Випускник Лубенської гімназії, видатний юрист Української Народної Республіки: до 160-річчя Сергія Шелухіна.

6 жовтня минула 160-та річниця з дня народження Сергія Шелухіна - соратника Симона Петлюри, Генерального судді УНР, міністра судових справ УНР, юриста-правника, Генерального прокурора у добу Центральної Ради, письменника, історика та дипломата, учасника п'яти наукових товариств, обстоювача автокефального статусу Православної Церкви України, громадського і політичного діяча.

Виходець із козацько-старшинського роду Шолух

Рід Шолух має свої корені в епоху ранньомодерної української державності, що відома як Гетьманщина. У своїй статті "Сергій Шелухін - захисник української національної ідеї", опублікованій у газеті "Ратуша" 2 жовтня 2024 року, член Національної спілки краєзнавців України Василь Вельможко ділиться своїми думками про цю важливу постать.

"Народився в селі Деньги Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер Золотоніський район Черкаської області). Сім'я Шелухіних мала глибоке українське коріння. Одна з гілок родоводу бере свій початок з XVIII ст. від полковника Панькевича, соратника Богдана Хмельницького. Батько Павло Якович був офіцером в російській армії, але зі зміненим на російський лад прізвищем Шолуха -- Шелухін. Після тяжкого поранення капітан Павло Шелухін у 40-річному віці одружився з деньгівчанкою Явдохою Григорівною Демченко, а невдовзі, (6)19 жовтня 1864 року, у них народився син Сергій".

Кандидатка історичних наук та дослідниця визвольних змагань Тетяна Осташко у своїй статті "Самостійник від юриспруденції", опублікованій у журналі "Український тиждень" 28 грудня 2022 року, розповідає про цікаві епізоди з дитинства Сергія. Він розпочав навчання вдома, а його першим учителем на деякий час став Іларіон Бойко, син Ярини, яка була сестрою Тараса Шевченка.

"У часи Російської імперії козацьке прізвище Шолуха було русифіковане до Шелухін. Навчався у Лубенській чоловічій гімназії. До вступу у Лубенську гімназію його готувала тітка -- освічена українка. Лубенську гімназію очолював на той час відомий український діяч та письменник, уродженець Оржиччини Матвій Номис, який викладав там грецьку мову", - повідали укладачі рубрики "Історичний календар" офіційного сайту Українського інституту національної пам'яті (УІНП).

Вже в ранньому віці у Сергійка виявилися аналітичні здібності та цікавість до різноманітних наук, як точних, так і гуманітарних. Наприклад, під час навчання в Лубнах, він вразив своїх викладачів і товаришів: у восьмому класі створив власний підручник з тригонометрії! Цей підручник, за інформацією з сайту УІНП, отримав схвалення від відомого математика А. Вінклера, що було зафіксовано в його атестаті зрілості. Сергій Шелухін здобув цей документ у 1883 році в Лубнах, що на Полтавщині.

Початкові етапи в науковій діяльності, правознавстві та суспільному житті.

У 1883 році пірнає в науку і громадське життя. Вступив до Київського університету святого Володимира. Спершу два роки навчався на фізико-математичному факультеті, а незабаром перевівся на юридичний, щоб здобути професію правника, яка, на його погляд, "...припала до душі незалежністю судової роботи і становища судді". Перші наукові статті з історії права, одна з яких була присвячена "Руській Правді" Ярослава Мудрого, написав ще в університеті. Тетяна Осташко зауважує:

"Працю високо оцінили його університетські викладачі й рекомендували продовжити студіювати історію права, з тим, щоб у майбутньому залишитися при університеті як професорському стипендіату. Паралельно з юридичними дисциплінами вивчав предмети, що викладались на історико-філологічному факультеті, відвідував лекції професора Володимира Антоновича.

На формування наукових інтересів Сергія Шелухина істотний вплив мали видатні українські науковці, такі як Федір Міщенко, Гнат Житецький та Володимир Науменко. У цей період він активно займався створенням українського енциклопедичного словника, що вийшов під редакцією Бориса Грінченка. Сергій, який відзначався вмінням грати на скрипці, разом зі своїм добрим другом, поетом Володимиром Самійленком, часто отримували запрошення на українські вечори та святкові заходи. Пізніше він згадував про те, як вони удвох виконували музичні номери на заручинах Івана Франка в Києві в травні 1886 року.

