Фінансування наукових досліджень: у яких аспектах автономна система розподілу державних грантів не виправдовує себе.

2026 рік може стати переломним для української науки, яка десятиліттями перебувала на напівголодному пайку Після десятиліть хронічного недофінансування держава нарешті почала вкладати в неї помітні кошти: 3 млрд грн на додаткове фінансування наукових установ за результатами державної атестації, довгоочікуваний старт проєктної аспірантури з дуже пристойним навіть за західними мірками фінансуванням, запуск "Національної системи дослідників". Усе це має наблизити українських науковців до європейського дослідницького простору.

Проте виникає ще одне важливе питання: яким чином вимірювати ефективність цих витрат? Адже кожна гривня з державного бюджету повинна не лише підтримувати систему, а й приносити конкретні результати. Існує кілька ключових аспектів, які слід врахувати, оскільки їх ігнорування може призвести до того, що всі зусилля залишаться безрезультатними.

Важливо підкреслити, що в результаті державної атестації провідні наукові заклади отримали додаткове фінансування, яке в середньому сягало 50% від їх основного бюджету, що, безумовно, є позитивною новиною. Основними критеріями для оцінки стали: залучення додаткових фінансових ресурсів від вітчизняних і закордонних замовників (коефіцієнт 0,5), розмір установи (коефіцієнт 0,25) та кількість молодих науковців (коефіцієнт 0,15). Водночас лише 10% оцінки припадало на кількість статей, опублікованих у журналах першого квартилю (топ-25% за рейтингами наукометричних баз Scopus/Web of Science). Хоча такий підрахунок може бути зрозумілим для університетів, для невеликих науково-дослідних інститутів, де публікації у високорейтингових виданнях є основним показником їхньої наукової діяльності, така система оцінювання виглядає не зовсім адекватною. Спостерігалися досить кумедні ситуації, коли мільйон гривень, отриманий від юридичних осіб через господарські договори, виявлявся фактично рівнозначним десяткам (!) статей у журналах першого квартилю (Q1), для яких було залучено значно більше фінансування з боку іноземних донорів у рамках науково-технічної співпраці. Проте, оскільки ці кошти не надходили на рахунки установ, вони не були враховані під час державної атестації.

Проте, невеликі науково-дослідні інститути змогли відновити свої позиції під час розподілу державних фінансів, що призвело до значного зростання щомісячних надбавок до зарплат (6500-8000 грн) у порівнянні з великими університетами. Останні, через велику кількість підрозділів, мали значно скромніші показники зростання заробітних плат у межах 1650-2900 грн. Водночас, незалежно від розміру надбавок, наукові заклади вперше отримали від держави фінансування для закупівлі наукового обладнання та, що особливо важливо, для ремонту інфраструктури, яка вже багато років перебуває в жахливому стані.

Тому, якщо відкинути всі недосконалості процесу державної атестації, де-факто єдиною вагомою претензією науковців до профільних органів влади за її результатами є вічне питання "чому дали так мало грошей?!". З останнім тяжко сперечатися, адже гроші -- це завжди дефіцитний товар, але у цій однобокій дискусії чомусь ніхто не хоче навести аргументи, чому нам, науковцям, Міністерство фінансів під час війни (!) повинно виділяти більше грошей.

Які ж ключові показники ефективності (КРІ) можуть бути використані для оцінки наукової діяльності в ці складні часи? Це питання вже стало предметом численних дискусій та розповідей про унікальний шлях української науки. Проте у світовій науковій спільноті одним із найважливіших критеріїв залишаються публікації в авторитетних наукових журналах. Без таких публікацій неможливо встановити наукову співпрацю з міжнародними партнерами та брати участь у престижних програмах, таких як Horizon 2020 чи гранти Європейської ради досліджень (ERC). Відтак, недооцінка цього показника фактично перешкоджає розвитку української науки, незалежно від того, скільки фінансових ресурсів виділяє Міністерство фінансів.

