Місяць конфлікту з Іраном: традиційні концепції перемоги втрачають свою актуальність.

"Перемога чи поразка" — саме такою несподіваною стала ймовірна перспектива для учасників конфлікту.

Вже більше місяця Близький Схід переживає серйозну військову турбулентність. Операція, ініційована Сполученими Штатами та Ізраїлем проти Ірану, спочатку планувалася як обмежена інтервенція з чіткими цілями, але швидко перетворилася на складну кризу з багатьма вимірами та непередбачуваними наслідками. Її вплив відчувається не лише в регіоні, а й на глобальному рівні - від коливань на енергетичних ринках до зміни стратегічних планів основних світових акторів.

Перші тижні військових дій продемонстрували ключову характеристику сучасних конфліктів: значний розрив між військовими досягненнями та їх очевидною політичною реалізацією. Незважаючи на технологічні переваги США та Ізраїлю, відсутність чіткого плану перетворює навіть тактичні перемоги на елементи тривалого та непередбачуваного процесу. Кожен новий етап ескалації підвищує ризики, проте не наближає вирішення ситуації.

Конфлікт також викликає більш широкі геополітичні зміни. Позиції США піддаються новим викликам, Росія отримує додаткові можливості для маневру, Китай стикається з необхідністю балансувати між економічними вигодами та стратегічними інтересами. Водночас Україна вимушена діяти в умовах ще більшої зовнішньої нестабільності, намагаючись досягати дипломатичних успіхів. Світ поступово переходить у етап, коли традиційні уявлення про перемогу втрачають актуальність, і конфлікти все частіше перетворюються на війни на виснаження.

Спільно з фахівцями ми спробуємо проаналізувати проміжні результати війни, виявити, як вона впливає на світову рівновагу сил, та які можливі сценарії можуть вплинути на розвиток подій у найближчі тижні.

Аналізуючи поточний стан речей, політолог Володимир Фесенко наголошує на відсутності швидких рішень. За його словами, "проміжні підсумки цієї кампанії зводяться до того, що Сполучені Штати опинилися втягнутими у війну з абсолютно невизначеними часовими та стратегічними перспективами". Експерт звертає увагу на макроекономічний резонанс конфлікту, зазначаючи, що "внаслідок цієї війни виникли кризові тенденції на глобальних ринках нафти і газу, і поки ніхто не бачить чіткого і реалістичного сценарію швидкого завершення цієї війни, які б оптимістичні заяви не робив Трамп".

Подібну оцінку, але з глибшим фокусом на дихотомію між мілітарною та дипломатичною складовими, дає політолог Ігор Рейтерович. Він стверджує, що кампанія розвивається парадоксально: "Вашингтон і Тель-Авів демонструють беззаперечну технологічну міць, завдаючи нищівних ударів по військовій інфраструктурі Ірану, проте ця військова переконливість абсолютно не конвертується у зрозумілу політичну картину, яка стає дедалі більш заплутаною... Простіше кажучи, якщо дивитися суто з військово-технічної точки зору, то проміжні підсумки для США та Ізраїлю можна вважати успішними. Йдеться про масовані удари, які суттєво підірвали спроможності Ірану вести активні бойові дії. Фактично, його потенціал як сили, здатної виступати повноцінною регіональною загрозою, значно ослаблений". Водночас експерт додає важливе уточнення: "Це не означає, що Іран перестав бути фактором нестабільності - він і надалі зберігає можливість впливати на ситуацію в регіоні, але вже радше точково і обмежено. У цьому сенсі можна говорити про певний військовий успіх США та союзників".