У 1888 році завершив навчання через непрості фінансові обставини: мусив шукати заробіток, а не займатися наукою. З 1888 до 1902 року служив у судових органах Єлисаветграду (нині - Кропивницький), Кам'янця-Подільського та Кишинева. Василь Вельможко так описав цей період життя героя нашої оповіді:

"У Єлисаветграді стає кандидатом на судові посади в окружному суді, обирає спеціалізацію цивільне право і проходить усі посади з кримінального права. Додатково вивчає медицину і виступає на засіданні Медичного товариства з доповіддю, яку було надруковано в "Літературно-Науковому віснику" в 1902 році. Працюючи в Єлисаветградському окружному суді, Сергій Шелухін був почесним мировим суддею Кам'янець-Подільської мирової округи, головував на засіданнях з'їзду мирових суддів, згодом став прокурором Кишинівського окружного суду. В Кишиневі знайомиться з гімназистами Наталією та Вадимом Богомольцями, які згодом стали активними діячами визвольних змагань".

Історичний момент у Чернігові: українською мовою представлено доповідь на науковому конгресі.

На думку Тетяни Осташко та Василя Вельможка, справжнє визнання науки в Україні почалося у 1908 році в Чернігові під час археологічного зібрання. На це важливе дійство наукова секція одеської організації "Просвіта" направила Сергія Шелухіна, який представив доповідь на тему "Про стародавності та правове значення назви 'Україна'". Незважаючи на ворожі обмеження (варто зазначити, що в той час українську мову в Російській імперії називали "наречієм"), ця доповідь вперше прозвучала українською на науковому форумі і отримала величезний успіх. Виступ підкреслив рівень розвитку української мови як повноцінного інструменту у наукових дослідженнях.

Одеські сторінки життя

У 1902 році переїздить до Одеси. Протягом 15 років служив суддею та сенатором. Займався громадською, науковою та публіцистичною діяльністю. Обрали членом "Одеського юридичного товариства". Констатував у російській імперії брак "розвиненого правового думання, на місці якого панує думання примітивне з його авторитетом грубої сили".

На противагу цьому, як зауважив Сергій Шелухін, "історія України сформувала в українському народі правову свідомість, завдяки якій упродовж усіх етапів своїх змагань народ завжди піднімав національний стяг з гаслом "за права і свободи". Він активно відстоював необхідність комплексної реформи судової системи, прав селян, позашлюбних дітей, а також участі жінок у судових процесах. Для журналів "Право" та "Одеський листок" він підготував низку юридичних статей, що стосувалися прав жінок бути адвокатами в кримінальних справах та представниками у цивільних процесах.

Багато зусиль було вкладено у сферу кримінального права, особливо в контексті протидії шахрайству та неприйнятного використання позасудових арештів російською імперією. Тетяна Осташко підкреслила важливий факт: за межами України значну популярність здобула праця Шелухіна "Німецька колонізація в Україні", яка була видана українською мовою у 1913 році!

Цілком природно, що у своїх спогадах Шелухін підкреслить, що, незважаючи на здобуті нагороди та звання в судовій системі, "моє глибоке почуття до рідного народу завадило мені стати членом судової палати в Україні. Навіть коли Одеська судова палата двічі обирала мене до свого складу, міністерство повідомило, що я можу зайняти цю посаду лише в Московії, але не в Україні".

У 1905 році він став одним із засновників Одеської "Просвіти" та активно долучився до її лекторської діяльності. Протягом 1906 року він виступав на засіданнях "Просвіти" 18 разів, представляючи ґрунтовні дослідження у сфері української історії та літератури. У 1905 році він виступив перед аудиторією з двох тисяч людей з лекцією, присвяченою об'єднанню України з Москвою. Це був перший випадок в історії Росії, коли правник читав лекцію українською мовою, а також перший український мітинг в Одесі. Шелухін активно обговорював питання автономії для України.

