Поклавши довіру в більшовиків, він заплатив за це дорого: сьогодні виповнюється 91 рік з моменту загибелі Михайла Грушевського.

Відомий український історик, публічний діяч та один із засновників української державності — Михайло Грушевський. 24 листопада відзначається 91-а річниця його смерті. Його постать невід'ємно асоціюється з формуванням національної свідомості українців.

Михайло Грушевський, український історик, громадський і політичний діяч, академік, Голова Центральної Ради Української Народної Республіки та багаторічний голова Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові, автор понад 2 тисяч наукових праць.

Грушевський з'явився на світ 17 вересня 1866 року в містечку Холм, яке нині розташоване на території Польщі.

Батько Михайла Грушевського, Сергій, отримав духовну освіту, але все своє життя присвятив педагогічній діяльності. Він є автором популярного підручника з церковнослов'янської мови, який був відомий в дореволюційній Росії. Мати, Глафіра Захарівна Опокова, також походила з родини священників. Дідусь Михайла, Захарій, за свою службу отримав дві нагороди ордена Святої Анни, бронзовий хрест, а також орден Святого Рівноапостольного князя Володимира. Згодом йому було надано титул дворянина.

З огляду на стан здоров'я батька, який працював у Київській семінарії, сім'я вирішила переїхати на Кавказ. Після здобуття початкової освіти вдома, Михайла Грушевського зарахували відразу до третього класу Тифліської гімназії. У цей період він із великим захопленням читав твори таких авторів, як Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш та Михайло Максимович. Під час навчання в гімназії Михайло створив свої перші оповідання, які надіслав до відомого письменника Івана Нечуя-Левицького, і отримав від нього позитивні відгуки.

Михайло Грушевський здобував освіту в Київському університеті Святого Володимира, навчаючись на історичному факультеті історико-філологічного відділення. На третьому курсі він написав наукову працю під назвою "Історія Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV століття", яка у 1891 році була нагороджена золотою медаллю. Завершуючи своє навчання, Грушевський активно приєднався до українського національного руху.

У 1894 році Грушевський залишив Київ і оселився у Львові. Саме тут він розпочав свою активну наукову та організаційну роботу в Науковому товаристві імені Шевченка (НТШ). На початку 1897 року його обрали на посаду голови цього товариства.

У цей час він познайомився з Іваном Франком і разом вони привернули міжнародну увагу до україністики.

Свою працею Грушевський зміг перетворити НТШ в академічну установу світового рівня - було створено багато бібліотек та музеїв. Він сприяв переходові української науки до організованого й систематичного вивчення історії України.

У період з 1897 по 1898 роки Михайло Грушевський завершив перший том своєї значної роботи "Історія України-Руси". Незабаром після цього він випустив ще два томи цієї праці. Однак, російська влада вирішила заборонити це видання.

Для підтримки української літератури Грушевський у співпраці з Франком заснував та редагував "Літературно-науковий вістник", а також став одним із ініціаторів створення Української видавничої спілки.

Директорка Історико-меморіального музею Михайла Грушевського в Києві, Світлана Панькова, підкреслила: "Михайло Грушевський продемонстрував безперервність історії українського народу, починаючи з часів Київської держави і до сучасності. Він також довів, що українці, подібно до інших слов'янських народів, мають власні історичні корені. Концепція єдиної російської історії та єдиної руської нації є не більше ніж міфом".

Як він сам зазначав: "Врешті-решт, не може існувати "спільно-російська" історія, якщо немає "спільно-російського" народу. Можливо, мова йде про історію всіх "російських народів", якщо комусь хочеться так їх іменувати, або про історію східних слов'ян."

Улітку 1906 року Грушевський вирушив до Петербурга, де в той час функціонувала Державна дума. Він активно долучився до роботи Української Фракції, Українського Клубу, а також до редакційної діяльності тільки-но заснованого "Українського вісника". Крім того, він був одним із ініціаторів і редакторів газети "Рада".

Увійшов до Товариства українських поступовців, нелегального позапартійного українського об'єднання. Політичну платформу Грушевський базував на принципах конституційного парламентаризму й автономії України.

Російський уряд проявляв ворожість до науковця. 28 листопада 1914 року Михайла Грушевського заарештували, звинувативши його в австрофільстві, шпигунстві та участі у формуванні Легіону Українських січових стрільців. Він був ув'язнений у Лук'янівській в'язниці, а згодом його відправили на заслання до Симбірська.

Свободу політиці подарувала лютнева революція в Петрограді.

1917 року в березні у Києві почалося формування Української Центральної Ради, Грушевського заочно обрали її головою. Згодом новообраний "спікер" повернувся з Москви до Києва.

У Києві Михайло Грушевський намагався надати стихійному українському рухові організованості, ставив питання про культурне відродження українського суспільства, заснування національних шкіл, політичних товариств. З його поверненням багато хто пов'язував надії на припинення суперечок й об'єднання демократичних сил. Вже у червні того ж року, Грушевський брав участь у проголошенні I Універсалу Української Центральної Ради. Звернувся до всіх українців із закликом самостійно організовуватися та братися до негайного закладення підвалин автономності.

