Політолог Галина Куц: Харків стане центром підготовки фахівців для управління Росією в умовах післявоєнного відновлення.

Бесіда з політологинею, активісткою, докторкою політичних наук, професоркою та депутаткою Харківської обласної ради Галиною Куц стосується причин, чому Харків не повністю перейшов на українську мову. Вона також обговорює, як путін не зміг зрозуміти специфіку Харкова, а також небезпечні маневри місцевих еліт і перспективи Харкова як осередку підготовки кадрів для повоєнного управління в контексті відносин з росією.

Наскільки повномасштабна війна все ж таки змінила харків'ян, тому що з одного боку спочатку здається, що харків'яни дуже патріотично будуть налаштовані далі, тому що вони пережили жах війни, але потім навколишні наглядачі почали говорити, що цей патріотичний, так скажімо, вплив, він спадає?

Фактично, коли почалося повномасштабне вторгнення, дуже багато харків'ян просто зупиняли російські ДРГ, і мої студенти, яких я навчаю, розказували, як вони навіть коктейлі молота виробили на Олексіївці в гуртожитку, тому що бачили російські танки.

Це піднесення патріотичних почуттів було надзвичайно сильним, і його необхідно було спрямувати, щоб влада могла перетворити його на якусь форму підтримки. Тоді здавалося, що це триватиме вічно, але реальність часто виявляється іншою. Згодом прийшло усвідомлення, що багато чого зруйновано: хтось залишив домівку, хтось загинув, і це відчуття безнадії лише посилювалося.

Харків є надзвичайно захоплюючим містом, адже тут зливаються різноманітні культури та етнічні групи. Це об'єднання людей, яке виникло задля спротиву російській агресії, виявилося надзвичайно ефективним.

Харків завжди вирізнявся тим, що різноманітні культури та етнічні групи об'єднувалися задля подолання спільних викликів. Це було характерно для міста в минулому, і, безумовно, продовжуватиме залишатися актуальним у майбутньому. Що стосується змін у поглядах харків'ян та наявності проросійських настроїв, це питання залишається відкритим для обговорення.

Внаслідок цієї масштабної агресії експерти з політики так і не змогли адекватно проаналізувати унікальний випадок Харкова під час місцевих виборів п'ятирічної давності. Це був справді цікавий випадок, коли Харківська область виявилася єдиною, де обласна та міська ради були обрані без участі ОПЗЖ. Іншими словами, там не спостерігався проросійський вплив.

Перемогла місцева регіональна еліта, регіональна партія успішної Харків-Блок Кернеса. І фактично всіх інших областях південно-східних перемогли ОПЗЖ. Росія тоді вкладалась дуже багато в це, і в Харків вона теж вкладалась.

Ми уявляємо, що в 2020 році Харківська область була унікальною, адже з одного боку вона межувала з фронтовими територіями, а з іншого – з Російською Федерацією. Це робило її єдиною в Україні, і в результаті ситуація склалася так, як не планувалося. Цей феномен досі залишається незрозумілим.

Він є абсолютно незрозумілим, навіть у межах партії Успішна Харків. Цікаво, але регіональна ідентичність виявилася сильнішою за проросійську. Як це сталося? Чому саме в нашому випадку? Це вже стало сигналом, що з проросійськими настроями в Харківській області не все так однозначно.

Багато хто, саме російських пропагандистів, вважали, що тут їх зустрінуть з квітами, з варениками, щось таке. Саме через цю плутанину в головах кремлівських вождів не сталася так звана"денаціфікація"?

Це питання, перш за все, стосується інформаторів Путіна. Воно також викликає інтерес до Національного інституту стратегічних досліджень, який функціонує під егідою президента Росії.

Згадую, як приблизно в 2015 році до нашої кафедри політології завітала одна з заступниць директора з того інституту, і це сталося після Помаранчевої революції.

Я чітко пам'ятаю той момент. Вона увійшла, і ми всі розпочали розмову російською, адже вона також спілкувалася цією мовою. Ми її представили, і вона виглядала дуже серйозною. У той час, як це відбувалося, до нашої компанії приєднався один мій аспірант, який раніше вів семінари замість мене.

