і ми повинні відповідати на їхні дії асиметричними методами.

- Одне таке рішення вони знайшли одразу: вишукують українців, які можуть на себе зареєструвати Starlink. Була інформація, що навіть шантажують сім'ї зниклих безвісти воїнів. Що ви про це думаєте? Адже ми розуміємо, що знайдуться ті, хто погодиться.

Я не маю наміру засуджувати нікого – у кожного можуть бути свої причини. Проте, кожен подібний випадок буде виявлений, і ті, хто зареєструє Starlink нелегально, будуть відповідальні за державну зраду. Чи варто ризикувати своєю свободою заради такої вигоди? Безумовно, є українці, які діють без усвідомлення наслідків. А є й ті, хто свідомо надає допомогу ворогам. Але я впевнений, що наші відомі спецслужби знайдуть і покарають таких осіб. Тож я б не радив займатися такими справами.

- Ви на початку нашої розмови сказали, що донатів стало менше. Теж бачу цю тенденцію до зниження рівня допомоги війську. Направду, є цьому й об'єктивні причини, як-от підвищення цін, втома тощо. Та й суб'єктивні - дехто досі вважає, що війна от-от закінчиться. Яким для вас зараз є тил?

- Дуже різний, як і військо, яке є відображенням суспільства. Тил надійний, але й безпечний. Цієї зими українці, зокрема кияни, стикнулися з тими проблемами, з якими ми весь час живемо - відсутністю світла, води й тепла. Розказують: "У нас плюс вісім в хаті". А у нас - мінус вісім. Причому нас тут постійно хочуть вбити. Ми ж навіть грітися не можемо, бо засічуть тепловізори, і обов'язково прилетить.

В цілому, люди не прагнуть надавати допомогу через численні корупційні скандали. Однак вони все ж вибірково підтримують ті підрозділи, з якими знайомі. Я б порадив звернути увагу на штурмовиків. Безумовно, всім важко, але нам доводиться переживати найскладніші часи.

В одному з ваших Instagram відео ви зазначили: "Я відкрию вам світ життя військових, розповім про нашу службу, труднощі, з якими ми стикаємося, а також про наші досягнення". Отже, які ж існують проблеми?

- Як і всюди - чогось не вистачає. Є цемент - не привезли цеглу. Чи навпаки. Розумієте, важка бюрократична машина тяжко змінюється. Наприклад, десь 40 років тому придумали ведення журналів, а ми їх досі заповнюємо вручну, переписуючи дані з комп'ютера. Це не нормально. Або от немає такої окремої статті витрат, як ізоляційна стрічка. А в одному з відео я показую, навіщо вона нам. На неї наш підрозділ за тиждень витрачає чотири тисячі гривень. Або із соляркою у нас проблем немає, а з бензином є. А він же потрібен для генераторів. Таких же навіть на обліку немає. Бо там - дизельні, які нам не підходять.

Ну, і, звичайно, проблема в тому, що люди бояться йти до війська і вважають, що їх з автобуса одразу поженуть в посадку. Однак командири не зацікавлені в людині, яка не вмотивована, чи сильно хвора. Хто нею займатиметься?! Але, на жаль, українці вірять ворожим службам, які непогано працюють в цьому напрямку.

Чи замислювалися ви над тим, як адаптуєтеся до звичайного життя після служби?

Звісно! У мене ж є сад! Це не просто на кілька років, а на ціле десятиліття. Я щосили мрію повернутися в своє рідне місто та відновити батьківський дім. Для багатьох кордони 1991 року — це всього лише абстракція, а для мене вони розділяють мій Вовчанськ та російський Шебекін. Я прагну повернутися до своєї землі, до своєї межі. Я не раз ставав на коліна біля кожного дерева, стільки разів їх доглядав, вирощував, а тепер хтось інший буде збирати врожай? Нехай їм буде важко!

Вовчанськ потрапив під окупацію на початковому етапі вторгнення. Після контрнаступу під Харковом ми змогли відновити контроль над цим містом. Яке значення це мало для вас?

Я негайно вирушив до батьків і в сад. Мама тоді жартувала: "Хоча б трохи побудь з нами, а ти вже знову до своїх дерев мчиш!" (усміхається. - О.М.). Там ми зайняли позиції. На той момент там вже були наші хлопці. Ми спілкувалися з ними, а мама готувала їм борщ.

У травні 2024 року Вовчанськ знову став мішенню для безперервних обстрілів. До кінця року російські сили оголосили про захоплення міста, але Генеральний штаб спростував цю інформацію. Ситуація в місті критична, воно практично знищене, чи не так?

- Вщент зруйновано! Залишилися лише Бахмут та Авдіївка. Багатоповерхівки перетворилися на купи каміння. Вовчанськ досі не визнали окупованим, стверджуючи, що це зона активних бойових дій. Однак місто стало непридатним для життя. Ми не можемо розраховувати на жодну компенсацію, оскільки потрібна фотографія. Але як можна за таких умов зафіксувати зруйновану будівлю?! Та й що там взагалі фотографувати?! І це серйозна проблема.

Я якраз 8 травня 2024 року був вдома, обрізав сад, у мене була посіяна озима - готувався її бризкати. У мене там лишилося три тонни добрива та тридцять тонн пшениці. Враховуючи, що моя хата - найближча до росії (три кілометри до кордону), то під час наступу її одразу зруйнували.

Але ми обов’язково повернемо наші території. Ви запитували, коли ж завершиться війна? Для мене цей момент настане, коли я збиратиму плоди з власного саду, в який інвестував чимало знань, сил, поту та душі.

Чи існує надія на завтрашній день?

- Надіятись мало, маємо працювати і наближати перемогу щодня. Потрібно підтримувати військо, а воно не підведе. Треба не забувати, що війна ще не скінчилася, що прості солдати-штурмовики потребують допомоги уже зараз, а не коли відступлять холоди чи ще щось. У будь-якому разі, сидіти в холодній квартирі в Києві легше, аніж в холодній посадці під Гуляйполем.