Деколонізаційні процеси в Одесі: актуальні дискусії серед мешканців міста

Через весь центр Одеси - від Залізничного вокзалу і аж до мерії - тягнеться вулиця Італійська. Тут завжди панує жвавий рух: одна за одною проїжджають автівки й громадський транспорт, кудись поспішають жителі міста, натомість туристи поволі роздивляються усе довкола. На цій вулиці розташоване італійське консульство, одеська філармонія, центральний універмаг і готель "Бристоль", який зазнав пошкоджень внаслідок чергового російського ракетного обстрілу.

Вулиця Італійська отримала нове ім'я Пушкінська у 1880 році. Однак минулого року в липні їй відновили її історичну назву в рамках процесу деколонізації. У той час, поки Росія продовжує знищувати історичний центр Одеси, у місті тривають суперечки щодо виконання деколонізаційного закону. Питання щодо демонтажу або збереження пам'ятників, їх подальшої долі, а також можливих перейменувань вулиць викликають жваві дискусії. Чи варто це робити зараз, чи дочекатися закінчення війни? І що робити з пам'ятником Пушкіну, який досі стоїть навпроти одеської мерії, і чий ім'я до недавнього часу носила вулиця, куди нещодавно потрапила російська балістична ракета?

У ході повномасштабної агресії Росії ці питання набули особливої актуальності. У липні 2023 року було введено в дію закон "Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні, а також деколонізацію топоніміки".

За визначенням Українського інституту національної пам'яті, російська імперська політика - це системні дії, які в різні історичні періоди були спрямовані на підкорення, експлуатацію та асиміляцію українського народу, включно з русифікацію та її пропагандою. Цей закон передбачає зокрема ліквідацію російської імперської символіки з публічного простору - пам'ятників, символів і топонімів від часів Московського царства до сучасної Росії. Рішення має ухвалювати місцева влада. Якщо вона не зробила це у визначений термін, повноваження переходять до голови обласної адміністрації. Так сталося і в Одесі.

Артем Карташов, член робочої групи з деколонізації при ОВА, розповідає, за якими критеріями визначали, хто з історичних постатей підпадає під закон про деколонізацію: "Чи займала особа певні посади в органах влади управління імперії, чи вона причетна до встановлення радянської влади на території України, чи вона причетна до пропаганди комуністичного режиму або імперського режиму, чи вона закликала до русифікації або українофобії, чи вона пов'язана з переслідуванням учасників боротьби за незалежність у ХХ столітті".

Однак існують винятки: якщо, наприклад, особа паралельно боролася за права українського народу, сприяла розвитку національної державності України, науки та культури (за винятком працівників радянських органів безпеки).

Згідно з цими критеріями, було зафіксовано більше 400 назв вулиць та 19 пам'ятників у Одеському регіоні. Саме тут виникли суперечки. Деякі представники культурної спільноти Одеси звернулися до ЮНЕСКО з проханням відкласти ухвалення рішень щодо збереження культурної спадщини міста до закінчення війни. Один із підписантів цього листа – історик мистецтв Кирило Ліпатов.

Кирило Ліпатов зазначає, що події останнього десятиліття, а особливо останніх трьох років, вимагають переосмислення підходів до "незручної пам'яті". Проте він вважає, що перед українською державою та суспільством стоять більш нагальні та важливі виклики, ніж розглядати складні питання, що виникають в кожному місті.

Ліпатов вважає, що простий демонтаж імперських пам'ятників не здатний позбавити суспільство імперських стереотипів. Замість їх знищення, він пропонує запровадити нові пам'ятники, які вшановують українських діячів культури та мистецтва, що мають зв'язок з Одесою. Він також підкреслює: "Важливо усвідомити, що будь-який пам'ятник протягом свого існування змінює свої значення. Нам необхідно навчитися взаємодіяти з важкими аспектами минулого і переглядати контексти, які потребують деконструкції".

Однак історик Тарас Гончарук підкреслює, що багато діячів, яких увічнили пам’ятниками в Одесі за фінансування Росії, насправді мали лише поверхневий зв’язок з історією цього міста. Водночас, видатних українських особистостей практично не відзначали.

Тарас Гончарук наводить приклад з пам'ятником Володимиру Висоцькому, який стояв біля Одеської кіностудії, але був демонтований у грудні минулого року. "Цей актор родом з Москви, який здобув популярність у Радянському Союзі. Він лише знімався тут", - зазначає історик. Він також підкреслює, що в Одесі відсутні пам'ятники видатним українським діячам, таким як режисер Олександр Довженко, який створював свої перші фільми в цьому місті, театральний режисер Леся Курбас, що працював на кіностудії, або письменник Юрій Яновський, який описував український "Голлівуд" на узбережжі Чорного моря. "І от, на місці, де в 1920-х роках знаходився український Голлівуд, нам поставили пам'ятник москвичу Висоцькому. Ось і вся наша культура", - зазначає Гончарук. Він також акцентує увагу на аналогічних процесах, що відбувалися з назвами вулиць в Одесі.

