Аутизм у дорослих: чому дедалі більше осіб починають підозрювати його у себе

Останнім часом тема аутизму все частіше виходить за межі розмов про дітей. Багато дорослих починають помічати в собі особливості, властиві розладу аутистичного спектра (РАС). Часто такі висновки базуються просто на результатах онлайн-тестів, але буває, що дорослі люди, які не розуміють "що зі мною не так", звертаються і за офіційною діагностикою.

Наскільки сьогодні популярно підозрювати у себе аутизм, чи можна довіряти інтернет-тестам, чому аутизм у дорослих довгий час залишався "невидимим" діагнозом і з чим його часто плутають, Коротко про розповів психіатр Євген Скрипник.

Якщо симптоми з'явилися у дорослому віці - шукати аутизм не варто

- Євгене, останнім часом все більше дорослих людей підозрюють у себе аутизм, шукають в інтернеті тести. Чи можна взагалі довіряти таким тестам і чому це відбувається?

Перш за все, хто може запідозрити у себе аутизм? Наприклад, це може бути особа, яка вміє спілкуватися, працювати та виконувати повсякденні завдання, але не відчуває бажання взаємодіяти з іншими людьми. Це свідчить про наявність порушень у соціальному функціонуванні. Додатково можуть спостерігатися зміни настрою, а також надмірна чутливість до різних зовнішніх факторів: яскравого світла, гучних звуків чи дотиків. Людина може усвідомлювати, що ці особливості супроводжували її з дитинства.

Це не сталося раптово у віці 22 років. Якщо ознаки проявилися у 22 або 30 років, а батьки не згадують про жодні особливості у дитини і стверджують, що все було в порядку, то не варто шукати аутизм. Аутизм формується з дитинства, фактично з моменту народження. Це нейровідмінність.

Як можна усвідомити з власного дитинства, що дзвіночки існували ще тоді?

- У дитинстві дитина могла розвиватися інакше. Можуть бути вказівні жести, дитина може не дивитися в очі або уникати зорового контакту. Потім з'являються стими - дії, що повторюються. Дитина може махати руками, кружляти навколо своєї осі, бігати по кімнаті, розглядати іграшки під незвичайним кутом.

Вона може годинами займатися однією і тією ж справою, скажімо, збирати конструктор. Діти з аутизмом часто викладають іграшки в ряд або постійно кладуть речі на ті самі місця. Якщо у дорослому віці людина розповідає, що в дитинстві у нього було щось подібне - наприклад, він розгойдувався для заспокоєння і міг робити це по пів години чи години, і при цьому симптоми зберігаються, тоді ми справді можемо думати про аутизм.

Чи можемо міркувати або підозрювати? Яким чином можна самостійно визначити, чи дійсно в мене аутизм?

Існують тести для самостійної діагностики, але їх результати лише вказують на ймовірність. Навіть професійні тести не можуть підтвердити наявність аутизму як такого. Вони слугують для попередньої оцінки. Це скринінгові інструменти. Якщо ви отримуєте високі оцінки, варто задуматися про можливість наявності аутизму і звернутися до психіатра для детального обстеження. На цьому етапі роль тесту завершується.

У принципі будь-який психіатр має право діагностувати аутизм у дорослого. Однак на практиці все складніше. Коли люди звертаються до нас, ми зазвичай направляємо їх на обстеження ADOS-2 (спеціаліст під час гри або бесіди спостерігає за поведінкою, соціальною взаємодією та комунікацією досліджуваного. - Ред.).

Я направляю своїх пацієнтів на проведення ADOS-2. Цей інструмент спеціально розроблений для діагностики аутизму у дорослих і включає окремий, четвертий модуль. На основі отриманих результатів можна скласти попередній висновок.

Проте ADOS-2 є інструментом для попередньої діагностики, і тут виникає парадокс: цей тест не здатен самостійно визначити діагноз. Після проходження ADOS пацієнт все ще повинен звернутися до психіатра. Однак, психіатр часто опиняється в ситуації, коли без результатів ADOS-2 не може поставити точний діагноз.

В Україні тисячі людей, яким поставили діагноз "шизофренія", насправді можуть страждати від аутизму.

Проте в Україні існує певна проблема: не всі психіатри приймають думку, що аутизм може проявлятися у дорослих. Багато з них досі вважають його лише дитячим розладом. Навіть у старих медичних класифікаціях аутизм зазвичай розглядався виключно в контексті дитинства.

Але, мабуть, дитина не "перевершила" аутизм...

На жаль, коли діти з діагнозом аутизм і інвалідністю досягали 18-річного віку і переходили на дорослу систему оформлення інвалідності, нам доводилося змінювати їхні діагнози. Сьогодні ми можемо ставити діагноз "аутизм", тоді як раніше доводилося вказувати "шизофренія". Чому так сталося? Справа в тому, що в переліку захворювань, за якими встановлюється інвалідність у дорослому віці, аутизм не був представлений. Не існувало діагнозу "аутизм у дорослих". Тому, якщо пацієнт не міг говорити, ми ставили діагноз "помірна розумова відсталість". На жаль, я також був змушений діяти таким чином, оскільки іншого виходу просто не було.

Якби я написав дорослому діагноз "аутизм", медико-соціальна експертна комісія просто не прийняла б документів і не дала б людині інвалідність. Тому в Україні тисячі пацієнтів із діагнозами шизофренії, розумової відсталості чи органічних розладів особистості насправді мають аутизм - просто у документах зазначено інше.

Виходить, що офіційне діагностування "аутизму" у дорослих почали практикувати лише в останні роки?