Якщо розглядати ситуацію з фінансової точки зору, то витрати на проведення досліджень, необхідних для публікації статті в авторитетному журналі, що належить до топ-10% рейтингу Scopus/Web of Science, за західними стандартами починаються від 200 000 євро з грантового фінансування. Цю суму можна розділити на кілька складових: заробітна плата аспіранта (приблизно 40 000 євро на рік протягом 4 років, що становить 160 000 євро), витрати на хімічні реактиви (не менше 40 000 євро), а також плата за доступ до сучасного обладнання у Core Facility установи (аналог нашого Центру колективного користування науковим обладнанням) та інші витрати. Не слід забувати й про різні стипендії, які надаються приймаючими країнами для іноземних науковців (чудова можливість для наших дослідників долучитися до створення високоякісних наукових статей), а також про фінансування від установи для оплати праці допоміжного наукового персоналу тощо.

Звичайно, реалізація таких грандіозних проєктів, які можна вважати циклопічними за українськими стандартами, неможлива за рахунок коштів державної атестації. Проте це не є основною метою атестаційного процесу. Головне завдання полягає у забезпеченні стабільного функціонування наукових установ у складних умовах. Це дозволить науковцям зосередитись не на вирішенні проблеми холодного клімату в лабораторіях, де температура взимку може падати до +12 °C, а на дослідженні новаторських ідей і підготовці заявок на гранти для спеціалізованих конкурсів, які забезпечать фінансування в десятки разів більше, ніж те, що пропонує система "зрівнялівки" в рамках атестації. Наступні етапи мають бути організовані у чітку і логічну структуру, що ідеально вписується в запропоновану Міністерством науки та освіти систему атестації.

Державна атестація à базова підтримка науковців à перемога у конкурсах вітчизняних грантових агенцій на виконання перспективних ідей à публікація високорейтингових статей у топ-10% журналів à перемога у конкурсах міжнародних грантів à суттєве розширення базового фінансування установи при наступній атестації і таке інше.

Проте ці дії вже відносяться до сфери конкурсного фінансування, в якій Міністерство освіти і науки залучене значно менше. Основну роль тут виконує Національний фонд досліджень України (далі -- НФДУ, Фонд), що має в своєму розпорядженні значний бюджет, який становить близько 1 мільярда гривень, що дорівнює третині основної підтримки установ, що надається МОН.

І саме тут виникають найсерйозніші труднощі. Перші конкурси НФДУ стартували ще у 2020 році, і протягом шести років його функціонування державний бюджет витратив на це 2,7 млрд грн. Проте це не привело до суттєвого підвищення публікаційної активності українських науковців. Хоча з кількісними показниками у Фонду все виглядає добре: за підсумками багатьох конкурсів з’явилася велика кількість статей у журналах з низькими рейтингами, але, як сказав один з персонажів Грегорі Хауза в популярному серіалі, їх ніхто не читає, а отже, вони не мають жодної вартості для міжнародної наукової спільноти. Ще гірше, що результати такої діяльності часто публікуються у платних журналах "хижацького" видавництва MDPI за рахунок державних коштів. Хоча ці видання часто потрапляють до першого квартилю, формально всі атрибути якісної статті є, але, перефразовуючи дона Корлеоне, це не викликає жодної поваги на Заході.

А це серйозно псує реноме нашої держави серед редакторів солідних наукових журналів, ставлячи нас на один щабель із країнами-ізгоями третього світу та державою-агресоркою. Це дуже відчувається при подачі статей з виключно українським авторським колективом у наукові видання "першої ліги" -- вони часто проходять значно більш прискіпливу рецензійну перевірку, адже міжнародні редакції намагаються мінімізувати ризики публікації слабких або потенційно недоброчесних досліджень.

Причини цього різні. Серед них -- надмірно жорсткі вимоги Фонду до публікаційної активності вже на першому році виконання проєкту. На практиці це часто призводить до публікації напівсирих даних у слабенькому журналі або ж до... банального негативного відбору проєктів ще на етапі експертизи, де перевагу інколи отримують менш амбітні заявки, зате із щедрішими обіцянками щодо кількості публікацій.

Протягом шести років функціонування НФДУ, при витратах у розмірі 2,7 млрд грн, результати проєктів Фонду не включають жодної публікації в журналах, що належать до топ-10% Web of Science. Для порівняння, в більшості європейських наукових систем такі публікації вважаються одним із основних показників міжнародної конкурентоспроможності досліджень.

