Війна раптових рішень: чому Україні необхідна стратегія тривалого планування

Україна вже давно опинилася в ситуації, де планування обмежується короткими термінами. Війна не стала причиною цієї проблеми, але значно підвищила її видимість і ціну. Нині багато рішень потрібно ухвалювати протягом кількох днів або навіть годин. І в цьому ми навчилися діяти з максимальною ефективністю. Проте швидка реакція не завжди означає чітке усвідомлення напрямку, в якому ми рухаємося.

Можна успішно вирішувати одну термінову проблему за іншою і водночас не мати відповіді на базове питання: якою ми хочемо бачити Україну через десять чи двадцять років? Яку економіку будуємо, якою має бути наша система безпеки, що повинні виробляти самі, яких людей і компетенцій для цього потребуватимемо? По суті, це і є питання державної візії, без якої неможливо побудувати послідовну стратегію.

Оборона – це один із найбільш яскравих прикладів. Те, з чим країна бореться сьогодні, в значній мірі є результатом рішень, які були прийняті або проігноровані роками раніше.

Документ поки що не формує систему.

Протягом своєї незалежності Україна завжди мала стратегічні документи. За цей час було розроблено військові доктрини, стратегії національної безпеки, програми розвитку Збройних сил та економічні стратегії. Проте, варто зазначити, що наявність таких документів сама по собі не забезпечує створення ефективної системи.

Це яскраво ілюструє різницю у розвитку України та, наприклад, сусідньої Польщі в контексті безпеки. Польща ще в 1992 році чітко окреслила своїм стратегічним пріоритетом вступ до НАТО. Незважаючи на зміни в керівництві, політичних партіях та урядових структурах, країна незмінно дотримувалася цього курсу. Вона поступово реалізовувала необхідні політичні та військові реформи, зміцнюючи співпрацю з Альянсом, що призвело до її вступу в НАТО в 1999 році. Таким чином, незважаючи на зміну персоналій та механізмів, основна мета залишалася незмінною, що вказувало на чітке бачення майбутнього країни.

В Україні євроатлантичний напрям теж був задекларований багато років тому, але сам курс і темп його реалізації залежали від політичного циклу. Змінювалися президенти, а значить змінювалися формулювання, пріоритети, а іноді й сам напрям. Тому ми зараз там, де ми є.

Навіть у ті часи, коли членство в НАТО ставало офіційною метою, існував суттєвий розрив між заявами та реальними діями. Протягом багатьох років Альянс підкреслював для України важливість реформування оборонного планування, закупівель, управління ресурсами та розвитку оборонної промисловості. Однак багато з цих змін затягувалися або виконувалися лише частково.

І ще не згадано про суттєво радикальніший поворот 2010 року, коли Україна офіційно проголосила курс на позаблоковість, а Харківські угоди забезпечили тривале перебування російського Чорноморського флоту в Криму.

У нашій недавній історії існує безліч таких суперечностей. Проте, навіть якщо мета в документі виглядає правильною, це ще не є гарантією успіху. За нею повинні слідувати фінансові рішення, реформи, закупівлі, підготовка кадрів та конкретні можливості держави.

Коли виникає необхідність переформатувати систему в умовах війни.

Після 2022 року ми стали свідками численних прикладів того, як швидко Україна може адаптуватися до нових умов, коли це стосується її виживання. Яскравим прикладом цього є використання безпілотників.

Протягом приблизно півтора року українська влада прийняла близько двадцяти нових законів і нормативних актів, які значно спростили процес введення безпілотних літальних апаратів (БПЛА) в експлуатацію, їх закупівлю та списання, а також зменшили кількість перешкод для виробників. За інформацією урядових джерел, у 2023 році українські підприємства виготовили та державні структури придбали в сто разів більше дронів, ніж у попередньому році. Це вражаючий досягнення. Проте постає складне питання: чому перешкоди, які вдалося усунути за ці півтора року, почали зникати лише тоді, коли безпілотники стали критично важливими для фронту?

Ще один яскравий приклад – це система закупівель оборонного обладнання. До початку повномасштабного вторгнення процеси закупівлі зброї були розподілені між різними підрозділами Міністерства оборони, а сама система залишалася надзвичайно складною і переповненою бюрократією. Лише в червні 2022 року, вже після того, як країна опинилася в умовах найбільшої війни сучасності, було створено централізовану Агенцію оборонних закупівель.

