Сергій Грабовський: Чому важливо уникати відхилень на шляху до західних трендів – Блоги | OBOZ.UA

Історик Тімоті Снайдер з США у своєму дослідженні 2022 року переконливо аргументує, що сучасна Росія є імперіалістичною фашистською державою, в якій присутні всі характерні риси фашизму (на відміну від нацизму, який є лише одним з варіантів тоталітарного соціалізму). Серед цих рис можна виділити культ особистості навколо президента Путіна, його право визначати ворогів країни, культ пам’яті про загиблих, пов’язаний із Другою світовою війною, а також міф про золотий вік імперської величі, який необхідно відновити через війну "зцілюючого насильства" — збройний конфлікт з Україною.

Безумовно, більшість "гідних росіян" серед інтелектуалів не погодилася з ним. Однак не лише вони. У 2023 році з'явився маніфест, підписаний групою інтелектуалів з різних куточків світу, під назвою "Зупинити рашизм: Справжнє Майбутнє". Цей документ має досить рішучу позицію в багатьох аспектах. Проте є один виняток: він заперечує, що рашизм є формою фашизму. Згідно з текстом, "фашизм є аморальним, тоді як рашизм позаморальний: він не базується на системі цінностей, а є втіленням принципового нігілізму. Фашизм опирається на безжальні ідеологічні переконання, тоді як рашизм є ідеологічно цинічним: його офіційно проголошені ідеї є всього лише формальними деклараціями". Це означає, що ані керівники рашизму, ані їхні звичайні прихильники не вірять у свої власні лозунги.

Але ж засновник італійського фашизму Беніто Муссоліні в листі до своєї сестри Едвідже у 1938 році щиросердо визнавав: "Расова чистота цього народу, який зазнав стількох нашесть і ввібрав у себе стільки люду з усіх чотирьох сторін світу, і семітська небезпека для такої нації, як наша, [...] це просто очевидна дурниця, якою нехай займаються деякі надто ревні писаки. Якби обставини спонукали мене вступити не до осі Рим - Берлін, а до осі Рим - Москва, я б нашвидкуруч підніс італійським трудящим, які ставляться до своєї праці бадьоро, але водночас із байдужістю, яку расисти назвали б середземноморською, таку ж дурну вигадку про стаханівську етику та щастя, яке вона буцімто приносить". І де тут "система цінностей", де "ідеологічні переконання"? Як писав сам Муссоліні, "необхідність здійснювати в Італії політику расизму та антисемітизму настільки ж важлива з огляду на її політичний аспект, наскільки позбавлена реального змісту". Але що цікаво: фашизм, який виник і спершу ствердився в Італії (а потім уже почали з'являтися його зарубіжні копії), певний час не мав антисемітського відтінку, більше того: до уряду входили етнічні євреї, а Муссоліні заявляв про те, що антисеміти, мовляв, ганьблять горде ймення фашиста та всю партію. Ось така рухома "система цінностей".

Сумніваюся, що як особисто В.Путін, так і "колективний Путін" менш цинічно ставляться до ідеологій, що підтримують концепцію "русского мира" та прагнення до "відновлення державної величі". Щодо "нелюдських переконань", то військова практика рашизму, коли молоді розумники із задоволенням створюють програмне забезпечення для аеробалістичних ракет, а досвідчені пілоти запускають їх по цивільним об'єктам у Києві, Львові, Дніпрі, щоб "глибинна Росія" могла радіти, спостерігаючи за відеозаписами загиблих українських дітей, з думкою "буде менше бендеровців" — які ще цінності чи переконання можуть лежати в основі всього цього, якщо не нелюдські?

Схоже, що міф про те, ніби рашизм не є фашизмом, а Путін і його оточення – лише безпринципні можновладці, а Росія – не фашистська країна, є одним із найнебезпечніших і вводящих в оману міфів сучасної війни. Цей міф створює ілюзію можливості "нормальних" відносин із Росією, наче з нею можна укладати угоди та сподіватися на їх виконання. Іншим не менш небезпечним міфом є уявлення про Росію як про авторитарну, а не тоталітарну державу (термін "тоталітаризм", здається, втратив популярність у світовій науці та політиці, і наслідки цього можна спостерігати по всьому світу, що може призвести до глобальної загрози для демократії).