Часто виступає в "Народній аудиторії", стає членом історико-філологічного товариства. Його статті та замітки часто друкують одеські газети "Одесские новости" та "Одесский листок", а у київських та галицьких виданнях він друкується під псевдонімом "С. Павленко". Був діяльним членом низки одеських культурно-освітніх товариств: "Одеського товариства історії і старожитностей", Одеського юридичного та бібліографічного товариств, Одеського відділення технічного товариства, яке в 1911 року організувало в Одесі міжнародну виставку, де низку медалей і призів завоювали проекти і товари з Галичини, які експонувалися в українському павільйоні. Його було обрано дійсним членом Одеського археологічного товариства. В усіх своїх виступах, працях, статтях він доводив, що внесок українства у загальнослов'янську історію, культуру величезний.

У 1909 році в Одеському університеті відбулося святкування на честь Миколи Гоголя. Сергій Шелухін представив доповідь під назвою "М.В. Гоголь і українське суспільство", яка згодом була видана окремою брошурою. Також він написав статтю "Рідна душа і народність", в якій підкреслював, що Гоголь має українську природу. Шелухін був одним з організаторів одеських осередків "Товариства об'єднаних слов'ян", "Українського клубу" та товариства "Українська хата". Він мешкав за адресою Херсонська, 36 (тепер вулиця Пастера). Сергій також активно працював над збором коштів для відкриття українського університету у Львові. Під час Першої світової війни він виконував обов'язки редактора журналу "Листок Пчеловода", що видавався Одеським товариством сільського господарства, - зазначає Василь Вельможко. Цікаво, що у 1909 році Шелухін також займався лікуванням Івана Франка в Одесі.

"У 1917 році очолив новостворений Керівничий український комітет Одеси, який об'єднував усі проукраїнські революційні рухи у місті", - інформує офіційний сайт УІНП. А Тетяна Осташко дослідила таке:

На українському віче, що відбулося в Одесі в середині квітня 1917 року, громада цього міста, незважаючи на критику з боку російських політиків, ухвалила резолюцію, підготовлену Сергієм Шелухіним. У документі, зокрема, містилися пропозиції щодо: 1) досягнення територіальної автономії України в межах етнографічної більшості українського населення, з повним забезпеченням прав представників інших національностей; 2) визнання Херсонщини як історично української землі та її включення до майбутньої автономної України; 3) заклику до Тимчасового Уряду проголосити декларацію про визнання територіальної автономії України, не чекаючи на Установчі збори, а також призначити окремого міністра для України, подібно до того, як це зроблено для Фінляндії.

Родина

Любов Шелухіна - помічник і соратник пана Сергія у громадській праці. Влаштовувала Різдвяні свята для дітей в Одесі. Врешті-решт Різдвяні дійства для маленьких одеситів стали чудовою традицією: наприклад, у 1907 році на Різдвяну ялинку в будівлі Одеської "Просвіти" по вулиці Софіївській, стверджує Василь Вельможко, "зібралося близько трьохсот дітей, які співали і декламували українською мовою в національних костюмах". А ще пані Любов у 1906 році редагувала одну з перших в Одесі українських газет "Вісті".

У цій родині виховувалися троє дітей: старший син Юрій, який народився в 1893 році, молодший син Павло, що з'явився на світ у 1896 році, та донька Ксенія, яка народилася в 1898 році. Відомо, що Юрій мешкав у селі Деньги і славився як майстер пасічництва, утримуючи понад тисячу вуликів бджіл. У селі його впізнавали за козацьким прізвищем ІІІолух. Ксенія Сергіївна до 1917 року навчалася на історико-філологічному факультеті Одеського університету як вільна слухачка, проте подальша її доля не відома. Інформація про Павла також залишається невідомою.

Борець за свободу

Сергій Шелухін був одним із лідерів Одеської громади Товариства Українських Поступовців (ТУП). Саме цей осередок ТУПу направив делегатів до Української Центральної Ради (УЦР). У 1917 році він вирушив до Києва, де повністю присвятив себе законодавчій діяльності задля розвитку України. Шелухін був членом Центрального Комітету Української радикально-демократичної партії, а з червня 1917 року – Української партії соціалістів-федералістів.

