"Я прибув, щоб свідчити і звернутися до свідомості тих, хто досі залишився під впливом російських наративів і пропаганди" - Святослав, лідер УГКЦ.

Напередодні третьої річниці повномасштабної агресії Росії проти України, предстоятель Української греко-католицької церкви Святослав Шевчук відвідав Сполучені Штати. Його візит мав на меті підтримати вірян, багато з яких стали біженцями в Америці через наслідки війни.

Він взяв участь у Програмі духовного оновлення, що тривала 24 години, була підготовлена Філадельфійською архиєпархією і проходила в катедральному соборі Непорочного Зачаття. За цей час тисячі вірних з різних куточків Америки могли помолитися та поспілкуватися з главою церкви.

Протягом тижня з 15 по 21 лютого Блаженніший Святослав перебував у США, де мав зустрічі з членами нової американської адміністрації, а також зі студентами й викладачами Католицького університету Америки. Він взяв участь у дискусії, організованій Гудзонівським інститутом, і відкрив новий Інститут церковної дипломатії, який буде готувати представників церкви для роботи в різних країнах.

Журналістка Голосу Америки Наталія Чурікова провела зустріч із главою УГКЦ Блаженнішим Святославом у Крайовому соборі Пресвятої родини у Вашингтоні. Вона прагнула дізнатися більше про його пасторський візит, реакцію на його послання в США, а також про джерела надії для українців у цей складний час війни.

Розмова була записана 19-го лютого і відредагована та скорочена для плинності та ясності.

Наталія Чурікова, Голос Америки: Ваше Блаженство, раді вас вітати у Вашингтоні. Ми знаходимося в Українській церкві Пресвятої родини.

Можливо, неспроста цю церкву назвали на честь Пресвятої родини, адже багато українців переживають те, що, ймовірно, відчувала сама Пресвята родина, коли втікала від Ірода і опинилася в незнайомій країні.

Як ви спостерігаєте за сучасною українською сім'єю: чи вона виглядає розділеною, чи навпаки, залишається єдиною? Адже чимало людей залишилися під окупацією, багато борються за свободу, а інші виїхали за межі країни.

Святослав Шевчук, глава УГКЦ: Під час цього візиту до Філадельфії, до Вашингтона, справді я мав нагоду багато побачити цих родин, які силою обставин, зокрема військових, опинилися тут у Сполучених Штатах Америки.

Сім'ї, які іноді виявляються розділеними, часто залишають своїх близьких в Україні. Тому вони одночасно відчувають всі радощі, горе, страждання та надії, перебуваючи тут, в Америці.

Але теж було цікаво побачити молоді родини з діточками, багато яких прийшли на ті зустрічі.

І одна риса дуже спільна - це зранені родини, зранені особи, травмований народ.

Цікаво, що після нашої літургії у Філадельфії я майже дві години стояв і просто благословляв тих людей. Багато хто просив: "Обійміть мене".

Це до сліз зворушливо. І багато хто, переживши отой дотик благословення, дальше залишалися. Люди стояли і дивилися на те дійство.

Я відчув, що їм потрібні обійми так, як малюкові потрібні обійми мами чи тата, адже обійми здатні висловити набагато більше, ніж будь-які слова.

Це було надзвичайно цікаво, адже все це відбувалося в Неділю блудного сина, коли ми почули Євангеліє, що розповідає про батьківські обійми, де батько приймає свою дитину, не звертаючи уваги на її помилки. Ці обійми виявляються справжнім моментом зцілення, який лікує глибокі рани.

Вчора у Вашингтоні теж зібралося багато людей. Я мав можливість виступити перед інтелектуалами католицької церкви в Католицькому університеті Америки, який знаходиться зовсім поруч з нашим храмом Пресвятої родини.

І потім всі слухачі, учасники цієї зустрічі прийшли на спільну молитву, включно з пані послом України.

Ми почули, побачили, що наша родина це - церковна спільнота, яка сьогодні є дуже важливим голосом правди для ширшого американського суспільства.