25 жовтня або ж 7 листопада більшовики на чолі з Леніним здійснили збройний переворот у Петрограді та відмовилися визнавати УЦР, чим остаточно зруйнували надії Грушевського на перетворення Росії на федеративну республіку. А вже 7 або ж 20 листопада Центральна Рада проголосила III Універсалом створення Української Народної Республіки. Протягом свого керівництва Грушевський активно працював над питаннями автономії України, спочатку пропонуючи федерацію з ліберально-демократичною Росією. Його погляди змінилися після того, як більшовики спалили його будинок у Києві, тоді загинула його матір. Трагічний випадок вплинув на його політичну позицію і ставлення до більшовиків.

У січні 2018 року, коли більшовики почали наступ на Київ, Центральна Рада, очолювана Грушевським, ухвалила IV Універсал, у якому проголосила Українську Народну Республіку (УНР) як самостійну, вільну та суверенну державу українського народу. Після цього Грушевський разом із урядом УНР виїхав із Києва до Житомира, де намагався домогтися ратифікації мирного договору з Німеччиною та отримання військової допомоги для УНР. За ініціативою Грушевського на засіданні Малої ради в Коростені був затверджений Тризуб як герб УНР.

У березні 1918-го Грушевський повернувся до Києва, де розробляв Конституцію УНР. 29 квітня в Києві відбувся державний переворот і влада перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського.

Після державного перевороту Михайло Грушевський впродовж двох місяців тричі змінював місце проживання. Він відійшов від політики і займався виключно науковою діяльністю, зокрема брав участь в обговоренні питання про заснування Української академії наук, однак до її складу не увійшов.

Навесні 1919 року Грушевський із сім'єю емігрував до Чехословаччини. Жив спочатку в Празі, потім у Відні, де займався публіцистикою та наукою.

Згодом ексголова Центральної Ради зіткнувся з байдужістю європейських політиків до українських подій і, водночас, почав якоюсь мірою вірити в повідомлення про "більшовицьку українізацію". Тому Грушевський написав листи більшовицьким діячам Косіору та Раковському і запропонував їм співпрацю, якщо йому дозволять повернутися в Україну та вести наукову роботу.

Більшовики прагнули поліпшити своє становище у очах українців і вирішили запросити назад відомого науковця. У 1924 році Грушевський разом із родиною повернувся до Києва. Він обійняв посаду професора історії в Київському університеті, а також був обраний академіком Всеукраїнської академії наук і очолив історико-філологічний відділ.

Однак "більшовицька українізація" протривала недовго. Наприкінці 1920-их років почався погром історичних установ та українознавчих студій, створених Грушевським. Колег та учнів історика заарештовували, а сам Михайло Сергійович із 1931 року був змушений жити в Москві. Із 1931 до 1933 року був під слідством.

Коли він відмовився визнавати ті "свідчення", які слідчі отримали під тиском погроз ув'язнити його доньку Катерину, 5 січня 1933 року справа колишнього голови Центральної Ради була закрита з тривожним поясненням - через його... смерть. Проте вирок не було виконано одразу, а відклали до 25 листопада 1934 року, коли Грушевський дійсно помер у Кисловодську від сепсису, всього через три дні після операції з видалення фурункула, як повідомляє "Історична правда".

У статті зазначається, що операцію здійснив головний лікар місцевої медичної установи, який не мав спеціалізації хірурга. При цьому він раніше відмовив Грушевському в прохання провести операцію його давньому та надійному другу.

Тіло Грушевського було доставлено до Києва і розміщено в основному залі Української Академії Наук. 29 листопада відбулися його похорони. Грушевського поховали на Байковому кладовищі в Києві.

Єдина донька вченого Катерина була арештована у липні 1938-го року за звинуваченням в участі у "антирадянській українській організації". Була ув'язнена в Києві, Москві, визнана винною у сприянні антирадянській діяльності української націоналістичної організації. За документами КДБ померла вона 30 березня 1943-го в Новосибірську.

Часто Михайла Грушевського називають президентом Української народної республіки. Це формулювання дійшло до найвищих історичних джерел, так наприклад у 2022 році на сайті президента України розмістили такий текст:

22 січня, в День Соборності України, Президент Володимир Зеленський вшанував пам'ять видатного державного діяча, Президента УНР Михайла Грушевського, поклавши квіти до його пам'ятника.

Проте, дослідники історії підкреслюють, що образ президентства Грушевського є скоріше історичним міфом, що був популяризований істориком Дмитром Дорошенком. Цей міф закріпився в публіцистичних та наукових джерелах, таких як енциклопедії. Наприклад, у Луцьку навіть існує проспект, названий на честь Президента Грушевського.

Незважаючи на це, "Історична правда" пропонує цитату Володимира Винниченка, голови уряду УНР: "Жодна з Конституцій Української Революції — ні Центральної Ради, ні Трудового Конгресу (парламенту періоду Директорії 1919 року — ІП) не містить такого інституту, ані такої назви".

Посаду президента в Українській Народній Республіці фактично не було, так само як і жодного офіційного акту, підписаного Грушевським у якості президента. У газетних матеріалах того періоду, зокрема на сторінках The New York Times, його часто титулували "президентом Української Ради".

Сам Грушевський послуговувався візитівкою, де був напис французькою мовою "President du Parlament D'Ukraine" (президент парламенту України), а згодом підписувався "колишній президент Української Центральної Ради". Тобто посада, що звучить українською як "голова" (саме так зазначено в протоколах Центральної Ради) деякими мовами звучала як "президент парламенту". Тобто Грушевський був не головою УНР, а очолював виключно її парламент.