Це викликає цілком обґрунтоване питання: яку роль має виконувати Фонд у системі фінансування науки? Якщо його призначення полягає в підтримці українських науковців, то з 2026 року впроваджується новий механізм базового фінансування, заснований на результатах державної атестації. Проте, якщо мета Фонду полягає у підтримці та стимулюванні інноваційних досліджень, то очікуваними результатами повинні стати публікації, які здатні інтегрувати українські команди в міжнародні консорціуми та великі європейські грантові програми. Без якісних наукових статей нас не приймуть до цих ініціатив.

У процесі організації конкурсних процедур виникають певні труднощі. Однією з основних проблем є брак незалежних експертів, що затримує оцінку заявок. Наприклад, на експертизу близько трьох сотень проєктів у деяких конкурсах Фонду пішло близько пів року. Для порівняння, останні два конкурси Міністерства освіти і науки, у яких було оцінено майже 900 заявок, завершилися всього за два з половиною місяці. Незважаючи на це, Фонд не йде на співпрацю, відмовляючись об'єднати експертні бази Міністерства і НФДУ.

У науковій спільноті тривалий час точилися суперечки щодо практики відхилення заявок через формальні технічні помилки. У відповідь на це Міністерство освіти і науки нещодавно ініціювало зміни до урядового регламенту НФДУ, які позбавляють Фонд можливості відхиляти проєкти лише на основі формальних критеріїв. Тепер учасники конкурсів матимуть змогу виправляти ці помилки під час подачі документів. Це нововведення має на меті зробити конкурсні процедури більш справедливими та зменшити ризик втрати потенційно перспективних проєктів.

Структура рейтингових оцінок кандидатів на гранти викликає певні запитання. У верхній частині списку значна кількість заявок отримує майже ідентичні бали — близько 96-99%, що виглядає досить дивно для процесу незалежної експертизи. Натомість, у конкурсах Міністерства освіти і науки за новими правилами 2024 року, які максимально відповідають конкурсам Horizon 2020, такого розподілу оцінок не спостерігається.

Важливим аспектом є дотримання норм наукової етики та запобігання конфлікту інтересів Науковою радою Фонду. Незважаючи на чітку позицію Фонду щодо недопустимості співпраці учасників конкурсів з представниками країни-агресора і тимчасово окупованих регіонів, у відкритих наукометричних базах можна знайти приклади спільних публікацій деяких лауреатів конкурсів з дослідниками з таких територій. Водночас, у наукових профілях окремих членів Наукової ради також відзначаються подібні співпраці з установами, що функціонують у Донецьку. Ці обставини ставлять під сумнів академічну доброчесність та можуть призвести до репутаційних ризиків для української науки. Вони також є порушенням Закону України "Про академічну доброчесність" (статті 9, 10, 11 та 17).

Особливої уваги заслуговує структура управління Фонду. Через складну мережу взаємодії його органів вплив держави на управлінські рішення фактично є обмеженим. Теоретично це має забезпечувати незалежність інституції (привіт наївним романтикам з 2015 року, які розробляли Закон "Про наукову і науково-технічну діяльність" і сподівалися, що незалежний статус інституції автоматично призведе до її ефективності). Однак на практиці існує ризик виникнення замкненого управлінського кола, яке постійно відтворює саме себе. Зокрема, ключові органи управління Фонду — Наукова рада та Науковий комітет — мають тісні інституційні зв’язки. В результаті після завершення своїх каденцій їхні представники часто переходять з одного органу в інший, зберігаючи свій вплив у межах цієї системи.

Ця проблема не обмежується лише Фондом. Погляньмо на ситуацію чесно: всі наглядові ради державних підприємств, таких як "Енергоатом", "Укрзалізниця" та "Нафтогаз", продемонстрували недостатню ефективність у боротьбі з корупцією та забезпеченні належного управління. Проте, на відміну від НФДУ, уряд має можливість оперативно змінювати склад наглядових рад в цих держмонополіях, що принаймні гарантує, що їхні члени не залишатимуться на своїх посадах безкінечно. Що стосується Фонду, то існує ризик, що система може почати процес самоізоляції.

Однак це вже завдання для Міністерства фінансів та відповідного парламентського комітету, які встановлять розміри фінансування наукових досліджень у державному бюджеті на 2027 рік.

Державне фінансування науки повинно бути безперервним. У країні, що переживає війну, це питання стає ще більш актуальним. Всі інші витрати—це розкіш, яку держава не може собі дозволити. Тому важливо постійно стежити за ефективністю механізмів державної підтримки наукових досліджень.