"Адже я представник української інтелектуальної еліти!"

Михайло Драй-Хмара знав дев'ятнадцять мов

25 жовтня 1939 року київський РАГС сповістив дружині українського поета-неокласика та перекладача Михайла Драй-Хмари, Ніні, про загибель її чоловіка в таборах ГУЛАГу. Пізніше, у документах реабілітації часів хрущовської відлиги, було зазначено, що причина смерті цього видатного вченого-поліглота полягала в "ослабленні серцевої діяльності".

Таке розуміння ситуації тоді було досить поширеним, проте не відповідало реальності. Міністерство державної безпеки зазвичай вигадувало як дату, так і причину смерті осіб, які вже давно були розстріляні. Іноді доповнювали інформацію про те, що слідчого, який займався цією справою, звільнили, хоч це також було брехнею.

У мене на Колимі був незабутній друг, який також виявився тезкою – український поет і професор, що глибоко розумів мови та літературу. Його прізвище мало незвичну структуру, складалося з двох частин: одна звучала як німецька, а інша – як українська. Якщо перевести його ім’я російською, то вийде "три тучи". Одного сонячного квітневого дня 1939 року, коли на Колимі стояла відносна теплота, наша бригада працювала на дорозі. Раптом до нас під’їхала легкова машина – "Емка". Конвой вишикував у ряд бригаду з сорока знесилених людей. З автомобіля вийшли троє осіб, тримаючи маузери під боками. Всі вони, як зазвичай, були у стані алкогольного сп’яніння. Підійшовши до нас, конвой передав їм якусь інформацію. Один із чоловіків повільно витягнув маузер з дерев’яної кобури й, наблизившись до першого в’язня, – трах, до п’ятого – трах… Я й Драй стояли поряд, а з іншого боку був київський студент Володя, з яким колись дружив батько Драя в Кам’янці. Коли почали безпричинно розстрілювати кожного п’ятого, Драй раптом зрозумів, що Володя може стати наступною жертвою. Коли кат наблизився до чергової п’ятірки, Драй різко відштовхнув студента й зайняв його місце, сказавши: "Не чіпай, кате, молоде життя, бери моє". Ці слова пролунали, як грім, і він плюнув кату в обличчя. Усе сталося в одну мить. Того ж моменту кат випустив у груди Драя решту набоїв. Драй встиг прошепотіти "Гад!.." і, відштовхнувшись правою рукою від мого лівого плеча, упав на землю, розкинувши руки й з відкритими на небо очима. Цю жахливу історію загибелі поета розповів арештант Михайло Добровольський, який колись очолював комсомольську організацію в Удмуртії, а наприкінці 1930-х років також відбував покарання на Колимі.

Наступного дня п'ятьох розстріляних і роздягнених, бо одяг із ще теплих трупів забрала воєнізована охорона, з бирками на ногах поховали неглибоко у вічній мерзлоті. На могилі Драй-Хмари поставили хрест, який невдовзі хтось знищив. 1951 року розстріляли й автора розповіді.

Михайло Драй народився 1889 року в селі Малі Канівці на Черкащині. Його прізвище походило від дієслова "драти" й було співзвучне з іншими козацькими: Мамай, Грицай, Ділай. Батько хлопця Опанас Драй був заможний - мав 12 десятин землі, ліс, леваду. Передплачував газети, певний час був сільським писарем і старостою. У селі розповідали, що під час пожежі якось кинувся до сусідської клуні й вивів звідти двох переляканих дітей. Однак і він зазнав горя: коли малому Михайлові було 5 років, у селі сталася епідемія тифу. Мати родини, що мала своїх четверо дітей, пекла пироги й розносила їх хворим дітям бідняків. Так заразилася й померла.

Старша Опанасова донька Ганна вийшла заміж і жила в селі неподалік батькової хати. Середня Єлизавета прийняла чернечий постриг і все життя прожила в одному з київських монастирів. Менші діти - Маруся і Михайло ще змалечку мали хист до наук. На їх навчання батько витратив усі кошти, тому від 12 десятин не лишилося майже нічого. В селі говорили, що Драй "не пожалів і землі, щоби вивчити дітей".

Єдина донька Драй-Хмари Оксана поділилася спогадами про дитинство свого батька: "У дитинстві Михайлик завжди був надзвичайно відкритим і довірливим. Одного разу батько подарував йому сіру смушеву шапку, і хлопчик не міг бути більш щасливим. Він одягнув її і вирушив гратися з друзями в селі. Але заздрісні діти почали з нього сміятися, а згодом переконали його набрати води в шапку. В результаті вона зменшилася і стала непридатною".

Проте, коли виникала потреба, майбутній поет вмів проявляти свій характер. У дев’ять років його батько вирішив віддати його на навчання до села Панське, що під Черкасами, до вчителя Циганкова. Після домашнього затишку навчання у вчителя стало для хлопця занадто суворим — Михайло втік з дому, пройшовши кілька десятків кілометрів. Далі його чекав чотирирічний навчальний період у Золотоноші, а потім ще чотири роки в черкаській гімназії.