Отже, родина пережила важкі часи, але знову прагне знайти притулок у своїй церкві. Це родина, яка, незважаючи на все, продовжує жити, демонструючи героїзм і вчиться безмежно любити своїх дітей та Батьківщину, шукаючи Божественне навіть у найскладніших умовах війни.

Н.Ч.: Цей рік Папа Франциск оголосив роком ювілейним, роком Надії. Що дає надію українцям?

С.Ш.: Це є важливе питання, яке мені ставлять найчастіше, особливо наші американські партнери з різних релігійних організацій, спільнот та навіть представники державних структур у Вашингтоні.

Усі вони дивляться на нас з подивом і запитують: "Яке джерело вашої надії?"

Я завжди відповідаю так: "Наша надія виникає з віри в Господа".

Навіть більше, ми віримо, що наш Бог — це справжній батько. Це не абстрактна та бездушна сила на небесах, яка просто спостерігає з відстані і чекає моменту, щоб покарати нас за помилки. Ні, наш Бог — це батько, який щиро піклується про наше благополуччя.

Крім того, він не проявляє до нас любові, що вимагає жертв, а через самопожертву свого єдиного Сина дарує нам Святого Духа, який є втіленням цієї любові. Це надихає нас на надію.

Коли ми віримо у Воскресіння, ми маємо відвагу навіть дивитися в очі смерті.

У цьому духовному вимірі я став свідком надії, адже, прибувши з Києва, можу підтвердити, що наше життя в Україні відбувається в умовах постійної небезпеки на тих гарячих фронтах, де загроза смерті переслідує нас щодня, щохвилини. Проте ми здатні дивитися далі, зберігаючи в своєму серці віру.

Ми аналізуємо дії та висловлювання політиків, а також наші щоденні рішення, враховуючи вічні цінності. У такому світлі все набуває зовсім іншого вигляду. І ця перспектива дарує нам надію.

Християнська надія вважається надприродною чеснотою, оскільки вона виникає не з людських зусиль чи здібностей, а є даром, що перевершує людський потенціал.

Господь Бог є джерелом християнської надії, що робить її богословською чеснотою. Однак ця надія також виступає як потужна сила для християнина, який перебуває в подорожі, веде боротьбу та здобуває перемоги над злом. Християнин, сповнений цієї сили, здатен на неймовірні вчинки, адже багато з того, що ми досягли, стало можливим тільки завдяки Божій благодаті.

Пригадую собі підсумковий молитовний сніданок у Верховній Раді України перед Різдвом цього року.

Тоді мені на думку спав давній вислів із західного християнства.

І каже так: "Коли ти не знаєш, що робити, спочатку роби все, що потрібно негайно робити. Потім роби все, що можеш. А тоді Бог дасть тобі можливість, і ти зробиш неможливе".

І коли ми озираємося на три роки масштабного вторгнення, можна з упевненістю стверджувати, що ми досягли того, що здавалося нездійсненним.

Тому ми вражаємо світ, адже багато людей не можуть нас зрозуміти, оскільки підходять до міждержавних відносин з надто практичної, а іноді й комерційної точки зору.

Проте я прибув до Сполучених Штатів, у Вашингтон, як символ надії з України та для України.

Н.Ч.: Ви зустрічалися тут з представниками нової адміністрації, які заходилися відразу після приходу до влади нового президента, будувати мир в Україні.

Чимало українців хвилюються про те, яким стане цей мир, чи зможе він справді забезпечити справедливість, спокій і тривале співіснування. Які ваші думки з цього приводу? Що ви чули і які висловлювання мали?

С.Ш.: Безумовно, ми підтримуємо всі позитивні ініціативи. Ми прагнемо знайти союзників для України.

Однак я помітив, що в державних установах, особливо з огляду на нову адміністрацію у Вашингтоні, нині панує атмосфера, схожа на те, що після землетрусу. Коли трапилася ця природна катастрофа, один з високих будинків обрушився, піднісши в повітря хмари пилу. Цей пил досі не осів.