Він звернувся до мене українською: "Галино Михайлівно, чи можу я отримати вашу пораду?" Я відповіла йому українською: "Так, звісно, ми всі тут." Вся кафедра швидко перейшла на українську, а він вирушив геть. А вона має великі, круглі очі.

Як ви тут розмовляєте на цій кафедрі? На ідеологічній кафедрі на такій мові. Ви, це хто були? - Кажу, це викладач, кажу, я аспірант. Якщо ви на українському преподаєті політологію, так? І це був, у неї був настільки великий шок, і вона просто не вірила.

Тобто вони собі якісь картинки про нас намалювали, і вони нас не знали і не розуміли. Це питання, перш за все, стосується інформаторів Путіна. Воно також викликає інтерес до Національного інституту стратегічних досліджень, який функціонує під егідою президента Росії.

Просто Росія існує в своїх власних вигаданих наративах, в яких ідеться про нацистів і потребу в денацифікації. Вони навіть не усвідомлюють, що в Харкові було зроблено багато для формування української ідентичності. А де, як не в Харкові, це могло відбуватися? Там, де мовні питання не є проблемою, нічого не формується. А саме у тих місцях, де існують труднощі, і виникає нове.

Наприклад, гасло "Слава Україні" було створене студентами Харківського технологічного інституту в 1900-1901 роках. Згодом холодноярівці почали його використовувати. Пізніше Степан Бандера також запозичив це вдале гасло, яке стало популярним серед багатьох людей.

На конференціях ми згадували, що пісня про вашого президента також має харківське походження. В Харкові створено безліч цікавих ідей.

Отже, можна стверджувати, що так звана денацифікація, яку проводить Путін, насправді сприяла процесу "нацифікації" певних соціальних груп, які раніше не мали зв'язків з українізацією.

Вона призвела до того, що ця завіса відкрилася. Тому що, знову-таки, ми говоримо про те, що Харків - це місто на перехресті багатьох культур і багатьох етносів.

Українська ідентичність була прихована за завісою. Наприклад, Будинок Слова, розташований у самому серці Харкова, залишався маловідомим. Але після виходу фільму "Будинок Слова" ситуація змінилася, і реакція на нього стала помітною.

"А де це? - Так ось, я ж мимо нього ходжу кожен день. Як же ж так? А як? Або діти кажуть, та ми ж писали ЗНО, там про Розстріляне Відродження А це ж у нас у Харкові, ось цей будинок цілий, я ж там мимо ходжу. І я не знала, мені вчителі не казали.".

Харківським дітям в школі харківські вчителі не розказують про ту еліту, яку всю знищили, яка жила в одному будинку. Люди просто це відкривають, і це стало цікаво. Тому що, ну дивіться, різні культури, міста з різними культурами, вони завжди дають дуже сильний ефект для цивілізації

Чому тоді наразі ми бачимо, що все ж таки знову частина людей повертається до російської мови й чи значить, що вони знов повертаються обличчям до рф? В 2022 здавалося містяни масово переходили на українську.

Отже, навесні 2022 року вулиці були практично порожніми — людей зустрічалося зовсім небагато. Громадський транспорт також не функціонував. Я пам’ятаю, як вирушила пішки, щоб на власні очі побачити, що в центрі не було ані автомобілів, ані перехожих.

Таким чином, ймовірно, що кількість людей, які спілкуються українською, не зменшилася, а просто знову з'явилися ті, хто розмовляє російською. Це цілком можливо.

Проте я все ж таки частіше чую українську мову саме серед молоді, особливо коли йдеться про малечу. Це стосується маленьких дітей. Хоча в розмовах по телефону вони можуть спілкуватися російською, з дітьми завжди говорять українською. Уже формується нове покоління, яке спілкується саме так.

Але щодо каналів інформації. На жаль, у нас в Харкові зникли власні телеканали. І це дуже велика проблема для міста-мільйонника. Вони мають бути місцеві телеканали, які розказують про життя в Харкові. Мені з інших міст задають ці питання, які ваші телеканали про вас можна подивитися, окрім офіційної інформації, там, від голови ОДА чи від мера міста.