Ще одним випробуванням для юнака стала російська мова, якою велося викладання. "Я мусив ламати свій язик на столичний й слова ласкаві міняти на чужі", - писав пізніше.

У віці 17 років Михайло Драй, після проходження суворого відбору, став студентом одного з найпрестижніших навчальних закладів Російської імперії – колегії Павла Галагана в Києві. У його класі навчалося всього 12 учнів, з яких троє згодом здобули звання професорів. Саме в цьому навчальному закладі Михайло глибоко освоїв французьку, німецьку, а також дві класичні мови: грецьку та латину. Тут він написав свої перші вірші російською мовою. У 1910 році Михайло став студентом історико-філологічного факультету Київського університету, а на третьому курсі, за підтримки Слов'янського товариства, вирушив у тривалу подорож до Австро-Угорщини. Під час цієї подорожі він досліджував слов'янські мови в бібліотеках Львова, Будапешта, Белграда і Загреба. За дослідження творчості хорватського поета і філософа Андрія Качича-Міочича він був удостоєний золотої медалі. В результаті своїх навчань та досліджень, Михайло повернувся, володіючи знаннями 19 мов, включно зі складною фінською.

У 1910 році він зустрів гімназистку Ніну Длугопольську, а в 1914-му закохана пара уклала шлюб. Батьки Ніни проживали в селі Тростянчик, яке нині входить до складу Гайсинського району Вінницької області. Візити до їхнього дому в Тростянчику він вважав найбільш радісними моментами свого життя.

Перша світова війна вплинула на роботу університету. Навчальний заклад був евакуйований до Саратова, але Михайло Драй, який у 1915 році отримав пропозицію стати професорським стипендіатом на кафедрі слов'янських мов, вирішив поїхати не до Поволжя, а до столиці - Санкт-Петербурга. Саме в цьому місті він зіткнувся з необхідністю змінити своє прізвище. У той час, коли в Україні прізвище Драй було загальновідомим, в російському Петербурзі, охопленому патріотичними настроями, його звучання, подібне до німецького Drei, викликало певні побоювання. Тому майбутній поет додав до свого прізвища другу частину - Хмара.

У травні 1917 року Михайло Драй-Хмара, вже з подвійним прізвищем, повернувся в рідну Україну. У 1918 році, отримавши пропозицію від знайомого з колегії Галагана Івана Огієнка, він став приват-доцентом кафедри слов'янської філології в новоствореному українському університеті в Кам'янці-Подільському. Хоча мав можливість емігрувати перед більшовицьким наступом, він вирішив залишитися, оскільки глибоко любив свою країну. Університеті він викладав слов'янознавство, церковнослов'янську мову, а також історію польської, сербської та чеської мов і літератури. У 1920 році університет випустив його підручник "Слов'янознавство". Проте, через кілька років, Драй-Хмара став жертвою більшовицької чистки серед професорсько-викладацького складу. У 1923 році він повернувся до Києва, де викладав українську мову та літературу в столичних навчальних закладах. Того ж року, у березні, у його родині з'явилася донька Оксана.

У 1919-1920 роках Михайло Драй-Хмара почав створювати свої перші вірші українською мовою. Під час перебування в Кам'янці він планував підготувати до публікації свою першу поетичну збірку, але бракувало паперу для її випуску. Лише в 1926 році світ побачила його єдина прижиттєва збірка "Проростень". Критики швидко віднесли його до київської школи неокласиків, поряд з такими поетами, як Максим Рильський, Юрій Клен, Микола Зеров та Павло Филипович. Драй-Хмара вирізнявся своїм використанням архаїчних та рідко вживаних слів.

Люблю слова ще повнодзвонні,

як нектар, ароматні та сп'янюючі,

слова, що в безмежній глибині

провели безмовні століття.

У ті часи неокласикам закидали нехтування пролетарською культурою, відданість культу чистого мистецтва та переважання форми над змістом. Примітивні пролетарські поети критикували неокласиків за те, що вони, мовляв, не відображають духу епохи. На це Максим Рильський зауважив:

Коли час нас наздожене,

Тож і ми злиємося в ритмі часу.

У 1928 році, коли режим ще не став жорстким, Михайло Драй-Хмара створив вірш "Лебеді", адресуючи його своїм колегам-неокласикам.

Про гурт п'яти невтомних співаків,

через шторм і заметіль лунає твій тріумфальний голос.

що ламає бар'єри відчаю та безнадії.

Навіть для радянської влади, яка на той час була ще досить поблажливою і не проявляла людожерських тенденцій, це сталося занадто. На поета обрушилася хвиля критики.

"Критика охарактеризувала Драй-Хмару як представника неокласицизму. Це була висока оцінка, яка на пролетарському поетичному ринку не мала жодної ваги. Більше того, настав момент, коли термін 'неокласицизм' став небезпечним. Публікація вірша вважалася необачним кроком. Його розглядали як спробу опору проти комуністичної дійсності. Репутація поета зазнала значного удару", - зазначав професор Володимир Міяковський, коментуючи цю ситуацію.