14 грудня 1917 року в Українській Центральній Раді (УЦР) очолив фракцію Союзу українських соціалістів-самостійників, які виступали за повну незалежність України. Того дня обговорювався проєкт закону щодо виборів до Українських Установчих зборів. Пані Осташко виявила в архівах важливий виступ, що демонструє самостійницькі амбіції Шелухина. Він підкреслив недоліки проєкту, у "тіло якого", за його словами, деякі наївні колеги "включили" можливість участі у виборах "всіх громадян Росії". Тому він наполягав на тому, що вибори повинні проходити виключно серед громадян України. Ось яскрава цитата з його виступу:

Тільки незалежний (суверенний) народ має право скликати Установчу раду, і таким народом є українці. Лише населення Української Республіки може визначати свій порядок через Установчу раду. Відповідно до виборчого законодавства, до складу Української Установчої ради може бути включено навіть Леніна, який оголосив Україні війну. Адже більшовицькі сили можуть надіслати в Україну 40 чи 50 тисяч своїх військових, які проголосують за Троцького, і таким чином вплинуть на майбутнє України.

Визначено історико-правові основи для утворення незалежної української держави. Зокрема, як зазначає Тетяна Осташко, юрист переконував своїх колег з Української Центральної Ради в тому, що зречення від престолу російського імператора Миколи ІІ автоматично анулює Переяславські угоди 1654 року.

Зайняв посаду Генерального судді в період Української Центральної Ради, а після реорганізації Генерального суду в Український сенат став сенатором. У 1917-1921 роках також виконував обов'язки генерального прокурора та міністра юстиції УНР. Прагнув уніфікувати нове українське законодавство і запропонував проект закону про громадянство УНР.

Як фаховий юрист в епоху гетьманату Павла Скоропадського, відповідно до Закону про Державний Сенат Української Держави, 8 липня він отримав призначення на посаду члена Цивільного Генерального суду Державного Сенату. Також він активно залучався до переговорів з РСФРР під час укладання Брест-Литовського договору. Офіційний сайт Українського інституту національної пам'яті наводить слова Шелухіна з його доповідної записки до Ради Міністрів від 31 липня 1918 року:

Російська делегація настійно уникає визначення політичних меж, зокрема встановлення державного кордону. "Найбільше нещастя полягає в тому, що ми звикли чекати, поки нам принесуть мир! Ні! - заявляв він під час обговорення з колегами стосовно Берестейського договору. - Ніхто не може дати нам мир, лише ми самі!" Він наполягав на тому, що делегація Центральної Ради повинна брати участь у переговорах у Брест-Литовську як незалежна сторона та представляти інтереси УНР. Навесні 1918 року він очолив українську делегацію в переговорах з більшовицькою Росією, результатом яких стало підписання угоди про припинення військових дій.

На початку мирних переговорів з російською делегацією виникли сумніви щодо щирості намірів більшовиків, їх прагнень до миру з Україною та можливостей досягнення цього. Це підкріплює припущення про їх реальні цілі. Радянський уряд Росії використовує всі можливі способи, щоб ухилитися від виконання зобов'язань, закріплених у Брест-Литовському мирі. Російська делегація висуває неможливі вимоги до української сторони, що свідчить про очевидне бажання затягнути процес переговорів, аби дочекатися моменту, коли УНР стане вразливою для пограбування та підпорядкування більшовицькому режиму.

Після того, як Директорія УНР взяла владу, Сергій Шелухин очолив Міністерство юстиції в уряді Володимира Чехівського. У 1919 році він став частиною української делегації на мирній конференції в Парижі. Тетяна Осташко зазначає: "У складі українських дипломатичних представництв на міжнародних форумах у Парижі та Ризі Шелухин активно просував свою концепцію щодо походження, історії та значення назв 'Україна', 'Русь', 'Росія' та 'Малоросія'. Його метою було спростувати імперські політичні спекуляції та фальсифікації, пов'язані з державними та етнічно-національними термінами на різних етапах історії України".

Спогад митрополита Липківського про розбудов УАПЦ у Чехії

Пропоную вашій увазі дослідження під назвою "Сергій Шелухін - делегат Всеукраїнської Православної Церковної Ради Української Автокефальної Православної Церкви в Чехії, Югославії та Східних Патріархатах", написане істориком та речником Генерального штабу Збройних сил України Андрієм Ковальовим.