Проте людина не може існувати без інформації. Куди ж звертаються люди? У Telegram. Іноді саме це призводить до того, що вони натрапляють на російське інформаційне впливання. Ось тут і полягає проблема. Її потрібно терміново вирішити. Раніше Харків був відомий своєю розгалуженою телемережею.

Тут є багато чого, про що можна поговорити. Переселенці повинні бути в курсі цих історій. Це виключно харківські проблеми. Яким чином функціонує освіта, як справляється медицина, що може зацікавити переселенців. Культура у нас насправді процвітає, і це теж заслуговує на увагу.

Я відвідала вистави театру "Нафта". Перший спектакль був виконаний мовою жестів, призначений для людей з порушеннями слуху.

І це теж цікава ситуація. Це все в Харкові робиться в час війни. Тому оцей момент, що якщо ми не повернемо свої телеканали місцеві, не будемо інформувати людей, то люди знову будуть підсаджені на російську голку інформації.

Тобто харків'янам, як й багатьо кому в громадах, цікавіше місцеве життя, чи навіть харків'янам навіть в більшості. Але важливо, що це місцеве було українською та з Україною?

Це вже був дзвіночок у 2020 році. І тоді було зрозуміло, що можна харків'я якимсь чином на термінах успішності, а харків'яни люблять понти. Вони люблять парк Горького, а в нас це краще всіх, а в нас найчистіше, а ми найнезламніші. На тих понтах це вигралося. І це не було враховано російським порядком денним проросійськими силами. Вони давали колишні радянські стереотипи.

Таким чином, цей регіональний бренд здобув перемогу. Він спирався на радянські стереотипи, які були досить популярними. День міста відзначається 23 серпня, а також святкуються 8 березня та 9 травня. Я навмисно вказую ці дати російською мовою, оскільки саме в такому контексті вони використовувалися. Проте варто задатися питанням: чому ОПЗЖ також спиралися на ці традиції, але перемогу здобули інші? Це сталося вперше в нашій історії.

Ми були одностайні в цьому питанні, і саме цей феномен варто продовжувати розвивати. Адже зараз ми спостерігаємо певний відкат. Регіональна ідентичність, сформована в умовах війни, повинна спиратися на центральні державні міфи, ідеї та урочистості. Проте, коли минуло вже три роки з моменту повномасштабного вторгнення, я помічаю, що вперше з того часу ми відзначаємо 8 березня так масштабно, як ніколи раніше, по всьому місту. І наш День міста цього року святкувався настільки пишно, що він знову затмив навіть День Незалежності.

І проходжуємо мимо Оперного театру, а там тільки кольори міста в День Незалежності. Оці жовто-зелені, а прапорів жовто-блакитних вони десь там позаду. Тобто ми регіональну ідентичність ставимо вище загальнонаціональну.

Але треба тут думати, їх треба доповнювати в час війни. Бо ми ще все одно в небезпеці, наше місто на краю. І питання в тому, як доповнювати. Доповнювати, звісно, державоцентрично. Бо ми вже місто герої, нам є чим пишатися. Харків - це сьогодні місто пенсіонерів, щоб ми не говорили.

Те, що ми маємо безкоштовний метро та воду, є доцільним кроком для нашої громади. Це пов'язано з тим, що багато молодих людей залишили місто, а дітей стало значно менше. Наразі існує дефіцит підземних шкіл, і для навчання дітям необхідні живі уроки.

Незалежно від того, що ми обговорюємо, так вже склалося. І ми маємо справу з ситуацією, де чимало приїжджих пенсіонерів. Це, здебільшого, люди похилого віку – внутрішні переселенці з Куп'ящини чи Вовчанщини, які оселилися у харківських студентських гуртожитках. Молодь вже поїхала, тож їхні потреби кардинально відрізняються від молодших. В результаті, всі ці умови створені саме для них.

