Алгебра, числові системи та фінансові документи: які надбання Європа отримала від арабських культур і що вдалося їй зберегти.

Купець із Танжера міг виписати чек, який приймуть у Самарканді за шість тисяч кілометрів звідти: через пустелі, гори та кордони. Саме слово чек походить від арабського "сак", а поняття зародилося у гігантській імперії, яка почала з того, що за кілька років розтрощила дві наддержави й простягнулася від степів Центральної Азії до узбережжя атлантичного океану. Фокус розбирався, як розрізнені племена аравійської пустелі організували справжню середньовічну глобалізацію.

Чинник перший: сприятлива міжнародна кон'юнктура

Звісно, місцеві бедуїни, що жили серед аравійських пісків, не вживали таких термінів. Проте, виступаючи в ролі торгових посередників у комерційних зв’язках не лише між Сходом і Заходом, а й між Півднем і Північчю, вони, по суті, були своєрідними "дальнобійниками" пустелі з давніх часів, добре знали, що відбувається у сусідніх країнах. Парфія, яка виникла на руїнах імперії Александра Македонського, змогла стримати розширення на Схід самої Римської імперії. Після неї виникла держава Сасанідів, яка успадкувала протистояння із західним суперником, що вже зазнав краху, і почала боротьбу з його східною частиною – Візантією. На початку VII століття це протистояння досягло апогею. "Останню війну античності", як пізніше охрестили її історики, так виснажила обидві наддержави, що навіть легкий удар став для них фатальним. Цей фатальний удар і завдали араби.

Чинник другий: ідея, "час якої настав"

Візантія та Ераншахр, що також відомий як "Царство аріїв" у часи Сасанідів, переживали важкі часи в своїй історії. Імперія ромеїв, протягом останніх століть, зазнавала глибокої ідеологічної чистки. Православна церква активно боролася з усіма іншими віруваннями, які вважалися єретичними, що призвело до переслідування значної частини населення цієї імперії.

В імперії Сасанідів спостерігалася криза легітимності влади та існуючого порядку в цілому. Неочікувана поразка у війні з Візантією, яка здавалася багатьом вже майже виграною, підривала не лише правлячу династію, а й основи держави. На момент вторгнення арабів імперія вже перебувала на межі розпаду.

Арабські завойовники, навпаки, черпали натхнення з нової релігії — ісламу. Вони не боялися ризикувати своїм життям у битвах за поширення віри, тоді як їхні суперники складалися з воїнів, які втратили надію на своїй батьківщині і часто були випадково набраними найманцями.

Пророк Мухаммед -- беззаперечна історична постать. Він був змушений рятуватися втечею від переслідувань роду Омеядів, який контролював владу в місті, де він проповідував. Мухаммед перебрався до іншого міста-держави Аравії -- Ясріба, де створив релігійну общину "Умму". Це відбулося у 622 році й стало точкою відліку ери піднесення арабів -- хронологія, яка й досі актуальна серед мусульманських країн. Нова релігія швидко поширювалася серед арабів -- автохтонного населення аравійської пустелі. Ще за життя Мухаммед здобув владу над Ясрібом (згодом названий Медіною) та Меккою, які досі є священними містами мусульман.

Після загибелі пророка управління Уммою перейшло до вибраних лідерів — халіфів, які поєднували в собі як світську, так і релігійну владу. Першим з них став Абу Бакр, який був сватом Мухаммеда. Він вдало об'єднав численні племена і території, що населяли Аравійський півострів, деякі з яких мали різний ступінь залежності від Ераншахра.

Його наступник Омар розпочав атаку на своїх сусідів та за сумісництвом світових гегемонів. В один рік поразок зазнала Візантія (битва на річці Ярмук) та держава Сасанідів (битва при Кадісії). Традиційний героїчний епос подавав ці події як грандіозні баталії із сотнями тисяч учасників, проте насправді ці битви не були такими масштабними, як їх описували історики протягом майже півтори тисячі років, але вони справді проклали шлях для подальших завоювань арабів.