"Сергій Шелухін - український вчений, видатний юрист, історик, дипломат, громадський і політичний діяч, представник народницько-демократичного напрямку української політичної думки міжвоєнного періоду, письменник, педагог, член п'яти наукових товариств, член Української Центральної Ради, генеральний суддя УНР, міністр судових справ в уряді В. Голубовича, Голова української делегації на мирних переговорах з РРФСР у червні 1918, член української делегації на мирних переговорах у Парижі в 1919 р., виконувач обов'язків міністра в уряді Володимира Чехівського. Митрополит Василь Липківський так згадує про Сергія Шелухіна та УАПЦ у Чехії у своїх спогадах: "Найбільше української еміґрації опинилось в Чехії.

У Празі було засновано навіть окремий Український університет, більшість професорів якого складали емігранти з Кам'янецького університету. Також у містечку Подебрадах, неподалік столиці, з'явився Український сільськогосподарський інститут. В обох містах сформувалися українські парафії, священиком яких став колишній член Всеукраїнської Православної Церковної Ради першого скликання, сотник Армії УНР, отець Гриць Мельник. До Чехії також відносилася значна українська територія "Карпато-Русь". Хоча карпаторуси традиційно вважалися завзятими москвофілами, під впливом українських емігрантів у них також почав розвиватися український рух, що призвело до створення нових українських парафій.

Серед чехів виник значний церковний рух, який спричинив перехід від католицизму до православ'я. Чехи згадали заповіт свого апостола Івана Гуса і, в революційний спосіб, стали віддалятися від папського владарювання, визнавши верховенство Царгородського патріарха. На чолі цього процесу стояв єпископ Саватій, який довгий час жив в Україні, де мешкає чимало чеських колоній, що сприяло його прихильності до українців. Усі ці обставини створили потребу в наявності представника Української Автокефальної Православної Церкви в Чехії. Серед професорів Празького університету виділявся український вчений Сергій Шелухин, який мав інтерес до церковних справ. Саме з ним Всеукраїнська Православна Церковна Рада встановила контакти, і він охоче погодився представляти УАПЦ у Чехії, Югославії та Східних Патріархатах.

Шелухин був затятим противником папства, вважаючи його головною причиною спалахування Всесвітньої війни і запеклим ворогом українського народу. Він також виступав проти патріархату, вважаючи патріархів маніпуляторами. Йому імпонувала ідея всенародної соборноправності та повна аполітичність УАПЦ. Завдяки своїм глибоким та змістовним листам, він надавав ВПЦР важливу інформацію про ситуацію в папстві та стан релігії на Заході, а також активно підтримував створення українських парафій. Його зусиллями були засновані три українські парафії в Югославії та чимало парафій в Прикарпатській Україні. У Празі Шелухин організував свою Церковну раду за аналогією з Всеукраїнською Православною Церковною Радою, яка, під духовним керівництвом чеського єпископа Саватія, координувала діяльність усіх українських парафій у Чехії, як емігрантських, так і тих, що походили з Прикарпаття.

З утворенням своїх парафій і представництва в Західній Европі й Америці УАПЦ уже фактично здобувала всесвітнє значіння, входила у вир всесвітніх релігійних змагань і інтересів, що могли виникати в цих вільних висококультурних країнах. А релігійні інтереси жваво захопили тоді ці країни, особисто щодо взаємного порозуміння всіх церков коли не в вірі, то принаймні в спільному братерському прагненні до виконання заповітів Христових, і нашим представникам не гідно було стояти осторонь від цих світових інтересів і не брати в них участі.

Отже, для того щоб забезпечити більш стабільну та визначену участь, ВПЦР вирішила, що доцільно створити або об'єднати своє представництво за кордоном у колегію на чолі з архиєпископом Іваном Федоровичем та представниками Шелухина і Бачинського. Це дозволило б їм діяти злагоджено у разі виникнення важливих питань у взаєминах з іншими Церквами, навіть якщо зв’язок із ВПЦР буде ускладнений. Хоча, схоже, ця колегія так і не була сформована, але інформація про УАПЦ все ж отримала широке поширення серед інших Церков.