Критики деколонізації в Одесі стверджують, що зміна назв вулиць і демонтаж пам'ятників призводить до знищення культурної спадщини міста. Одеський журналіст Леонід Штекель проводить аналогії між цими діями та поведінкою хунвейбінів — молодіжних груп в Китаї, які підтримували Мао Цзедуна під час "культурної революції". "На мою думку, ті, хто зараз знищує пам'ятники та змінює назви вулиць, є сучасними 'хунвейбінами'. Історія одеської культури, що складається з багатьох шарів, є досить неоднозначною та складною, і вона просто безжально знищується," — зазначає Штекель.

Щоб привернути увагу до цієї проблеми, Штекель влаштовує акції проти зносу пам'ятників в Одесі. "У нас перейменували всі вулиці, які носили імена письменників, які входили до Одеської школи письменників, - це Катаєв, Ільф та Петров, Бабель, Паустовський. Тобто це люди, які були гордістю одеської культури".

Як зазначають члени робочої групи при ОВА, такі митці, як Бабель і Пушкін, також підпадають під визначення закону про деколонізацію. "Ісак Бабель відповідає всім критеріям цього закону. У передмові до своєї роботи 'Конармія' він сам стверджував, що служив в ЧК, прославляв радянську владу, сприяв її встановленню в Україні та переслідував учасників незалежницького руху в ХХ столітті", - говорить Артем Карташов.

Представник Українського інституту національної пам'яті Олександр Городилов підкреслює, що "неможливо виховувати українців, які пережили цю жахливу війну, на прикладах таких особистостей, як Пушкін чи Бабель". Він зазначає, що "Пушкін у своєму загальному сенсі асоціюється з такими творами, як 'Полтава' та 'Мазепа', що є виключно політичними витворами, безпосередньо пов'язаними з концепцією 'русского мира'".

Експерти стверджують, що ці пам'ятники не зникнуть з культурної сфери після їх демонтажу. Вони будуть збережені в різних музеях та виставках, що є звичною практикою в Європі. Проблема полягає лише в скасуванні їх глорифікації, адже не кожен автор заслуговує на статус героя.

Замість того, щоб залишати на мапі Одеси лише тих, кого прославляла радянська або імперська пропаганда, виникає бажання відзначити імена людей, "які були забуті". "Отже, коли ми говоримо про радянських генералів, ми замінюємо їх міфологізованими постатями сучасної війни або героями минулого століття. Якщо ж мова йде про письменників, ми прагнемо відзначити сучасних авторів або тих, хто має зв'язок з Одесою, незалежно від часу", - ділиться Карташов. Він підкреслює, що це є процесом нової інтерпретації історії.

Один із ключових доводів противників деколонізації, які охарактеризовують її як "програму ліквідації", полягає в нібито загрозі мультикультурному середовищу Одеси через "усунення імен видатних особистостей з Одеси". Проте, противники цієї точки зору стверджують, що саме деколонізація відкриває нові можливості для відновлення та збагачення цієї мультикультурності.

"Одеса досягала свого розквіту як мультикультурне місто, але згодом перетворилася на місце з однією домінуючою мовою," - зазначила регіональна координаторка "Інституту центральноєвропейської стратегії" Світлана Бондар. Вона вважає, що в Одесі дедалі більше вулиць отримують назви на честь представників національних меншин, і процес деколонізації "відновлює мультикультурний характер Одеси, який був втраченим у радянський період."

Так само слід відкинути закиди щодо антисемітизму, каже історик Тарас Гончарук, адже в рамках деколонізації на мапі Одеси з'явилися площа Менделе Мойхер-Сфоріма, вулиця Олександра Ройтбурда, Кіри Муратової, провулок Бориса Айзенберга.

Процеси декомунізації та деколонізації – це явища, які не є новими. Історично склалося так, що був час підготуватися до них. Проте, місцева влада в Одесі вже кілька разів виявляла опір цим змінам, зауважують експерти Українського інституту національної пам'яті. Як зазначив Олександр Городилов, перший резонансний випадок, пов’язаний із перейменуванням вулиць, стався ще в 2016 році в рамках програми декомунізації. Крім того, одеський мер Труханов не раз висловлювався критично щодо процесу деколонізації, стверджуючи, що він нібито "обнуляє" ідентичність міста.

Тепер міська рада має виконати розпорядження військової адміністрації щодо перейменування і демонтажу. Але ці процеси нібито затягують. "У нас є століття топонімічного монументалістичного маркування, заборони української мови, переслідування діячів культури, і зараз ми тільки намагаємось щось відновити. Тобто ми не посягаємо на щось чуже, ми відновлюємо своє", - коментує член робочої групи з деколонізації при ОВА Артем Карташов.

Розділити Одесу на прихильників і противників деколонізації було б спрощенням. Дехто, наприклад, виступає на захист лише свого улюбленого поета, іншим важко звикнути до нових назв вулиць. Історики також часто мають різні думки щодо фактів, які можуть впливати на включення або виключення певних історичних постатей з дії закону. Отже, для досягнення порозуміння необхідно організувати конструктивну дискусію.