Безкоштовні поїздки в метро, в трамваях, в тролейбусах. Безкоштовна вода, це для них робиться, для них і квіточки якісь там садяться, і ще щось.

Але чому ж знову згадувати ті радянські міфи? Адже День міста, про який стільки говорили, відзначається 23 серпня. Я ще пам'ятаю, що у 90-х роках це свято святкували у вересні. Можливо, я просто стара людина, але ці спогади залишилися в моїй пам'яті.

Казалось б, навіть місцевій владі було б вигідно це проводити в вересні, коли всі повертаються і можна окучувати електорат...

Це могло б бути вигідним, але, знаєте, існувала певна традиція, і, мабуть, варто її продовжити. Проте найприкріше полягає в тому, що місцева влада, святкуючи цей День міста, фактично стає знаряддям Росії. Адже ця дата була обрана навмисно. Це ж не День визволення Харкова, і всі історики одностайно запитують: "Що ви робите?" Адже насправді це лише початок визволення Харкова. Бої з нацистами відбувалися і 24, і 25, і 30 серпня. Отже, це явно не День визволення Харкова. І цікаво, чому ж саме цю дату вирішили оголосити Днем визволення? Це справді захоплююча історія.

Суть справи полягає в тому, що Сталін неабияк турбувався через те, що саме 23 серпня він уклав угоду з Гітлером про розподіл Європи. Ця дата пов'язана з підписанням пакту Молотова-Ріббентропа. Тому було потрібно знайти спосіб, щоб затьмарити її в пам'яті радянських громадян, організувавши якесь святкування.

Шукали, шукали, не йшли. Ага, почали визволяти Харков. І давайте помпезно святкувати День визволення Харкова.

Отже, з радянських часів цей день, нібито, визначили для того, щоб заглушити відзначення Дня визволення Харкова. Але це не день Молотова-Ріббентропа. Це не день того соромного договору, коли два авторитарні лідери розподіляли Європу.

Чому Харків продовжує підтримувати цю концепцію? Насправді, немає необхідності в такій підтримці. Зверніть увагу на ситуацію: спочатку був визначений один день, а потім, несподівано, у 1997 році, День міста перенесли з вересня на цю дату.

І ось, все почалося. Ми ж пам'ятаємо ті часи, коли в цей день по всіх площах гуляли, святкували з розмахом. А от на День Незалежності лише сміття прибирали, без жодного святкування. Виходить, що це знову той самий радянсько-проросійський проект, який насправді домінував над державницьким підходом.

Це необхідно змінити. Сьогодні Харків має багато причин для гордості. Справді, концепцію успішності цього міста можна поєднати з його незламним духом, адже тут, на цій землі, живуть справжні герої, які можуть втілити цю ідею в реальність.

І взагалі сьогодні Харків має трошки вкладатися в мілітарі проєкти. Харків -- це мілітарі місто вже. Вже все, ми вже здобули цей статус, це звання.

Сьогодні надзвичайно важливо інвестувати в освіту та науку. Ми завжди вважалися містом культури, освіти та науки, але тепер необхідно змінити підхід до роботи всієї наукової та адміністративної спільноти. Іноземці часто запитують, як використати наш значний науково-освітній потенціал для подальшого управління територією Росії.

Так, дуже багато є суперечок, чи буде Харків знову студентською столицею, чи не буде студентської столиці. І ті говорять, що так, що буде, але вузи повише повинні бути переформатовані більше на військові.

Більше на військові, більше того, швидше за все ми будемо тим містом, яке буде, Росія все одно розвалиться, може не в найближчій перспективі, але це буде.

Але ми будемо тим містом, яке буде готувати кадри для адміністративного повоєнного управління Росією, для керування тими територіями, адміністрування повоєнних територій Росії. І ці кадри будуть готуватися тут. І ці кадри будуть готуватися з лояльних тих аборигенів, які будуть сюди присилати на 6 місяців на стажування, де з одного боку військові їх будуть готувати, економісти, русисти і так далі. І пропагандисти, звичайно. І люди, які навчають, як жити в умовах демократії. Фактично так буде.