Після пережитого цькування Драй-Хмара повністю зосередився на науковій діяльності. Він викладав у Медичному інституті на кафедрі українознавства, а також у Всеукраїнській академії наук на факультеті лінгвістики. Його досвід включає викладання в Сільськогосподарському інституті та Польському педагогічному технікумі. Драй-Хмара активно брав участь у роботі комісії, що займалася створенням словника живої української мови, а також у дослідженнях історії мови. Крім того, він багато часу присвятив перекладам.

21 березня 1933 року поета вперше затримали за звинуваченням у створенні контрреволюційної організації у Кам'янець-Подільському університеті. Після двох місяців утримання його звільнили, і справу закрили через відсутність достатніх доказів. Проте він втратив всі джерела доходу, оскільки був звільнений з усіх наукових установ. Ця ситуація продовжувалася до 1935 року, коли він зазнав нового арешту. Цього разу свідками проти Драй-Хмари стали його колеги-неокласики, які були заарештовані раніше — Микола Зеров та Павло Филипович. Після загибелі сина Микола Зеров, не зважаючи на свій стан, підписував усі документи, навіть не читаючи їх. Тим часом дружина Павла Филиповича залишилася в Києві і через горе втрати втратила розум. Незважаючи на такі складні обставини, Драй-Хмара залишався непохитним: він не визнавав жодної провини, не підписував жодних документів і не видав жодної особи. На запитання дружини про причини свого арешту він відповів: "Бо я український інтелігент!"

Отримав п'ять років ув'язнення. Радів, що проведе їх на Колимі, де час тече вдвічі швидше. Відправився з Києва у квітні 1936 року. Перші місяці в таборі показав себе як стаханівець, адже завжди відзначався хорошим здоров’ям — катався на ковзанах і вільно перепливав Дніпро. "За серпень отримав стаханівську пайку: банку консервів з овочами та пів банки гороху з м'ясом. Мені потрібні тільки ті продукти, які містять вітамін С. Тому прошу надіслати сало й часник," — писав він дружині.

На Колимі я розпочав навчання англійської мови. Проте обставини швидко змінились: всього за кілька місяців, виснажений поет, не зміг виконати необхідну норму видобутку руди і, відповідно, отримував значно менше харчів. Він відчував, як його сили покидають його: "Я дуже схуд. Запаси жиру, що накопичилися на животі і грудях, майже зникли. Тепер мої груди - це тільки шкіра та кістки, всі ребра видно. Вени на руках і ногах виступають, як у літніх людей. Мій організм загалом ослаб, хоча не пережив жодної серйозної хвороби. Іноді після обіду мені важко добратися до роботи, і я думаю, як зможу впоратися з кайлом і лопатою, але потім долаю цю слабкість, починаю рухатися і входжу в ритм. Найбільше втомлюються в мене руки, адже саме вони працюють найбільше, а моя сила в них, як у дитини. У ногах і плечах ще є енергія, а от в руках - ні," - писав він дружині. У наступному листі ситуація стала ще гіршою: "Я постійно страждаю від безсоння - не спав три тижні, оскільки не мав ані місця, ані ліжка, а в наметі було холодно, адже він не опалювався, надворі стояв 30-градусний мороз, а вітер постійно тряс дірявий дах і підмивав краю намету, обдаючи крижаним подихом груди тих, хто спав на підлозі. Я сидів на їжі, яку отримував раз на день (400 грамів хліба, 50 грамів риби і черпак так званої баланди), тому насилу уявляв собі стіл, заповнений найсмачнішими, найряснішими, жирними і солодкими стравами, з гострими, пряними приправами, запашними соусами, свіжими овочами і натуральними виноградними винами."

Він усвідомлював, що вже не повернеться додому. Хоча йому вдалося уникнути загибелі під час жахливих розстрілів на Колимі, які мали місце в 1937-1938 роках, у таборі слідчі відкрили нову справу і додали ще 10 років до його терміну. Довгий час він перебував на межі життя і смерті, фактично "доживаючи" свої дні. Загинув у 1939 році, ймовірно, від кулі ката або ж через виснаження. Офіційно зафіксована дата його смерті – 19 січня 1939 року.

В період Другої світової війни, дружина і донька виїхали спочатку до Франції, а потім переїхали до Сполучених Штатів. Ніна Драй-Хмара пішла з життя у 1996 році, доживши до 100-річного ювілею, тоді як її донька Оксана Ашер померла у 2018 році, досягнувши 95 років.

З неокласиків залишилися живими лише двоє: Максима Рильського спочатку арештували, але згодом випустили, тоді як німець за походженням Юрій Клен (справжнє ім'я Освальд-Еккард Бургардт) зміг у 1930-х роках емігрувати до Німеччини. Тим часом Филипович, Зеров та Драй-Хмара загинули.