"Вони перетворили найбільш родючий регіон планети на безводну пустелю."

"Москва має на совісти міліони душогубств в Україні. Вона перед Україною найбільша злочинниця у світі і в історії. І Україна ніколи не повинна подати руки тому кривовому катови. Навпаки, всі українці повинні раз на все рішитися на вічний розбрат з Москвою. Кров міліонів безвинно замордованих українців це вистарчаючий доказ, що Україні з Москвою не по дорозі. Це лише заплата сторіками крови за те переконання, яке мусить глибоко вкорінитися в душах українців, що вони не можуть жити під Москвою. Але для визволу з-під кровавого ката українці мусять бути готові на нові жертви. Самостійність нації це дорога річ. За неї треба заплатити найвищу ціну - кров нації".

Ці слова з'явилися на сторінках діяспорної газети "Америка" не через кілька десятиліть після Голодомору, а вже в 1933 році, коли в Україні люди страждали від голоду, цілі села вмирали, а непоховані тіла залишалися на дорогах.

У Клівленді, в Українському музеї-архіві, ще й досі зберігається велика кількість примірників української діаспорної преси. Серед них особливо виділяється газета "Америка", яка виступила одним із ключових майданчиків для українців за кордоном, що прагнули донести до світу інформацію про події, що відбувалися на їхній рідній землі.

Діаспорні медіа взяли на себе важливу роль, яку не могли виконати в радянській Україні: вільно називати речі своїми іменами, відкрито писати про голод як про свідомо організований злочин, а також збирати свідчення очевидців і іноземців. Саме тому газета "Америка" регулярно публікувала свідчення тих, хто зміг вирватися з СРСР або хоча б надіслати листа.

У вересні 1933 року в газеті була опублікована історія чоловіка, який мешкав в Америці, але повернувся, щоб відвідати свою родину в Україні. Його ім'я не розголошується, адже це може загрожувати безпеці його близьких. У розмові з журналістами він висловився: "Велика Україна наближається до катастрофи через згубну політику червоної Москви. Станом на сьогодні, стає очевидно, що Москва має намір знищити українське населення до самого коріння".

У січні цього року ще один українець, який зміг повернутися з УРСР, поділився своїми спостереженнями з журналістами: "Тепер вже не просять хліб, бо його не отримати... Коли комусь вдається дістати хоч якусь кістку, інші дивляться на нього, як на 'щасливця', з ненавистю і готові в будь-яку мить накинутися на нього". Вже тоді видання рішуче заявило, що це "систематичне винищення українського народу".

У одному з листів жінка звертається до свого сина, пояснюючи, що голод викликаний політичними рішеннями уряду: "Я віддала землю в колективне користування, залишилася лише півдесятини городу, і з тієї частини мені забрали половину".

А ще один чоловік у своєму посланні до близьких написав: "Не пишіть мені нічого надто цікавого, адже тут правила досить суворі".

Особливо промовистими стають листи з України, опубліковані у 1933 році. Жінка, яка підписалася Н.Н, з Черкаського району пише синові: "У нас людий їдять, а богато є хат пустих, де вже всі вимерли".

Інші фрагменти, зібрані в матеріалі "Жах на Україні", свідчать про страждання і смерті українців. Одна жінка зазначає: "Часто вбивають жебраків, які просять дозволу переночувати, самотніх та безпритульних дітей", а інша додає, що "Наше життя краще описують слова з Біблії: 'Той, хто гине від меча, щасливіший за того, хто вмирає від голоду'".

Голодуючий юнак у селі України. Локація та час зйомки: УРСР, 1932-1933 роки. Фото надане Радіо Свобода та Центральним державним кінофотофоноархівом України імені Пшеничного.

В іншому посланні українка зазначає: "Наситили всіх собак і котів, ловимо мишей... мати та обидва сини лежать із запаленими від голоду ногами".

Вони відходять ось так: крокують, крокують, раптом падають і залишають цей світ. Нікому навіть поховати. Лежать, поки не зникнуть, лише кістки залишаються. Коти й собаки вже з'їдені, коні давно пропали, а звуку півнів вже не почути.

"Люди страждають від голоду, їх тіла втрачають форму. Батьки змушені вдаватися до крайнощів і вживають своїх дітей. Молодь, що виросла, не вагається забрати життя своїх літніх батьків, щоб задовольнити потреби."

Схожі розповіді можна почути не лише зі сходу, а також з Галичини. Видання "Америка" опублікувало свідчення чоловіка, взяте з львівської газети "Діло". Цей чоловік звернувся до Народної Організації у Львові по допомогу. Його описують як худорлявого, виснаженого, і навіть порівнюють із "великим скелетом". Інша публікація з тієї ж газети розповідає про судовий процес над чехом, який вчинив канібалізм, з'ївши тіла своєї матері та сестри. На запитання судді щодо смаку м'яса, він відповів, що сестринське було не гірше, а мамино - занадто тверде.

23 вересня 1933 року газета "Америка" опублікувала свідчення жительки Одеси під назвою "Лихо Великої України". Валентина Краєвська, яка втекла з Одеси і працювала в лікарні, описує жахливу сцену: "Тут, біля свіжих могил, охороняють тіла померлих голодні живі люди, що чекають на момент, коли зможуть викопати труп і вжити його в їжу".