Однак, перед тим як проаналізувати концептуальні відмінності між авторитаризмом і тоталітаризмом, варто звернути увагу на результати соціологічного дослідження, проведеного в РФ "іноагентом" - Левада-Центром наприкінці червня 2024 року. Загальні висновки опитування свідчать про наступне. Підтримка дій збройних сил Росії залишається на високому рівні: 44% респондентів відповіли "безумовно так", а 33% - "швидше так". Дві третини опитаних (65%) вважають, що за загибель людей та руйнації в Україні відповідальні США та НАТО, що є найвищим показником за час війни, тоді як 11% поклали провину на "Україну (Київ)", а 8% - ні на кого конкретно. 58% респондентів допускають можливість "переростання ситуації в Україні" у "збройний конфлікт між Росією та країнами НАТО". Військові дії у 48% викликають гордість за країну, 7% відчувають задоволення і радість, ще 7% - захоплення, і лише 4% - сором. 86% респондентів висловили занепокоєння з приводу постачання Західними країнами зброї українській армії, що також є найвищим показником з 2022 року. Нарешті, 34% вважають використання Росією ядерної зброї проти України виправданим. Хоча, ймовірно, деякі показники підтримки дій влади та армії можуть бути завищеними через страх респондентів виявити свою нелояльність, загалом ці дані свідчать про характерну для тоталітаризму стабільну "єдність партії та народу". Саме страх, який відчувають люди – як перед владою, так і перед сусідами, які можуть донести, а також перед демократичним Заходом, є важливою ознакою тоталітарної спільноти. Це супроводжується і зневагою до Заходу, а також готовністю значної частини росіян до ядерної війни.

Отже, авторитетна електронна енциклопедія Britannica визначає тоталітаризм як "тип політичного режиму, що практично виключає особисті свободи та прагне підпорядкувати всі сфери життя громадян державній владі." Італійський диктатор Беніто Муссоліні ввів термін totalitario на початку 1920-х років, аби описати нову фашистську державу в Італії, яку він характеризував фразою: "все всередині держави, жоден поза державою, жоден проти держави". Після початку Другої світової війни термін "тоталітарний" став синонімом жорстокого однопартійного правління. Серед інших прикладів сучасних тоталітарних режимів можна назвати Радянський Союз за часів Йосифа Сталіна, нацистську Німеччину під керівництвом Адольфа Гітлера, Китайську Народну Республіку за Мао Цзедуна та Північну Корею, що контролюється династією Кім. Хоча ідеали Муссоліні не були повністю реалізовані в жодній з цих країн (включаючи КНДР), його девіз "все всередині держави" дійсно відображає суть тоталітаризму, що, зокрема, стосується сучасного рашизму.

Проте з наступними вказівками важко погодитися. Як зазначає Britannica, "тоталітаризм часто відрізняється від диктатури, деспотизму або тиранії тим, що він замінює всі політичні інститути новими та знищує всі правові, соціальні та політичні традиції. Тоталітарна держава має на меті досягнення конкретної цілі, такої як індустріалізація чи завоювання, відкидаючи всі інші". Однак не всі соціальні та політичні традиції знищуються тоталітаризмом; навпаки, він часто спирається на них для свого розвитку. Сталінізм, наприклад, базувався на традиціях російського імперіалізму та шовінізму, до яких згодом, під час Другої світової війни та після, додав антисемітизм. Нацизм, в свою чергу, не міг би існувати без культури "Ordnung" (порядку). Максима кайзера Вільгельма ІІ, що стосувалася ролі жінки в суспільстві і звучала наприкінці ХІХ століття - "справи жінки обмежуються чотирма К: Kinder, Küche, Kirche, Kleider" - у Третьому Райху зазнала змін, коли Геббельс скоротив список, викресливши "вбрання", але залишивши три інші К: Kinder, Küche, Kirche. Що стосується індустріалізації як мети тоталітарної держави, то це відголосок сталінської міфології, який досі відчувається: Сталін ніколи не ставив індустріалізацію в центр своїх планів, а більше зосереджувався на створенні потужного військово-промислового комплексу та підготовці до глобального конфлікту. Подібна мета була й у спробі "великого стрибка" Мао Цзедуна.