Здається, я все ще не повністю усвідомлюю, на якому етапі історії Америки та України я опинився, перебуваючи в ці дні у Вашингтоні та в конкретних умовах. Проте ми спостерігаємо певну неясність і плутанину навіть серед тих, хто займає відповідальні державні посади.

Вони не усвідомлюють, скільки ще часу зможуть насолоджуватися цими обіймами. Нова адміністрація ще не повністю сформована, тому з боку її представників звучать різноманітні, часто суперечливі повідомлення, які викликають у нас цілком зрозуміле, а я б сказав, досить обґрунтоване занепокоєння.

Ми бачимо дуже багато людей, яких покликає сьогодні президент Трамп до тих чи інших відповідальностей, перебувають в полоні російських наративів.

Отже, в таких умовах голос церкви набуває особливої ваги. Його активно шукають і прагнуть почути не лише звичайні американці, але й наші давні партнери – католики та протестанти, а також особи, що працюють у різних державних структурах у Вашингтоні.

Н.Ч.: Папа Франциск активно залучений до питань України і нещодавно зустрівся з молоддю з цієї країни, організацію якої ви ініціювали.

Ми спостерігаємо певні зміни в його позиції. Він звертався до молоді України, закликаючи їх виявляти патріотизм. Які у вас враження від цього нового послання?

С.Ш.: Папа Франциск, як типовий представник Латинської Америки, завжди знаходить спосіб вразити людей. Його мислення не підпорядковується звичним шаблонам.

Дуже часто цей спосіб взаємодії або система сприйняття інших людей і оточення сприяє виникненню в нього певних емоцій, зокрема почуття емпатії. Він відчуває всім серцем.

Може, він не завжди висловлює свої думки так, як ми б бажали почути. Але насправді, його серце розуміє глибше.

Нам стало великим сюрпризом, що він прийняв наше запрошення. Це вперше в історії відбувся подібний телеміст. (У серпні 2023 року Папа Франциск спілкувався через телеміст з молоддю католицької церкви в Санкт-Петербурзі - ред.).

Після його завершення я написав йому листа подяки, де зазначив, що це була історична подія, тому що, якщо ми шукаємо якийсь прецедент в історії, щось подібне відбулося лише тоді, коли папа Іван Павло II приїхав до України.

У 2001 році, у Львові на Сихові, у нашій парафії Різдва Пресвятої Богородиці відбулася зустріч української молоді з папою Іваном Павлом II. Під час цього заходу Папа промовив до молоді справді глибокі та змістовні слова. Однак, на жаль, молоді люди не мали можливості ставити свої запитання, що унеможливило живий і спонтанний діалог.

Хочу вас запевнити, що не було жодних заздалегідь узгоджених запитів чи будь-якої форми цензури.

Н.Ч.: Вважаю, що це могло б бути складно з молоддю з України.

С.Ш.: Нам було важливо, щоб ця молодь без вагань поділилася з Папою своїми переживаннями. Звучали різноманітні запитання. Молоді люди цікавилися, як навчитися прощати. Вони порушували теми особистих взаємин. Як нам орієнтуватися в таких умовах?

Але лейтмотивом було питання про те, як Папа бачить місію української молоді.

Одна дівчина однозначно запитала: "Отче, яка сьогодні місія української молоді?" Папа, вислухавши молодь протягом півгодини, почув їх свідчення про трагічні події, з якими вони стикаються. Вони ділилися думками про те, що їхнє покоління частіше відвідує похоронні церемонії, ніж святкує весілля.

Після цього засідання Папа висловлює: "Ваша задача полягає в тому, щоб бути вірними своїй країні".

Я був вражений. Чому так сталося?

Адже я особисто пережив безліч етапів і моментів, коли наш патріотизм став причиною переслідувань та насмішок. Деякі називали нашу відданість країні екстремальним націоналізмом. Московська пропаганда навіть порівнює нашу любов до Батьківщини з нацизмом.