Третій чинник: здатність налагоджувати взаємозв'язки з підкореними націями.

Араби продемонстрували вражаючі дипломатичні здібності, зумівши заручитися підтримкою пригноблених еліт, які залишилися під управлінням потужних імперій. Сучасна дослідниця іранської історії Парване Пуршаріаті стверджує, що арабам вдалося укласти угоду з нащадками парфянської аристократії, яку свого часу підкорили Сасаніди в III столітті. На думку дослідниці, влада Сасанідів ґрунтувалася на певному компромісі зі старими елітами. Проте, останні правителі, підкріплені перемогами над Візантією, порушили цю рівновагу, що призвело до покарання з боку парфянців зарозумілих монархів. Таким чином, відбулося не повне знищення Ераншахру як держави і цивілізації, а лише зміна політичного обличчя, що сталося з часів завоювання давньої Перської імперії Ахеменідів Александром Македонським, про що окремо згадував журнал "Фокус". Відзначимо, що перська мова залишилася офіційною, а іслам на території колишнього Ераншахру зберігає свої унікальні риси.

Падіння Ктесифона не означало завершення завоювання імперії. Протягом наступних чотирнадцяти років арабські війська активно переслідували останнього правителя Ераншахру, Єздигерда, який зрештою загинув від руки звичайного мірошника в північному сході своїх володінь, на території сучасного Туркменістану. Після цього араби продовжували підкорювати різні племена та окремі оазиси Центральної Азії протягом десятків років.

Родинні суперечки та перша арабська громадянська війна

Протягом цього періоду в імперії відбулися значні зміни в управлінні. Владарем став Муавія, один із арабських воєначальників, що належав до династії Омеядів. Цей рід був відомий тим, що колись володів Меккою і змусив пророка Мухаммеда залишити це місто. Під час своїх завоювань Омеяди отримали контроль над Сирією та Єгиптом — двома найбагатшими провінціями Візантійської імперії. Завдяки таким ресурсам їхня влада значно посилилася, що призвело до повстання проти останнього "праведного халіфа", Алі, родича Мухаммеда. Алі загинув під час громадянської війни, що спалахнула, внаслідок дій його колишнього соратника, який приєднався до відгалуження Ісламу — хариджитів. Прихильників Алі нині називають шиїтами, і їхнім центром стала територія колишнього Ераншахру.

Натомість на теренах колишньої Візантії посилилася династія Омеядів, яка остаточно утвердила свою владу в новоствореній імперії, перенісши столицю до Дамаска, що стало їхнім домашнім вогнищем. Таким чином, виборча теократична система управління поступилася місцем традиційній династичній монархії.

Не загарбники, а "освободителі"

На території, відвойованій у Візантії, нових володарів сприймали ледь не як визволителів. На землях Сирії та Леванту були поширені різноманітні версії християнства, які імперія проголосила єресями. Араби ж ставилися до місцевих релігій толерантно. Деякі дослідники навіть вважають, що іслам формувався під впливом опальних у Візантії течій християнства, тож для жителів Сирії та Єгипту володарювання мусульманських правителів спричиняло менші проблеми, ніж православні імператори Ромеїв. Копти у Єгипті навіть повставали проти Візантії під час війни проти арабів. Для міських обивателів стабілізація влади була хорошою новиною після десятиліть кривавих війн з Ераншахром, які супроводжувалися спустошеннями та розграбуваннями численних міст.

Таким чином, просуванню Омеядів у західній частині Африки практично нічого не перешкоджало. До кінця століття вони досягли Атлантичного узбережжя, застосувавши знайому вже їм ефективну стратегію, яка передбачала залучення на свій бік племен берберів, відомих також під власною назвою — амазиги. На початку наступного століття бербери, під прапорами арабів, перетнули Гібралтар і завоювали Іберійський півострів.