І все це враховуючи, що війна для України розпочалася не 24 лютого 2022 року. Російська агресія триває з 2014-го. Протягом восьми років у держави була можливість підготуватися до сценарію, в якому конфлікт може суттєво загостритись. Отже, справа вже не лише в окремих безпілотниках чи специфічних процедурах. Чому систему, яка повинна була забезпечувати армію озброєнням у разі великої війни, ми почали кардинально змінювати саме під час цієї війни?

Це добре показує масштаб проблеми. Держава може мати стратегії, програми й правильні цілі, але якщо за ними роками не перебудовуються інституції та процеси, у критичний момент доводиться одночасно воювати і створювати систему, яка мала бути готовою заздалегідь.

І це далеко не лише про оборону

Оборону неможливо планувати у відриві від інших сфер. Щоб нарощувати власне виробництво озброєння, потрібна стабільна енергетика. Щоб розвивати технології - інженери, наука й освіта. Демографія визначає, скільки людей країна матиме для економіки, армії та виробництва, а стан економіки - скільки ресурсів держава взагалі зможе спрямовувати на безпеку.

Так само працює і будь-яка інша велика державна ціль: рішення в одній сфері майже завжди залежать від того, що відбувається в інших. Саме тому країні потрібен не набір окремих стратегій, які існують паралельно одна до одної, а спільна довгострокова рамка, з якої вже випливають секторальні рішення.

Це не означає, що держава зобов'язана сьогодні докладно окреслити, якою буде Україна через десять або двадцять років. Протягом цього часу відбудуться зміни в технологіях, обставинах, фінансуванні, і деякі з наших теперішніх припущень виявляться помилковими. І це абсолютно нормально. Проте довгострокова стратегія повинна, принаймні, відповідати на кілька ключових питань: в якому напрямку ми прямуємо, які можливості для розвитку ми маємо.

Це необхідно реалізувати, і важливо розпочати дії вже сьогодні.

Стратегія, що переживає політичні цикли

Проблема не буде вирішена лише створенням нової стратегії до 2035 або 2040 року. Великі цілі держави повинні мати чітко визначені терміни, показники, ресурси та відповідальних осіб. Коли йдеться про технологічну незалежність, необхідно зрозуміти, яку саме залежність ми прагнемо зменшити і до якого року. Якщо розглядаємо розвиток оборонної промисловості, слід визначити, які можливості ми хочемо реалізувати протягом наступних п'яти років і як будемо оцінювати наш прогрес.

Але над усім цим має бути ще один рівень - державна візія, яка має значно ширшу легітимність, ніж програма конкретного президента, уряду чи партії.

На мою думку, фундаментальний курс країни має визначатися суспільством, а механізм його зміни повинен бути таким само зрозумілим і демократичним. Не може стратегічний розворот держави залежати лише від волі однієї людини, яка на певний час отримала владу.

Яким чином має бути реалізований цей механізм – це окрема тема для обговорення. Це може бути референдум або інший засіб, за допомогою якого буде зафіксовано волевиявлення громадян стосовно змін у базовій політиці держави. Якщо населення надало владі мандат для просування до конкретної стратегічної мети, то відмова від цього курсу також повинна ґрунтуватися на волі народу, а не лише на політичних рішеннях, прийнятих зверху.

І найголовніше. Ці результати повинні бути важливими для тих, хто їх створив. Новий міністр або уряд не повинен починати з нуля. Вони мають чітко розуміти цілі, точку відліку, з якої починалася країна, досягнення попередників і результат, за який тепер несуть відповідальність. Інструменти можуть змінюватися. Якщо обставини суттєво змінилися, цілі також можуть бути переглянуті. Але таке рішення повинно бути усвідомленим, з обґрунтуванням причин, а не просто черговим скиданням всього на нуль.

Війна навчила Україну оперативно реагувати на виклики. Проте швидка реакція не може замінити чітке бачення. Спочатку країна повинна визначити, якою вона прагне бути через два десятиліття, а вже потім розробляти стратегії, ресурси та реформи для досягнення цієї мети. Довгострокове планування не є інструментом для передбачення майбутнього, а необхідне для того, щоб зміна влади чи нові кризи не змушували знову і знову переглядати курс країни.