Проте саме політичний аспект стає тим "вузьким місцем", де "застрягають" всі військові здобутки. Рейтерович акцентує увагу на тому, що президент США явно сподівався на інший - швидший і більш однозначний - розвиток подій. "Замість цього він опинився в ситуації, де чітка стратегія виходу не проглядається", - зазначає експерт. Він влучно підсумовує цю пастку словами: "Це той випадок, коли "вв'язатися в історію" виявилося значно легше, ніж знайти спосіб вийти з неї з мінімальними репутаційними втратами. (...) Для Ізраїлю політичні наслідки цієї війни більш-менш очевидні, тоді як для США - зовсім ні. І це є істотною проблемою. Публічні коментарі Трампа лише підкреслюють, що він ще не повністю готовий до тієї реальності, в якій знаходиться. Складається враження, що він наразі не має чіткого плану для зменшення політичних ризиків. І хоча в військовій сфері ситуація може виглядати контрольованою, в політичному контексті вона близька до критичної і, що важливо, є важкопрогнозованою".

Звісно, Білий дім має інструментарій для інформаційного маневру: "Формально Трамп може в будь-який момент вийти до преси і проголосити про досягнення всіх цілей. Проте без переконливого політичного підґрунтя така заява залишиться порожнім звуком, у який не повірить ані світова спільнота, ані американський виборець. Скидається на те, що наразі Вашингтон займається не стільки здобуттям перемоги, скільки кризовим менеджментом власних втрат".

Щодо можливих подальших дій, Ігор Рейтерович схиляється до ймовірності силового варіанту розвитку подій: "Дедлайн, який Трамп встановив для Ірану - до 6 квітня - виглядає надто символічним. Якщо врахувати переміщення американських військових ресурсів, включаючи транспортну авіацію та десантні підрозділи, цей термін відповідає часу, необхідному для їхнього перекидання в регіон... У цьому контексті з'являється все більше ознак того, що адміністрація США може розглядати можливість обмеженої військової операції - наприклад, навколо стратегічно важливого острова Харг. Мета, напевно, проста: позбавити Іран критично важливої нафтової інфраструктури, змусивши його піти на компроміс. Тому не варто виключати, що Трамп може ризикнути. У логіці "усе або нічого" він може вирішити на ескалацію... І тоді ця ситуація перейде в нову фазу - з набагато вищими ставками та значно менш передбачуваними наслідками".

Світовий геополітичний зсув, викликаний подіями в Перській затоці, ініціював ланцюгова реакція, що суттєво вплинула на інтереси численних міжнародних акторів, включаючи й Україну.

Вивчаючи позиції Сполучених Штатів, Володимир Фесенко звертає увагу на суттєве погіршення їх становища. Вашингтон опинився в умовах класичного бумерангового ефекту, коли зовнішньополітичні амбіції негативно впливають на внутрішню економіку. "У США швидко зростають ціни на паливо, що викликає зростання критики на адресу Трампа навіть з боку частини його підтримуваних. Крім того, його рейтинги продовжують падати. Попри оптимістичні заяви Трампа, поки що немає жодних успіхів у військових діях проти Ірану, а також немає явних зрушень у мирних переговорах", - зазначає експерт.

Більше того, ця війна зламала дипломатичний графік Вашингтона: "Одним з наслідків Іранської війни для США стало відтермінування візиту Трампа до Китаю на середину травня. І в будь якому випадку його позиції перед цим візитом будуть послаблені". Загальний висновок Фесенка щодо американських позицій у світі внаслідок Іранської війни звучить категорично: "Вони погіршилися. Виникли та/або посилились проблеми у відносинах США з європейськими країнами, менше довіри до Америки та до її безпекової допомоги стало з боку арабських союзників, а також, мабуть, і партнерів США в інших регіонах світу".