Епоха Аббасидів: від кривавого святкування до "золотого періоду"

Константинополя араби взяти так і не змогли, хоча намагалися кілька разів. Остання їхня поразка у 718 році стала початком кінця правлінню Омеядів. З пустель Середньої Азії розрісся рух прихильників родини пророка Мухаммеда. У 750 році Абуль-Аббас ас-Саффах розгромив армію халіфа Марвана II й зайняв його місце, заснувавши нову керівну династію -- Аббасидів.

Хоча їхні дії на початку були надзвичайно жорстокими: спершу вони знищили майже всіх чоловіків династії Омеядів, а згодом розправилися і з родиною імама Алі. Це свідчило про те, що їх справжнім інтересом був трон, тоді як історична справедливість слугувала лише прикриттям для їхніх намірів.

Однак, встановившись на троні, Аббасиди не зосередилися на нових завоюваннях, а вирішили розвивати вже підкорені землі. Коли Абуль-Аббас прийшов до влади, імперія охоплювала простори від Самарканда, який нині є частиною Узбекистану, до Танжера, що розташований у сучасному Марокко. Таким чином, території сьогоднішнього Узбекистану та Іспанії були частиною однієї величезної імперії.

До завершення століття західні регіони імперії відокремилися. Останній з представників династії Омеядів, Абд ар-Рахман, зміг уникнути масового вбивства, просто не з’явившись на нього, і втік на Іберійський півострів, де заснував Кордовський емірат, який у 929 році проголосив себе халіфатом. Пізніше Омеяди також встановили контроль над західноафриканськими провінціями Арабського халіфату. Таким чином, вперше в історії виникла ситуація, коли існували кілька мусульманських держав одночасно.

У наступні століття від імперії Аббасидів відколювалися все нові й нові території й до сумнозвісного кінця їхнього правління у 1258 році вони володіли лише частиною Месопотамії. Проте саме їх правління вважається "золотим віком" арабської історії та періодом розквіту iсламу саме в арабській версії.

Держава, що виготовляє абсолютно все на планеті.

Другий халіф династії Аббасидів, Мансур, заснував нову столицю для своєї імперії — Багдад, що мав стати "містом знань". Його проектування здійснювалося за сучасними архітектурними стандартами: кожна галузь промисловості отримала свій власний квартал та ринок, де можна було відразу реалізувати готову продукцію. Багдад швидко розвивався і невдовзі став одним із найбільших міст світу — за найоптимістичнішими оцінками, його населення в піковий період сягало близько мільйона осіб, серед приблизно чотирьох десятків мільйонів, які населяли величезну арабську імперію. На території халіфату виготовляли практично всі можливі товари, від паперу до килимів. Багато з цих виробництв було зосереджено саме в Багдаді.

Місто мудрості

Однак піком досягнень мала стати велична Багдадська бібліотека, відома як "Дім мудрості" (Байт аль-Хікма), заснована в IX столітті халіфом аль-Мамуном. Вона покликана була зібрати всі знання, які людство накопичило до того часу, ставши своєрідним середньовічним "супер датацентром". Це стало можливим завдяки впровадженню технології виготовлення паперу, що значно знизило витрати на книгописання. Араби отримали цю технологію від китайських полонених на початку правління династії Аббасидів.

У Багдадській бібліотеці зібрали спадщину античних європейських, китайських, індійських філософів-науковців. І переклали їх усіх арабською. Ходили чутки, що за стос перекладених сторінок платили такою ж вагою золота, тож у Багдаді зібралися усі, хто в принципі міг справитися з таким завданням. У "місті мудрості" справді зібрали знання із двох світів, які раніше практично не перетиналися. Парадокс, але більшість творів Аристотеля, Платона та інших інтелектуалів античної Греції потрапили у Європу саме з арабських перекладів.

