Юридичний статус ембріона: прогалини в законодавстві та етичні дилеми

Правовий статус ембріона залишається неясним не тільки в межах національного законодавства.

В українському законодавстві відсутня дефініція поняття "ембріон".

Юридичний статус ембріона продовжує залишатися невизначеною категорією в правових системах багатьох країн світу, що, в свою чергу, призводить до суттєвих теоретичних і практичних суперечностей у міжнародному правовому та біоетичному обговоренні.

У 1992 році Спеціальний комітет експертів з біоетики, а потім і Керівний комітет з біоетики, розпочали роботу над розробкою рамкової конвенції, в якій були викладені загальні стандарти захисту людини в контексті біомедичних наук.

Ця діяльність закінчилася початком підписання Конвенції, яка стосується захисту прав і гідності особи у контексті біології та медицини (Конвенція про права людини і біомедицину), ухваленої 4 квітня 1997 року.

Стаття 14 цієї Конвенції встановлює загальний принцип заборони використання методів медично-допоміжного запліднення з метою вибору статі дитини, за винятком дуже обмежених випадків, пов'язаних зі станом здоров'я. Стаття 18 Конвенції є загальним положенням щодо досліджень ембріонів in vitro. Загальні стандарти, встановлені Конвенцією щодо таких питань, як згода, професійні обов'язки та стандарти, а також заборона отримання фінансової вигоди від людського тіла та його частин.

Один із провідних західних експертів у галузі ембріології вказує на те, що наукова спільнота сприймає ембріон як істоту, котра з самого початку володіє людським потенціалом завдяки своїй хромосомній структурі. Він виділяє дві основні істини: по-перше, розвиток людини розпочинається з моменту запліднення; по-друге, зигота та ранні стадії ембріона є живими організмами. За його словами, процес формування людини завершуються на восьмому тижні, коли ембріон отримує характерні для людини риси.

Одним із перших судових рішень, які стосувалися правового статусу штучно створених ембріонів, стало рішення, прийняте в 1988 році судом штату Теннессі (США), який розглянувши справу Davis v. Davis.

Подружжя володіло кріоконсервованими ембріонами, однак після розлучення колишній чоловік відмовився передати їх своїй екс-дружині чи будь-якій іншій жінці. Суддя підтримав позицію колишньої дружини, підтвердивши, що "ембріон є людською істотою, яка існує у формі ембріона in vitro".

Цей підхід був відхилений апеляцією - суд відмовився юридично визначати ембріони, але й не вважав їх власністю або простими об'єктами. Таким чином, суд описав їх як частину "тимчасової категорії", яка регулюється правилами sui generis, визнаючи інтереси чоловіка, посилаючись на його право власності, яке дає йому повне право заперечувати проти імплантації ембріонів.

У 2009 році Апеляційний суд Англії ухвалив рішення, що статеві клітини — сперма та яйцеклітини, які зберігаються для майбутнього використання, належать тим особам, від яких вони були взяті.

Інша ситуація стосувалася пацієнтів, які, перед початком хіміотерапії, вирішили зберегти свій репродуктивний генетичний матеріал, передавши його на кріозберігання до медичного закладу. Внаслідок збоїв у системі зберігання, цей матеріал був безповоротно знищений. Апеляційний суд ухвалив рішення, що донори мають право на володіння цим матеріалом та присудив їм компенсацію за завдану моральну (психологічну) шкоду через його втрату.

З юридичної та історичної перспективи право власності включає три ключові компоненти: володіння, користування та розпорядження. Коли ми застосовуємо цю концепцію до людських біологічних матеріалів, судова практика підтверджує, що донори статевих гамет мають право заборонити використання або вимагати припинення кріоконсервування ембріонів, які були створені з їхнього генетичного матеріалу. Це право "розпоряджатися" ембріонами зумовлене відсутністю спеціального правового статусу для ембріона в чинному законодавстві, яке переважно акцентує увагу на правах окремих осіб, особливо в контексті визнання материнства та батьківства.

Проблематика визначення правового статусу ембріона полягає, передусім, у відсутності його чіткої дефініції в нормативних актах.

В переважній більшості ситуацій законодавці використовують термін "ембріон" для позначення не лише самого ембріона, але й преембріона або заплідненої яйцеклітини до її імплантації.