Саме поняття патріотизму сьогодні серед європейської молоді вже майже забуте. Я ніколи не чув про патріотизм серед молоді Італії, Франції, Німеччини.

Н.Ч.: На відміну від Сполучених Штатів, де патріотизм вважається звичайним і природним почуттям.

С.Ш.: Це безсумнівно. І тут Папа зазначає: "Цінуйте Україну, і тоді ви усвідомите, що саме потрібно робити".

Крім того, Папа, згідно з думкою педагогів, представив концепцію, відому як модель поведінки.

Він розповів про героя, нашого загиблого воїна Олександра, молодого хлопця, якому було всього 23 роки, і який віддав своє життя за захист Авдіївки. Його батькові вручили особистий екземпляр Святого Письма, що мав камуфляжну обкладинку. Цей примірник був виданий нашим українським Біблійним товариством і складався з Нового заповіту та псалмів.

І цей хлопець, мабуть, у тих жахливих обставинах, читаючи псалми, підкреслював певні слова. І Папа прочитав, що той хлопець підкреслив: "З глибини взиваю до тебе, Господи, Господи, почуй мій голос".

Отже, ті рядки псалма, виділені нашим fallen hero, які Папа звертає до української молоді, є своєрідним заповітом нашого героя.

Батько наголошує: "Завжди пам'ятайте про тих, хто пожертвував своїм життям заради України".

Н.Ч.: Ви очолюєте Українську греко-католицьку церкву, яка має вірних на всіх континентах. Ви є лідером глобальної спільноти. Сьогодні у Вашингтоні ви зустрічаєтеся з прихильниками, а вже за кілька днів у Канаді. Нещодавно українська церква отримала нового кардинала в Австралії. Яким чином це зміцнило позиції української церкви на міжнародній арені?

С.Ш.: Це певна історія спадкоємництва, частиною якої ми сьогодні є. Бо глобалізація нашої церкви почалася ще наприкінці XIX століття, коли перші емігранти ще тоді з Австрійської імперії почали їхати "у світи".

Так почали творитися наші спільноти в Аргентині, в Бразилії, в Канаді, в США, в Австралії, зокрема після Другої світової війни. І кожна війна спричиняла нову і нову хвилю еміграції.

Проте існувала одна надзвичайно важлива та глибока характеристика цих емігрантів — вони були людьми віри.

Куди б вони не потрапляли, першочерговим завданням завжди ставало зведення церкви. Іноді навіть у відсутності священика. Я спостерігав, як єпископ у Аргентині організовував будівництво церков у глибинах аргентинських джунглів, адже церква слугувала центром для громади.

Окрім того, обрали локацію для зведення церкви в такому районі колоній, щоб усім було легко та зручно дістатися.

Церква - це був простір, куди люди могли прийти, щоб бути разом. Тому природно, Українська греко-католицька церква завжди була тією матір'ю, яка збирає.

Патріарх Йосиф висловлювався так: "Збирає тих, хто розпорошений".

Спочатку їхали наші люди в світи, потім пішли за ними священники, монахи, монахині, потім постали наші єпархії, митрополії, ми отримали єпископів, митрополитів в різних частинах світу.

Проте всі вони залишалися в глибокій інституційній, духовній та традиційній гармонії зі своєю рідною церквою в Україні. В результаті цього виникла світова спільнота.

Ми зараз переживаємо новий період глобалізації. Тобто наші вірні опинилися в нових країнах, де колись не було наших спільнот.

Сьогодні ми подорожуємо по всьому світу, щоб надати нашим прихильникам необхідну пастирську підтримку, таким чином зміцнюючи зв'язки між українською громадою в різних куточках планети.

Якщо звернути увагу на специфічну структуру нашої Української греко-католицької церкви, можна впевнено стверджувати, що ми є унікальними. Інші церкви та християнські громади різних конфесій мають відмінну організацію.

Завдяки нашій єдності з Вселенською католицькою церквою, нам відкриваються нові горизонти можливостей.