На 1925 рік скликалась у Стокгольмі (Швеція) так звана Всесвітня Християнська конференція для життя та праці. Голова підготовчої комісії до цієї конференції єпископ Упсальський (Швеція) Натан Седербльом звернувся й до митрополита УАПЦ з закликом прибути на цю конференцію або надіслати своїх представників. ВПЦР прохала Шелухина та Бачинського прибути на цю конференцію й обрала представниками на неї від себе архиєпископа Олександра Ярещенка і Володимира Чехівського. Та ні одному з представників УАПЦ не пощастило бути на цій конференції. ВПЦР надіслала лише поштою свої відповіді на ті питання, які мала розв'язувати конференція. Ці відповіді зробили гарне вражіння на членів конференції, про що єпископ Натан Седербльом сповістив митрополита Василя Липківського гарним листом".

На еміграційному шляху

Після того, як УНР була окупована більшовицькою Росією, Шелухін у 1921 році змушений був виїхати в еміграцію, оселившись у Відні. За інформацією Василя Вельможка, 12 лютого 1921 року він став головою Всеукраїнської національної ради, що була сформована з представників Наддніпрянщини, Галичини та Кубані. Незабаром Шелухін переїхав до Праги, де зайняв посаду професора кримінального права в Українському вільному університеті та Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова в 1924-1925 роках. Він працював на посаді проректора, а з 1929 року став деканом факультету права та суспільних наук, викладаючи теорію кримінального права та політичну історію України в період 1921-1938 років.

Він був активним учасником Українського історико-філологічного товариства, а також очолював Український комітет у Чехо-Словаччині (Прага) і Українське правниче товариство в Чехії. Ґрунтовно досліджував козацький літопис Самійла Величка, а також роботи французьких істориків, грецькі та арабські джерела та інші. У 1929 році він випустив працю під назвою "Звідки походить Русь: теорія кельтського походження Київської Руси з Франції".

На офіційному сайті УІНП повідомляється: "На еміграційному шляху видав працю "Назва України". "Французькі, німецькі, італійські, голландські географи назву Україна в 16, 17 та 18 століттях вживали як назву сталу, а не позначення чиєїсь окраїни чи пограниччя, український народ має для себе і своєї території свій власний і споконвічний внутрішній і закордонний географічний, історичний, етнографічний і політичний паспорт з іменем Україна і Українського Народу".

Автор наукових досліджень, присвячених історії України, зосереджується на аналізі визвольних змагань за незалежність держави. Частина його монографій була опублікована українською, англійською, французькою та чеською мовами. Не випадково історик В'ячеслав Заїкин підкреслював: "Шелухин є найпалкішим прихильником концепцій української державності в історії та політиці, і, з іншого боку, він нерозривно пов'язує цю ідею з принципами моралі, права та демократії".

Помер видатний правовик УНР 25 грудня 1938 року в Празі.

Відзначення пам'яті

На батьківщині Шелухіна в селі Деньга на Черкащині на честь свого земляка в 2023 році відкрито пам'ятний знак. Автором цього об'єкта меморіальної пам'яті став відомий у Черкасах скульптор Єгор Тєрєхов, а профінансовано його з депутатського фонду Золотоніської міської ради. Кошти відшукали ще до початку повномасштабного вторгнення росіян й вони покрили лише вартість матеріалів, а творчу роботу виконано на волонтерських засадах.

Пам'ятний знак виконаний з добротного сірого граніту й символізує крок до української державності за часів Української революції 1917-21 рр. На його фасаді в позолоті розміщене зображення тризуба й напис "Шелухін Сергій Павлович". На звороті меморіального знаку під портретом державотворця читаємо: "Український учений, юрист, історик, дипломат, громадсько-політичний діяч".

У містах Київ, Черкаси, Кропивницький, Одеса та Золотоноша одна з вулиць носить ім'я Шелухіна. 16 листопада 2023 року, під час тридцять п'ятої сесії восьмого скликання Лубенської міської ради, депутати врахували рекомендації комісії, відповідальної за реалізацію державної політики з відновлення та збереження національної пам'яті українського народу в межах Лубенської територіальної громади. Зокрема, було підтримано пропозицію автора цього тексту щодо перейменування вулиці та провулка 8 Березня в місті Лубни на честь Сергія Шелухіна.