Для Піднебесної ситуація є амбівалентною. Як пояснює Володимир Фесенко, Китай опинився перед серйозним економічним викликом через руйнування логістики в Перській затоці, звідки він отримував до половини імпорту сирої нафти (45-55%). "Через бойові дії та блокування Ормузької протоки морський експорт з цього регіону до Китаю скоротився на 70-80%", - пояснює аналітик: "Росія стала безальтернативним постачальником нафти №1 для Китаю. За неофіційними даними, поставки зросли до 2-3 млн барелів на добу. (...) Але ціна на нафту різко зросла і це на даний момент є головною проблемою для Китаю. Тому економічно для Пекіну затягування війни на Близькому Сході є великою проблемою і серйозним ризиком, особливо якщо подальше зростання цін на нафту спровокує глобальну рецесію. А от політично - для Китаю є вигідним значне послаблення міжнародних позицій США і невдачі Трампа у війні проти Ірану".

За словами Ігоря Рейтеровича, Китай опинився в складній ситуації, балансуючи між стратегічним партнерством з Іраном, який грає значну роль в антизахідній коаліції, та критичною залежністю від стабільних цін на енергоресурси. "Будь-які коливання на ринку нафти негативно впливають на китайську економіку. Тому Китай фактично стоїть перед вибором між політичною вигодою та економічною реальністю. У результаті його позиція на сьогодні виглядає максимально прагматично: не стільки підтримати одну зі сторін, скільки швидко знайти спосіб зменшити напругу в конфлікті. Головне — це зупинити його, щоб не порушувати ринкову стабільність", — підкреслює політолог.

Російська Федерація, у свою чергу, стала практично єдиним безперечним економічним вигодонабувачем першого місяця конфлікту. Експерти одностайно вважають, що Москва отримала значну вигоду. Володимир Фесенко описує цю ситуацію як своєрідний "джекпот", хоч і тимчасовий, який виник внаслідок скасування вторинних американських санкцій на російську нафту, різкого зростання цін на енергоресурси та, як наслідок, надприбутків, які використовуються для фінансування агресії проти України та покриття бюджетного дефіциту. За оцінками, що наводить експерт, тільки в перший місяць ескалації РФ отримала додаткові доходи в діапазоні 12-15 мільярдів доларів. Проте Фесенко підкреслює, що Москві важко балансувати, намагаючись зберегти стосунки як з Іраном, так і з арабськими країнами та Ізраїлем.

Обговорюючи вплив Росії, Ігор Рейтерович акцентує на суперечливих інтересах Москви та Пекіна. Він вважає, що для РФ критично важливо затягувати конфлікти на Близькому Сході, щоб підтримувати високі ціни на нафту, тоді як Китай зацікавлений у стабільності в регіоні. "Ця різниця в інтересах частково обмежує дії Росії. Вона не може діяти абсолютно вільно, оскільки змушена враховувати позицію Китаю. У цьому контексті для України це слугує певним стримуючим фактором: така асиметрія інтересів між двома основними гравцями не дозволяє Росії повністю "розв'язати руки", - зазначив експерт.

Що стосується України, то ситуація формує складний баланс загроз і нових шансів. Володимир Фесенко застерігає: "Для України затягування конфлікту на Близькому Сході створює ризики щодо передачі ракет-перехоплювачів для систем ППО "Patriot", відволікає увагу від російсько-української війни і мирних переговорів щодо її завершення. Вкрай невигідним для нас є також отримання Росією величезних економічних бонусів". Проте, за його словами, Київ зміг проявити безпрецедентну суб'єктність, запропонувавши країнам Затоки свій унікальний досвід боротьби з іранськими безпілотниками, що вилилося у підписання нових безпекових угод.

Ігор Рейтерович, оцінюючи можливості України, зазначає, що наша країна проходить цей етап стабільно, з мінімальними безпосередніми втратами. "Критичні збої в постачанні зброї не відбулися, але це в значній мірі пояснюється тим, що ці постачання вже були обмеженими", - підкреслює він. Хоча факт зниження світової уваги є реальністю, Україна має досвід роботи в подібних умовах. Аналітик вважає позитивним трендом активізацію пошуку нових можливостей: "Зокрема, спостерігається пожвавлення контактів з країнами Перської затоки - зустрічі, угоди, пошук нових форматів співпраці. Це можна вважати досягненням: навіть у кризових умовах Київ шукає нові точки опори".