Тепер усі підрозділи нашої церкви по всьому світу об'єдналися, щоб підтримати і захистити свою Батьківщину. У нових умовах, знову викликаних трагічними подіями, ми прагнемо служити нашому народу, який опинився за межами країни.

Наше історичне минуле накладається на сучасне і вибудовується дуже цікаве майбутнє.

Отже, у гармонії з лідером церкви, висловлюють наші митрополити та єпископи, представляючи різні культури, мови та континенти, ми звучимо єдиним, потужним голосом, який сьогодні набуває особливого значення навіть у Сполучених Штатах.

Н.Ч.: Ви вже торкнулися теми російських наративів, зокрема, про переслідування християн в Україні. Це твердження досить поширене. Чи відчуваєте ви в Україні якісь перешкоди у своїй діяльності як представники християнської церкви?

С.Ш.: Це дійсно одна з міфів російської пропаганди, що намагається зобразити Україну як вкрай ліберальний витвір занепадаючого Заходу.

Отже, коли людина приїжджає з України і стверджує: "Так, ми є проєвропейськими християнами, але підтримуємо релігійну свободу", ми ділимося нашою історією, зокрема історією нашої церкви, і згадуємо про переслідування в радянські часи. Спільно з юдеями, мусульманами та християнами різних конфесій ми підкреслюємо, що для нас Україна символізує релігійну свободу.

Що цей російський неоколоніальний наратив є поверненням назад в часи ідеології совєтських структур, що цей поворот для нас означає поворот в катакомби, для багатьох це просто нове відкриття.

Оскільки багато людей в Америці не мають уявлення про історичні події, фрагментація в передачі історичної пам'яті суттєво впливає на сучасне суспільство.

Більше того, ми їм розповідаємо про те, що саме на окупованих територіях ми ліквідовані. Наша церква є церквою мученицею.

Щоразу, коли Російська імперія захоплювала нові території України, першим кроком було знищення Української греко-католицької церкви. Це сталося в епоху Російської імперії, потім повторилося під час Радянського Союзу, і наразі ми спостерігаємо те ж саме в умовах сучасної російської окупації.

Офіційно, наша церква на територіях, що знаходяться під окупацією, була ліквідована внаслідок указів так званої окупаційної адміністрації.

Наше існування, включаючи гуманітарні організації, такі як Карітас Україна та міжнародне братство Лицарів Колумба, офіційно підпадає під заборону.

Отже, сьогодні Росія асоціюється з втратою релігійних свобод. Це питання активно піднімають наші протестантські брати. Справжня правда завжди переважає над будь-якими неправдами.

Я прибув, щоб зробити свідчення і звернутися до совісті, до душ усіх тих, хто ще знаходиться під впливом російських наративів та державної пропаганди.

Н.Ч.: Одним із найзначніших голосів, що підтримують Україну, є Варфоломій, Константинопольський патріарх. Ви нещодавно мали можливість зустрітися з ним. Під час кожної зустрічі ви підкреслюєте, що він є материнською церквою для Української греко-католицької церкви. Наскільки важливим є його голос у цій ситуації? Наскільки значущим є те, що він має змогу прямо називати речі своїми іменами, вказуючи на агресію як на агресію, а агресора – як на агресора?

С.Ш.: На мою думку, сьогодні голос патріарха Бартоломея, Його Всесвятості, має величезне значення, не лише для православного світу, а й для всього християнського співтовариства. Це зумовлено багатьма факторами.

По-перше, слід зазначити, що ця єретична концепція "руського міра" виникла внаслідок діяльності однієї з православних церков.

Це була компетенція саме православних богословів, православного Вселенського патріарха назвати єресь-єрессю.

Бо, безумовно, не є повноваженням протестантських чи католицьких течій стверджувати, яка з сучасних православних богословських шкіл є справжньою, а яка – хибною інтерпретацією, що спотворює суть Євангелії.

Вселенський Патріарх, разом із єпископами свого патріархату, однозначно охарактеризував концепцію "русского мира" як єресь. У березні 2022 року понад 500 православних теологів з різних країн підписали декларацію, що засуджує цю єресь, при цьому лише кілька з них були з Росії.