Страждаючий від голоду. Локація та дата зйомки: УССР, 1932-1933 роки. Фото надане Радіо Свобода/Центральним державним кінофотофоноархівом України імені Пшеничного.

Інша жінка, чиє свідчення опублікував лондонський денник Morning Post, говорить, що бачила людей із страшно опухлими обличчями, дітей, які хворіли від сурогату замість муки, і чоловіка, який "цілу зиму жив людським м'ясом, щоб самому не вмерти". "Один міліціянт показував мені мішок в якому були рештки з дитини яку забито на їду", - цитують її.

Ці історії читали у Лондоні, Нью-Йорку, Женеві. І світ уже не може сказати, що не знав, адже окремий пласт свідчень стосується журналістів. Сьогодні найчастіше згадують Ґарета Джонса - вельського молодого репортера, який після поїздки в Україну прямо заявив про голод. Він описав страшні події, побачені ним в Україні, і прибувши до Британії, видав прес-реліз, що поширився в газетах Manchester Guardian і New York Evening Post. Про Ґарета Джонса зняли документальний фільм "Ціна правди".

Проте архіви преси діаспори свідчать про те, що він не був єдиним свідком цих подій. У 1932 році в газеті "Америка" з'являється стаття під назвою "Американці відвідали голодуючий Київ", в якій згадується журналіст Ралф Б. Барнес з New York Herald Tribune. Він телеграфує до свого видання про групу американців, які стали свідками жахливої ситуації в Києві, коли діти ходили з написами на спинах, що їхні батьки залишили їх через голод. У іншій своїй статті Барнес описує переповнені вагони, де люди бояться дістати шматок хліба, щоб не втратити його.

У німецьких ЗМІ, зокрема у Vossische Zeitung, публікуються матеріали кореспондентів, які малюють картини натовпів виснажених селян на вокзалах, "що сидять і чекають смерті". В англомовних виданнях, таких як The Daily Telegraph, Times, The Morning Post і Western Mail, виходять статті, що висвітлюють голод, який охопив радянську Україну та Кубань. Журналіст Вайтинґ Вілліямс у Nations Business згадує про п'ять мільйонів загиблих. Британський репортер Малколм Меґридж у The Fortnightly Review описує жахливу картину: "З одного боку — мільйони селян з тілами, що роздулися від голоду, з іншого — солдати і члени ГПУ (ЧК), які виконують вказівки диктаторського режиму... Вони перетворили найплодючіший край світу на пустелю".

Журналіст одного з німецьких видань, який нещодавно повернувся з України, зазначив: "Це не через сарану, не через посуху чи поганий урожай виник цей голод, а через ідіотське прискорення колективізації".

Французький журналіст зазначив: "Навіть українці споза меж Сталінської катівні глухі й німі на муки винищуваних Московою братів своїх українців у большевицькій імперії. Це крайня пора найти в собі джерело сили і врешті реагувати на те планове винищування української нації, яке безупинно веде Росія під різними формами - колективізацій, розстрілів, паспортів, очищення прикордонної смуги, голоду".

Ці відомості публікує газета "Америка", адже видання для діаспори зазначає, що голоси іноземних репортерів у той період мають значнішу вагу для міжнародної громади. Однак і самі закордонні журналісти стикаються з прямими заборонами. Ралф В. Барнес описував, як після свого першого репортажу про ситуацію на Північному Кавказі радянське прес-бюро спершу "дружньо" порадило йому уникати поїздок у провінцію, а згодом це перетворилося на "неприпустиму заборону".

Вільяму Чемберлену, журналісту Christian Science Monitor, який провів одинадцять років у Москві, заборонили в'їзд до Кубані, Полтавської області та Харківщини. Водночас радянська влада ретельно маскувала реальність для офіційних делегацій. Коли французький політик Едуар Ерріо відвідав СРСР і після поїздки заявив, що голоду "не бачив", в листах з України пояснювали: перед його приїздом з фабрик прибрали всіх "непевних" працівників, "очистили всі дороги, якими проїжджав Ерріо", а на пошті створили спеціальний "чорний кабінет" для моніторингу кореспонденції з-за кордону, оскільки люди масово писали листи про голод.

Незважаючи на численні спроби замовчати правду, голод не залишився непоміченим. Віденський архієпископ кардинал Інніцер звернувся до Міжнародного Червоного Хреста з проханням про допомогу для тих, хто страждає від голоду в Україні та на Північному Кавказі. Він прямо натякає на збільшення випадків канібалізму та цитує Ґарета Джонса і інших журналістів. У виданні "Америка" публікують фрагменти його листа, в якому він наголошує на важливості "порятунку мільйонів життів". Це звернення отримує широкий розголос у різних медіа, зокрема в авторитетному New York Times. Після того, як інформація кардинала стає відома в Москві, радянська влада офіційно заперечує існування голоду та повністю забороняє іноземним журналістам в'їзд в Україну та Кубань.

Незважаючи на численні свідчення, які були опубліковані діаспорними виданнями ще в 1930-х роках, термін "геноцид" у той час ще не існував. Він виник лише після Другої світової війни, коли світ почав усвідомлювати масштаби масових злочинів і зрозумів, що перед ним стоять не просто окремі трагедії, а систематичне винищення людських життів.