Водночас політолог акцентує увагу на тому, як наша держава реагує на енергетичні надприбутки РФ: "Україна намагається це компенсувати - насамперед ударами по російській нафтовій інфраструктурі. І, судячи з усього, досить ефективно, настільки, що навіть окремі міжнародні партнери почали сигналізувати про бажання знизити інтенсивність таких атак... Тож підхід Києва в цій ситуації виглядає доволі раціональним: якщо від нас хочуть зміни поведінки - має бути чітка відповідь "що ми отримуємо натомість".

Визначення переможця в суперечці, що відзначається значним рівнем хаосу, є складним завданням. Фахівці вважають, що традиційні критерії успіху в такій ситуації не є ефективними.

Ігор Рейтерович підкреслює: "З військово-технічної перспективи, безумовно, перевага належить США та Ізраїлю - це беззаперечний факт". Водночас, експерт звертає увагу на історичні паралелі, зазначаючи, що американська армія має вміння вигравати битви, але стикається з постійними труднощами у досягненні перемог у війнах. "Якщо проаналізувати події після Корейської війни, виникає питання: де проходить межа між військовим успіхом і політичними досягненнями. Навіть у контексті іракського конфлікту, формальна військова перемога не призвела до стабільного політичного результату. У теперішніх умовах ця ж логіка проявляється знову", - розмірковує політолог.

Описуючи ситуацію в Ізраїлі, Рейтерович зазначає, що Тель-Авів виступає головним бенефіціаром. Ізраїль ефективно виконує своє основне завдання — суттєво послаблює іранський режим та виграє час. При цьому він діє в умовах, де політичні ризики для нього значно нижчі, ніж для Сполучених Штатів.

Розглядаючи іранську стратегію "перемоги", політолог підкреслює унікальне сприйняття реальності автократіями. Для режиму аятолів сам факт того, що вони пережили атаки найпотужнішої армії світу, вже вважається ознакою успіху. "Іран заявить: ми вистояли - отже, здобули перемогу. США скажуть: ми відкинули супротивника на багато років назад - отже, виконали свої цілі. І в обох випадках їхні аргументи матимуть підстави", - зазначає Рейтерович.

Керівник безпекових програм Центру глобалістики "Стратегія ХХІ" Павло Лакійчук пропонує більш глибокий філософсько-стратегічний аналіз. Він зазначає, що класичних переможців у цій ситуації немає і бути не може. "Хто ж насправді перемагає? Ніхто: Трамп тримає Тегеран у хватці, тоді як той, хто не має розуму, міцно стискає йому "крашенки". Лауреат цьогорічної Шевченківської премії Юрій Щербак вважає це оксюмороном, називаючи ситуацію "перемогопоразкою". Сьогоднішнє становище на Близькому Сході дійсно нагадує "перемогопоразку" для всіх учасників конфлікту. Але це не означає, що війна завершиться найближчим часом, як стверджує Дональд Трамп. Він може оголосити "перемогу" і втекти з регіону, проте це не призведе до закінчення війни", – влучно підкреслює Лакійчук.

Для України близькосхідна авантюра Трампа - теж "перемогопоразка".

"Ця ситуація постає перед нами з багатьма викликами, проте за умови виважених і адаптивних дій, вона може також відкрити нові можливості. Дії українського військово-політичного керівництва на "Близькосхідному театрі" саме на це і спрямовані: перетворити нові труднощі на успіхи. Це втілення асиметричної стратегії в практиці", - підкреслив експерт у військовій справі.