Як на мене, авторитаризм як жорстка недемократична система може припинити існування та перейти в щось інше або внаслідок зовнішнього тиску, або внаслідок внутрішніх процесів. Ідеться про силове знищення, відносно мирну деконструкцію чи трансформацію політичного режиму. А от тоталітаризм як такий можна ліквідувати, тільки знищивши тоталітарну державу. Не країну, а державу, але останнє не тотожно самій по собі державній владі, йдеться про всі інституції, як офіційні,так і напівофіційні, як "згори", так і "знизу", а також про значущі символи та соціально-міфологічні системи. Адже без розвиненої міфологічної системи, яка охоплює всі буттєві сфери та зумовлює людські дії, тоталітаризм як такий неможливий, навіть коли йдеться про тоталітаризм, силоміць накинутий ззовні.

Цей висновок можна зробити, аналізуючи глобальну історію XX-XXI століть: Третій Райх, СРСР, Японія як імперія з божественним імператором, королівство Італія (особливо "республіка Сало" 1943-45 років), Югославія під керівництвом Мілошевича та інші. Розглянемо ситуацію в країнах Східної Європи: в Польщі відбувся демонтаж "народної держави", в Чехословаччині - розділ та "оксамитове розлучення" федерації, в Угорщині - проведено демонтаж, хоча наслідки цього досі відчуваються у формі авторитаризму, в Румунії - тривалий процес ліквідації "імперії Чаушеску", в Болгарії - також демонтаж "народної республіки", а в НДР - повне зникнення цієї держави. Що стосується Росії, то поки вона не зазнає демонтажу, поки її імперська сутність, сформована історією, не буде деконструйована та знищена, а радянсько-російські міфологічні системи залишаться активними, важко сподіватися - не лише Україні, а й усім країнам світу - на більшу цивілізованість і передбачуваність політичних і економічних процесів від Петербурга до Владивостока. Але чи відбудеться це, і якщо так, то яким чином і коли?

Проте, сучасні (чи, можливо, модні) міфи в низці сфер впевнено переважають як науку, так і здоровий глузд. Виявляється, що Україна, яку класифікують як "частково вільну державу", опинилася в одному ряду з такими країнами, як Сомаліленд (осередок піратства), Папуа Нова Гвінея, Мозамбік, Марокко, Нігер та інші подібні держави. Тим часом Намібія, Ботсвана, Південна Африка, Бразилія, Лесото і Панама вважаються "повністю вільними державами", практично взірцями демократії. У той же час, Росія, Гаїті та КНДР опинилися разом із Туреччиною в категорії "незвільнених держав", причому рівень особистих свобод у Гаїті (!!!) невпевнено поступається Туреччині. Так, колись шанована міжнародна організація Freedom House сміливо розподіляє країни, ігноруючи терміни "авторитаризм" і "тоталітаризм", а також не цураючись створення нових міфів, які безпосередньо впливають на реальний статус України та Молдови (яка також є "частково вільною державою"; при цьому Freedom House "не помічає" маріонеткове Придністров'я, створене Росією).

Проте в 2018 році ця організація різко критикувала українську владу за її намагання протидіяти російській агресії. Вони відзначили, що "український уряд не ініціював належного розслідування стосовно сайту "Миротворець", який у 2016 та 2017 роках опублікував особисті дані багатьох журналістів, які працювали в районах, контрольованих сепаратистами... Нові ініціативи влади були націлені на подальше обмеження медійного плюралізму, нові норми зменшували свободу висловлювань і асоціацій, а нові законодавчі ініціативи вводили додаткові обмеження... У липні та серпні Служба безпеки України (СБУ) вжила заходів проти трьох російських та двох іспанських журналістів: на підставі звинувачень у "антиукраїнській пропаганді" деяким було заборонено в'їзд до України, а кілька були депортовані з країни з подальшими заборонами на в’їзд на різний термін". Іншими словами, навіть млявий захист України від російських агресорів і їхніх західних спільників є грубим порушенням прав людини.

Смішно? Ні. Сумно. Проте все окреслене вище - певні грані реальностей сучасного світу, отож варто брати їх до уваги та зважати на відчутну деградацію деяких ідейних настанов у сучасному світі (адже і теорії тоталітаризму та фашизму, і модерні концепти прав людини свого часу розроблені на Заході, але... І ще раз але). Втім, варто мати на в'язах власні голови і вільно оперувати класикою західної теоретичної соціогуманітарної думки, не мавпуючи новомодні дуже й дуже прогресивні ідейні течії.