І я неодноразово мав нагоду подякувати і Його Всесвятості, і всьому єпископату Вселенського патріархату за таку чітку позицію, мав можливість це робити особисто в в Константинополі, в сучасному Стамбулі, на Фанарі, під час особистої зустрічі, але теж кругом, де зустрічаю у різних країнах Європи і світу єпископат Вселенського патріархату.

Ясність у доктринальних аспектах, зокрема щодо православної юрисдикції, має велике значення.

Ця доктрина має небезпечний характер. Вона не лише використовує релігію для задоволення геополітичних інтересів безчесних правителів, але й сприяє мілітаризації. Це поняття важко передати українською, адже існує англійський термін "weaponisation of religion", що означає перетворення релігії на інструмент насильства – коли релігійні переконання стають зброєю, що вбиває.

Якщо це справді є християнська релігія, то вона підриває довіру до християнського свідчення та знижує авторитет проповіді Євангелія Христового для людей третього тисячоліття.

Тобто ця єресь, народжена московською православною церквою, стає викликом для усіх християн без винятку.

Я спостерігаю, що певна частина традиційних католиків у США піддається впливу цієї концепції, оскільки вони прагнуть знайти нову фігуру месіанського характеру, Нового Костянтина (імператора Візантії, який зробив християнство державною релігією, - ред.), здатного захистити традиційні християнські цінності.

Це абсолютна ілюзія. Тому ми вдячні, що ми є в, я би сказав, абсолютній симфонії, в повноті нашої співпраці і однодумності із Священним патріархатом.

І, безумовно, для того, щоб сьогоднішні християни України змогли пізнати унікальність Київського християнства, важливо зрозуміти цю суттєву взаємозалежність із Церквою-матір'ю.

Багато християн в Україні досі вважають, що їхньою материнською церквою є Москва. Однак, іронія полягає в тому, що насправді Москва є дочірньою церквою Київської, яка згодом прагнула зайняти роль мачухи. Це свідчить про певне викривлення історії наших глибоких взаємин.

Тому для багатьох стало справжнім шоком, що наша Українська греко-католицька церква визнає церкву древнього Константинополя за Церкву-матір. Адже наші єпископи, які відновлювали єдність із Вселенським Римським престолом в період Берестейської унії, ніколи не мали на меті створення нової церкви.

Це було часом, коли Володимир правив і відбувалося хрещення України-Руси, коли ще не існувало розмежування між православними та католиками, між Римом і Константинополем.

Наша церква зберігає цю пам'ять єдиного християнства.

Ось, тому як для владик унійних рухів, так і для усіх християн України сьогодні ця історична пам'ять про Церкву-матір сьогодні показує себе прямо життєдайною.

Вона сприяє тому, щоб ми знову визначили наші духовні пріоритети.

Н.Ч.: Ви згадували про свою доповідь в Американському католицькому університеті, акцентуючи увагу на важливості вивчення концепції "русского мира". Чи вже розпочалися які-небудь дослідження в цій галузі?

С.Ш.: Я б зазначив, що вони знаходяться лише на початковому етапі розвитку. Як тільки війна розпочалася, я негайно надіслав листи до всіх католицьких університетів, зокрема й папських, вказуючи на смертельну загрозу та геноцидні тенденції цієї ідеології.

Бо ми тоді бачили, як російські війська прямо почали, дотримуючись букви, навіть не духа, а букви тої доктрини, вбивати українців.

Я закликав усіх ознайомитися з цією доктриною, адже чим швидше ми усвідомимо загрози, тим більше життів можемо врятувати. Багато хто відгукнувся: "О, велике спасибі, ми плануємо створити окремі програми і надати стипендії дослідникам, щоб вони могли глибше вивчити це питання".

Згодом Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій, за сприяння нашого омбудсмена, надіслала схожі листи від імені всієї релігійної спільноти до всіх провідних наукових центрів світу. Ми прагнули знайти ті платформи, де наразі формуються політичні, культурні, дипломатичні та юридичні ідеї.