Володимир Фесенко підтримує тезу про відсутність тріумфаторів. Він констатує, що амбітні плани США та Ізраїлю щодо зміни політичного режиму в Ірані або тотального руйнування його оборонного комплексу зайшли у глухий кут. "Однак Іран хоча і не програв цієї війни, але вже зазнав величезних руйнувань та економічних втрат. І ці втрати можуть стати ще більшими в разі затягування війни. Враховуючи кризовий стан іранської економіки ще до початку цієї війни, після її завершення економічні проблеми Ірану будуть набагато більш масштабними. За відсутності союзників, які б могли допомогти Ірану швидко відновитися після війни (Росії буде не до цього; Китай нічого не буде робити безоплатно, а якщо й буде інвестувати в Іран, то лише в обмін на контроль над іранською інфраструктурою і ресурсами), ця країна може опинитися в стані довготривалої соціально-економічної кризи".

Для проведення порівняння між найбільшою континентальною війною в Європі після Другої світової війни та військовими діями на Близькому Сході необхідний детальний аналітичний підхід. Незважаючи на те, що ситуації є кардинально різними, військова наука виявляє спільні риси, що вказують на трансформацію самої сутності сучасних збройних конфліктів.

Павло Лакійчук пропонує абстрагуватися від морально-етичних та міжнародно-правових аспектів і поглянути на ситуацію виключно через оптику воєнної стратегії. З цього ракурсу експерт бачить низку вражаючих аналогій.

По-перше, як у нашому випадку, агресивна держава, а в даному контексті це безумовно Сполучені Штати, з самого початку не класифікувала свої дії як "війну". Для адміністрації Білого дому це всього лише "військова операція". Паралелі з путінською "спеціальною військовою операцією" очевидні. І в обох ситуаціях справа не стільки в юридичних аспектах, скільки в загальному задумі. Планування в обох випадках було орієнтоване на швидке й ефективне досягнення цілей без належного аналізу можливих сценаріїв розвитку подій і контрдій ворога. Це прояв самовпевненості! — жорстко зазначає Лакійчук.

Іншою важливою рисою, на яку звертає увагу фахівець, є відмінність у підходах. За словами Лакійчука, Україна до початку масованого вторгнення в 2022 році тривало шукала дипломатичні можливості для підтримання миру. У той же час іранське керівництво, визнавши неминучість конфлікту, свідомо вирішило зосередитися на "останній битві". Усвідомлюючи величезну технологічну та вогневу перевагу США, Тегеран реалізував стратегію, відому як децентралізована мозаїчна оборона. Ця концепція дозволяє окремим підрозділам залишатися боєздатними і чинити опір, навіть якщо центральні командні пункти будуть знищені. Завдяки цьому американська стратегія швидкої "дезінтеграції" ворожого режиму виявилася неефективною.

Третя тенденція, яку зазначає Павло Лакійчук, є надзвичайно універсальною для обох конфліктів - це цілковитий перехід до асиметричних стратегій в умовах дисбалансу сил.

У цьому контексті можна провести аналогію між битвою Давида і Голіафа, оскільки як Україна, так і Іран в умовах невідповідності сил обрали шлях асиметричної війни. Поняття "гібридної війни Герасимова" виявилося абсолютно перевернутим: ви, напевно, не очікували, що замість того, щоб захищати голову, необхідно було звернути увагу на інші вразливі місця? І це не даремно! Після 2022 року військові стратеги мали б переглянути свої підходи і відмовитися від традиційних моделей, які базуються лише на обліку чоловіків віком від 18 до 50 років, кількості танків на складах і літаків на аеродромах. Виявилося, що істотними факторами стали зовсім інші аспекти, які не піддаються простому виміру. Наприклад, "поріг терпіння" та здатність до адаптації. Їх не можна виміряти в цифрах. І саме тому Україна, якій прогнозували три дні існування, вже п'ятий рік успішно тримає оборону і змінює ситуацію на полі бою. Тож і "блискучий" план Трампа зазнав краху, як підсумовує експерт, аналізуючи парадокси сучасної військової науки.

Ситуація досягла критичної межі, коли кожен тактичний крок може як загасити вогонь, так і спровокувати його перетворення на регіональну або глобальну катастрофу.