Отримавши такий потужний фундамент, арабська наука зацвіла пишно. Відомий математик і астроном Мухаммед Аль Хорезмі заклав основи алгебри, термін якої походить з арабського "аль-джабр", що означає "об'єднання частин". Цифри, які ми сьогодні використовуємо для проведення обчислень, були введені в Європу арабами, хоча самі вони запозичили їх у індійських вчених. До XVII століття медичні трактати в Європі спиралися на роботи таких авторитетів, як ар-Разі та Ібн Сіна. У 829 році в Багдаді була створена обсерваторія, де основи астрономії були розроблені аль-Фаргані та Джафаром Абу Машаром. Арабський халіфат став центром розвитку навігації та логістики, адже географічні знання були критично важливими для країни, розташованої на перехресті торговельних шляхів. Ібн Баттута, видатний мандрівник XIV століття, провів тридцять років у подорожах, пройшовши понад сто тисяч кілометрів від сучасного Казахстану до Китаю, Малі та Іспанії, включаючи Крим. Свій досвід він зафіксував у праці "Подарунок споглядачам про дива міст та чудеса подорожей", ставши своєрідним середньовічним арабським Геродотом.

Банківська система і cередньовічний SWIFT

Однак найбільшим чинником інтеграції стала особлива банківська система. Вона формувалася, зокрема, навколо єврейських сімей, які створили широку мережу, що охоплювала всі куточки халіфату. Велика територія держави породжувала ризики для торговців. Щоб у період максимального розширення подолати відстань від східних кордонів, які нині відповідають території Туркменістану чи Узбекистану, до західних меж на атлантичному узбережжі сучасного Марокко, доводилося проходити тисячі кілометрів, а також численні пустелі, ліси та гори. Перевозити величезні обсяги золота за таких умов було досить складно. Вирішенням проблеми стали спеціальні чеки (арабською "сак", від якого походить сучасний термін), а також переказні векселі. Так, умовний мешканець Танжера міг виписати чек, який сприймали як платіж у Самарканді.

Арабський халіфат у VII-X століттях став своєрідним піком відродження еллінізму. Якщо Александр Македонський збудував свою імперію, що простягалася від Східного Середземномор'я до Індії (він також знищив Персію, але мова йде про династію Ахеменідів, а не Сасанідів), араби ж пішли ще далі — до Атлантичного океану та в глиб степів Кипчака. На відміну від монголів, які через пів тисячоліття просто раптово з'явилися і так само раптово зникли, знищивши, зокрема, Багдадський халіфат Аббасидів, араби залишили після себе багатий цивілізаційний спадок.

Арабський халіфат -- це величезна імперія, де свого часу була єдина писемна мова, валюта та закони. А найважливіше -- єдина ідеологія у формі державної релігії: ісламу. Ще на початку VII століття у Ферганській долині та королівстві Вестготів могли й не знати про існування арабів, а ісламу взагалі ще не було. А через сто років ісламська умма стала основою суспільства у цих регіонах.

Араби, здійснивши свої завоювання, заснували одну з найзначніших імперій свого часу, вплив якої відчувається і досі. Якщо Рим залишив відбиток на Європі, дух якого все ще живе в історії, то в Західній Азії та Північній Африці аналогічну роль відіграв Арабський халіфат, чимало досягнень якого залишаються важливими і в наш час.

Усе це не могло зникнути безслідно й не зникло. Коли онук Чингісхана Хулагу у 1258 році взяв Багдад і піддав останнього халіфа затоптуванню кіньми, традиція халіфату перемістилася до Єгипту, а вже звідти, на початку XVI століття, до Стамбула. Остаточно халіфат скасували аж у 1924 році.

#

Інші публікації

У тренді

informnauka

Використання будь-яких матеріалів, що розміщені на сайті, дозволяється за умови посилання на данний сайт.

© Новини зі світу науки - informnauka.com. All Rights Reserved.