Багато деканів і ректорів провідних університетів світу, таких як Оксфорд, Гарвард, Єль і Нотр-Дам, також надали нам свої відповіді на наші запити.

Проте, дозвольте мені ще раз підкреслити, що я поки що не спостерігав реальних результатів. Наукова спільнота не завжди швидко реагує, і існує певний ступінь інерції.

Але ми бачимо приклад в особі пана Тімоті Снайдера, дуже активного і швидкого друга України, який чітко провів паралель між нацистською Німеччиною і путінською Росією. Я би сказав, що це майже пророчий погляд на ці події. Він розкриває вбивчі цілі цих ідеологій.

Те ж саме я повторив тут, у США, для католицьких інтелектуалів. Багато людей підходили до мене, висловлюючи свою вдячність, серед яких були професори та викладачі соціального вчення католицької церкви. Адже питання справедливого миру та війни в сучасному світі є однією з ключових тем у соціальному вченні церкви.

Отже, я сподіваюся, що наше слово відгукнеться в душах і розумах чесних людей, інтелектуалів. Як зазначав один політик, рух почався.

Н.Ч.: Сьогодні світ стикається з викликами не лише з боку нових конфліктів, а й з технологічними загрозами. Штучний інтелект все більше заполонює свідомість людей, проте важливо усвідомлювати, що це всього лише машина. Вона здатна проаналізувати різні сценарії, але позбавлена людського співчуття та любові. Як ви оцінюєте цю ситуацію та її потенційні ризики?

С.Ш.: Безсумнівно, що будь-який інструмент, створений людиною — від простих засобів, які ми щоденно тримаємо в руках, до складних технологій — є морально нейтральним. Саме від людини залежить, як він буде застосований.

Людина може надати йому або морально-позитивного, доброго змісту, або негативного. Так само і штучний інтелект, це - плід людини. Як людина його створить, на яку моральну дію запрограмує і так він буде діяти.

Проте, варто визнати, що існує один серйозний виклик, і я погоджуюсь, що це також і ризик. Цей новий тренд отримав назву дегуманізація особистості. В українській мові ми використовуємо більш специфічний термін – розлюднення.

Цілком зрозуміло, що психіка людини має тенденцію наближатися до тих, з ким вона взаємодіє.

Це ще знали святі отці, які говорили про обожествлення людини, яка спілкується з Богом. Тобто вона уподібнюється до Бога. Деякі отці говорили про отваринення людини, яка відкидає Бога і себе тільки з твариною ідентифікує.

Дуже часто можна побачити, навіть коли, пані, пани вигулюють своїх собачок, і видно, як собачка уподібнюється до свого господаря, а господар до своєї собачки.

Коли людина спілкується тільки з технікою, з комп'ютерами, вона уподібнюється до машини, вона трошки втрачає навіть здатність емоційного переживання. Ось, тому і дуже небезпечно щоби в кінці, коли людина створить штучний інтелект, вона не стала його рабом.

Іноді ми опиняємося в полоні результатів своїх власних зусиль. Ми стаємо залежними від грошей і тих комфортних умов, які самі ж і створили. Те, що повинно було слугувати засобом для досягнення мети, врешті-решт перетворюється на цю саму мету. І в таких ситуаціях криється справжня небезпека.

Я пам'ятаю, що, будучи колишнім медичним працівником, я займався біоетикою, яка є складовою частиною науки. В той час виникали численні нові виклики, починаючи від можливостей трансплантації органів і закінчуючи інтеграцією кібернетичних технологій у людське тіло.

Це виявився справжній виклик, адже з одного боку, ми відкриті до нових технологічних можливостей. Ми спостерігаємо, як інтеграція кібернетики в людське тіло сьогодні сприяє нашим пораненим військовим, дозволяючи завдяки передовим протезам знову адаптуватися до звичайного життя.

Але так само дуже важливо, щоби медики шанували здорові органи і не мали спокуси замінити їх на більш, можливо, ефективні чи вишукані технічні конструкції.