Володимир Фесенко впевнений, що наступні два тижні будуть ключовими для всієї кампанії. Зараз ініціатива перебуває в руках Вашингтона. "Президент Трамп стоїть перед вибором між двома шляхами: або намагатися досягти угоди про мир з Іраном, або ж посилити військові дії, включаючи проведення цілеспрямованих сухопутних операцій," - зазначає експерт.

Водночас експерт зазначає, що перед складним вибором опинився і сам Тегеран. Керівництву Ірану (хоча наразі невідомо, хто саме приймає ці рішення) потрібно визначитися: йти на важкі компроміси та укладати угоду зі США, чи ж продовжувати війну на виснаження. У разі другого варіанту, попереджає Фесенко, Сполучені Штати, Ізраїль та монархії Перської затоки можуть об'єднати зусилля для остаточного знищення чинного іранського режиму, щоб назавжди усунути цю геополітичну загрозу.

Ігор Рейтерович конкретизує ці два базові сценарії. За його словами, перший варіант передбачає перехід до переговорного треку. Це не означатиме миттєвого миру. Радше ми побачимо формат "хиткого перемир'я", який супроводжуватиметься постійними зривами, локальними ударами та тривалим балансуванням на межі повноцінної війни.

Другий сценарій експерт вважає значно небезпечнішим: "Обмежена наземна операція. І от тут починається зовсім інша логіка розвитку. Формально вона може залишатися локальною і короткою, але ризик її розширення нікуди не зникає. Багато воєн починалися саме як "обмежені" - із розрахунком на швидкий результат - і виходили з-під контролю".

Оцінюючи військові можливості різних сторін, Рейтерович підкреслює, що наявні сили США (приблизно 50 тисяч військових у регіоні) є об'єктивно недостатніми для окупації такої великої країни, як Іран, з населенням 80-90 мільйонів. Ці ресурси спрямовані на проведення точкових наземних операцій. "Проте, головне питання полягає не в масштабах початку, а в тому, чи не почне ця операція "розширюватися" під час виконання. Історія надає досить ясні аналогії: війна у В'єтнамі для США та радянсько-афганська війна для СРСР починалися як обмежені втручання з надією на швидкі результати. Як це закінчувалося — відомо всім".

Отже, наразі основне питання полягає в тому, чи наважиться Трамп на цей крок, і якщо так, то наскільки суворо він зможе контролювати операцію в визначених межах: "Виходячи з непрямих свідчень, ймовірність сценарію з обмеженим наземним втручанням виглядає більш реальною, ніж кілька тижнів тому".

Важливим аспектом найближчих тижнів, на думку Рейтеровича, є дипломатичні переговори між Сполученими Штатами та Китаєм. Експерт зазначає, що хоча зустріч між Дональдом Трампом і Сі Цзіньпіном є стратегічно неминучою, навряд чи вона відбудеться найближчим часом.

"Причина є досить очевидною: обидві сторони опиняються у ситуації, коли не відчувають себе достатньо впевненими у своїй силі. Парадокс полягає в тому, що кожен з них має свої аргументи проти іншого. Сі Цзіньпін може вказати на те, що США зазнають труднощів у іранській справі та стикаються з внутрішніми політичними викликами. Трамп, у свою чергу, може акцентувати увагу на енергетичних аспектах... У цій ситуації жодна зі сторін не має наміру підійти до переговорів з позиції відносної слабкості", - зазначає Рейтерович.

Глобальні лідери взяли тактичну паузу. Вони очікують, куди хитнеться маятник близькосхідного протистояння, щоб сісти за стіл переговорів, маючи на руках сильніші геополітичні козирі. А отже, як резюмує політолог, найближчі тижні стануть моментом невідворотної розвилки: світ побачить або повільну, обережну деескалацію, або ж нову фазу силового втручання, здатного підпалити весь регіон.