У цьому контексті важливість розмежування термінів "зигота" та "ембріон" стає особливо актуальною, оскільки в ряді європейських держав з'явилася необхідність законодавчо визначити механізми охорони ембріона як об'єкта морально-етичних та правових норм.

У звіті "Task Force on Ethics and Law 11: Постгумна асистована репродукція" Європейського товариства з репродуктивної медицини та ембріології представлено наступну точку зору:

У більшості випадків відтворення за допомогою гамет або ембріонів померлого здійснюється в рамках вже наявного проєкту батьківства. Головна концепція, що підтримує таку практику, полягає в можливості одного з партнерів продовжити батьківські зобов'язання після смерті іншого. Усі учасники Робочої групи дійшли згоди, що цей підхід є найбільш прийнятним. Для деяких із них постгумна репродукція вважається прийнятною лише в такому контексті. Це обмеження визначає можливі ситуації, в яких може бути проведена відповідна процедура:

Одночасно деякі учасники Робочої групи висловили думку, що постгумна репродукція, яка виходить за межі первісного батьківського проєкту, може мати виправдання, за умови наявності згоди донорів на таке розширене використання, а також при дотриманні всіх звичних заходів безпеки, що застосовуються під час донорства гамет або ембріонів.

Яскравим прикладом альтернативного підходу стало рішення Центрального районного суду Дніпра, ухвалене 8 вересня 2025 року у цивільній справі № 203/4924/23, що стосувалося зобов'язання виконати певні дії. У цій судовій справі суд:

Подібний підхід викликав значний суспільний резонанс, адже він суперечить сучасним біоетичним і правовим концепціям. Віднесення ембріона до категорії речей фактично зводить його цінність до об'єкта цивільних правовідносин, позбавляючи особливого правового захисту, який він має у міжнародних правових стандартах.

Слід зазначити, що ідея "свободи продовження роду" включає право на недоторканність у питаннях репродукції. Це має значення в соціальному контексті, де ухвалюються рішення щодо охорони ембріонів. Питання, які виникають, стосуються права на вільний вибір у репродуктивних питаннях та законності контролю за доступом до допоміжних репродуктивних технологій (ДРТ), що є важливими при розгляді захисту ембріонів, створених in vitro.

Враховуючи вищезазначене, можна зробити висновок, що еволюція допоміжних репродуктивних технологій (ДРТ) є природним та необхідним результатом глобального науково-технічного прогресу, що потребує переосмислення ряду правових та етичних понять. Це, насамперед, стосується визначення таких термінів, як людське життя, материнство, батьківство, репродуктивні права та способи їх реалізації. У сучасному контексті, з урахуванням зростаючої кількості випадків безпліддя, демографічних викликів, змін у соціальних моделях сім'ї та активного розвитку біомедицини, постає необхідність адаптації національного законодавства до нинішніх умов, забезпечуючи при цьому баланс між правами людини, медичною безпекою та етичними стандартами.

Правове регулювання ДРТ в Україні на сьогоднішній день є недостатнім і розрізненим. Наявність відсутності комплексного підходу призводить до неоднозначності в розумінні основних термінів, таких як "ембріон", "донорство гамет", "генетичне батьківство" і "сурогатне материнство".

Проблема правового статусу ембріона є особливо актуальною, адже вона викликає суперечності в медичній етиці, цивільних правовідносинах, спадкових питаннях та інших юридичних сферах. Ця ситуація ускладнює процес правозастосування та створення стабільної судової практики.

В останні роки в Україні внесено зміни до Цивільного кодексу України, Сімейного кодексу України та інших нормативних актів, що частково стосуються правових наслідків донорства, сурогатного материнства та прав на ембріональний матеріал. Ці зміни демонструють прагнення законодавця врегулювати суперечливі аспекти репродуктивних технологій, проте комплексного і системного підходу досі бракує.

Інтеграція України до європейського правового середовища потребує впровадження стандартів, встановлених Європейським судом з прав людини. Судова практика демонструє, що питання репродуктивного вибору входить до сфери захисту права на повагу до приватного та сімейного життя, згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Держава повинна не лише утримуватися від довільного втручання у репродуктивні рішення, але й забезпечити ефективний правовий механізм для реалізації цих прав, зокрема, через належне законодавче регулювання.