Те ж саме стосується нашого розуму, тому давайте докладемо зусиль, щоб не перетворитися на слуг штучного інтелекту, якого ми самі створили.

Н.Ч.: Він формує альтернативну реальність, яка іноді виглядає значно привабливішою, ніж світ, що оточує нас.

Ви вже згадали це слово емпатія. І нещодавно один американський журналіст, який працює в Україні, говорив про те, що дезінформацію найлегше подолати не інтелектуальною деконструкцією цього меседжу, а простою людською емпатією.

С.Ш.: Те, чого не здатен зробити штучний інтелект, — це любов.

Він може думати, перераховувати, конструювати, опрацьовувати величезну кількість інформації, можливо навіть більшу ніж наш природній інтелект, але не вміє любити. І те, що поможе врятувати людину від розлюднення, це саме її здатність любити.

Проте, на жаль, сучасна людина стала надзвичайно вразливою. Часто ми забули, що таке справжня любов — та вічна, божественна сила, що наповнює життя. Лише той, хто здатен на любов і відчуває страждання інших, може проявити справжню емпатію.

Цікаво, як різні терміни використовуються для опису емпатії у Святому Євангелії. Наприклад, емпатія милосердного самарянина передається за допомогою слова еусплангнія (ευσπλαγγνια), що означає глибоке зворушення всіх внутрішніх органів. Коли самарянин побачив пораненого чоловіка, у нього виникло відчуття, ніби все всередині нього загомоніло, його серце відгукнулося на чужий біль. Це нагадує, як мати відчуває тривогу за свою дитину.

Мені б дуже хотілося, щоб ми всі сприймали страждання оточуючих без страху, не уникаючи відчуття співчуття та емпатії.

Пам’ятаю, що під час подій на Майдані в Києві я зустрічав напис: "Байдужість вбиває". Моя думка: "Солідарність рятує".

Н.Ч.: На завершення, мені хотілося б запитати вас: українці зазнали чималих страждань, особливо впродовж останнього століття. Чи вважаєте ви, що в цьому можна вловити певний Божий задум щодо України? Можливо, вони мають щось важливе, що можуть донести до світу, поділитися досвідом чи навчити інших?

С.Ш.: Я скажу так, я не знаю. Я не хочу брати на себе відповідальність тут в імені Бога говорити.

Я вважаю, що одного дня, коли завершиться наша історія на тому Страшному суді, і ми відкриємо всі таємниці, тоді все стане зрозумілим. Господь Бог роз'яснить нам усі незрозумілі моменти, і ми зможемо побачити, як усі частини з'єднуються в одну цілісну картину.

Але сьогодні ми можемо сказати, що справді, ми християни віримо в розп'ятого Спасителя, який страждав, помер і воскрес. І він це все зробив в людському тілі. Тобто Бог став людиною і у людині разом з нею перейшов ті екзистенціальні моменти її буття, її існування.

Існує сучасний військовий поет на ім'я Артур Дронь, відомий під позивним "Давид". Він стверджує, що, перебуваючи на передовій, ми шукали Бога і зрозуміли, що Він живе в наших серцях. Кожен загиблий український воїн знову воскрешає його в пам'яті та душах тих, хто залишився.

Черговий раз його розпинають, піддають тортурам в тілі наших військовополонених. Він терпить ранами України. І тому ми, християни, вшановуємо рани нашого народу, як рани Христові. Але раз він терпить у нас, у нас вкотре дає себе розп'ясти, він у нас, у нашому тілі воскресне.

Це є та глибока духовна істина, яку ми вважаємо таїнством втілення Божого Сина. Вона слугує нам ключем для осмислення історії українського народу та київського християнства. Ми спостерігаємо історію втілення, адже Христос втілився один раз і назавжди. Ця історія продовжується в його втіленні в тілі його Церкви.

Отже, ми вирушимо в подорож до Воскресіння, спираючись на нашу християнську надію та разом із нашим Спасителем.