Так, на сьогоднішній день ми отримали це право. Більше того, тепер інвалідність можна оформити безпосередньо за діагнозом "аутизм". Якщо говорити приблизно, ця можливість з'явилася лише в останні два-три роки. Раніше, на жаль, така опція була відсутня.

- Може, тому дорослі й стали виявляти особливий інтерес до цієї теми?

Так, дійсно. Раніше всі обговорювали тільки дітей, вважаючи, що аутизм існує лише в дитячому віці, а дорослі його не мають. Але потім доросла особа приходить до психіатра зі суїцидальними думками, перепадами настрою та скаргами на небажання спілкуватися з іншими. Коли починаємо розбиратися у ситуації, виявляємо, що проблеми почалися ще в дитинстві. Порушення були присутні завжди. Людина не вступає в діалог не з боязні, а через те, що їй так легше. Вона просто надає перевагу залишатися на самоті. Ми звертаємо на це особливу увагу.

Також можуть бути незвичайні зорові контакти, труднощі з жестами і мімікою, складнощі з розумінням невербальних сигналів інших людей, порушення розпізнавання емоцій. Коли ми бачимо такі симптоми та з'ясовуємо, що вони зберігаються протягом усього життя, тоді справді можна говорити про аутизм.

- А РАС може мати безліч різних варіантів...

Так, це дійсно спектр. Існують особи, які зовсім не говорять, можуть мати супутніми проблеми з інтелектом і потребують цілодобового нагляду.

Є особи, які належать до найзаможніших людей на планеті. Ілон Маск також не є типовим представником нейротипових людей, проте він успішно адаптується, функціонує і досягає своїх цілей. Саме тому ми говоримо про спектр - різноманіття проявів є надзвичайно широким.

Навіщо взагалі діагностувати у себе аутизм

Як визначити, чи є у тебе аутизм, якщо, наприклад, ти просто не прагнеш спілкуватися з іншими людьми, чи це прояви депресії?

- З огляду моєї практики, я рекомендував би звертатися не до одного, а до двох-трьох психіатрів. Тому що таким пацієнтам часто ставлять інші діагнози. Наприклад, нерідко діагностують депресивний розлад. Дуже часто - тривожно-депресивний стан. Але насправді людина може мати аутизм: знижений настрій, перепади, відсутність бажання спілкуватися. Людина сидить удома, закриває штори, її дратує світло. При аутизмі може бути виражена сенсорна чутливість.

Буває, людина перезбуджується від великої кількості вражень, спілкування, різних подразників. Людина буквально "вимикається": може замовкнути, дивитися в одну точку. Це називається сенсорним навантаженням. Це може бути проявом аутизму.

Проте оточуючі вважають: якщо так, то варто звернутися до психіатра. Психіатр запитує: "Що вас непокоїть?" Людина відповідає: "Нічого не цікавить, немає настрою, сил не вистачає". І спеціаліст робить висновок: депресія. Розпочинається лікування антидепресантами. Але насправді це може бути характеристикою аутизму.

Ці стани не завжди можна усунути за допомогою медикаментів, оскільки коливання настрою можуть бути складовою частиною аутистичного спектра.

Отже, аутизм можна досить просто переплутати з іншими станами, такими як депресія або біполярний розлад.

- Так. Але тут важливо розуміти таке. Коли ми думаємо про аутизм у дорослого, я завжди звертаю увагу на одну особливість. Люди, які дійсно мають аутизм, як правило, дуже багато читають про цей стан.

Коли пацієнти звертаються до нас, вони зазвичай висловлюють свої переживання так: "Лікарю, я багато років проходив обстеження у різних фахівців, але підозрюю, що у мене може бути аутизм. Ніхто раніше не піднімав це питання, але я сам прийшов до такого висновку. Наприклад, ще в п’ятому класі я уникав спілкування з однолітками, сидів на самоті за партою і міг годинами займатися перекладом. Це наводить на думки про ознаки, які проявлялися ще в дитинстві."

Коли особа виявляє схожість із характеристиками аутизму, довгий час досліджує цю тему та ділиться спогадами з власного дитинства, це дійсно приносить користь нам, як лікарям.

Звісно, сьогодні ми стикаємося з проблемою гіпердіагностики, коли люди часто необґрунтовано ставлять собі різні діагнози. Проте, у випадку аутизму ключовим моментом є те, що його прояви зазвичай є стабільними і помітними ще з дитячого віку.

Замість лікування - психоосвіта та поведінкова терапія

А якщо в дорослому житті людині поставили діагноз "аутизм", чи існують способи лікування? Чи варто вдаватися до медикаментозної терапії? Або ж ключовим є навчитися адаптуватися до цього стану?

У такій ситуації одне з ключових завдань психіатра – донести до пацієнта інформацію про те, що з ним відбувається, а також освітити особливості його сприйняття світу. Такий процес називається психоосвітою.

Я б висловився таким чином: часто аутизм не є проблемою для самих людей, які з ним живуть. Значно частіше це викликає труднощі у їх батьків, родичів і оточуючих. Саме тому вони зазвичай прагнуть до змін.

Коли йдеться про високофункціональний аутизм, який раніше називали синдромом Аспергера (ця назва більше не використовується в актуальних класифікаціях), ми маємо на увазі осіб, що вільно спілкуються, володіють високим рівнем інтелекту та здатні успішно інтегруватися в суспільство. Часто ці особливості не викликають у них значного занепокоєння.

Щодо лікування аутизму, важливо зазначити, що це не є хворобою в традиційному розумінні. Аутизм є формою нейровідмінності, яка не підлягає лікуванню. Якщо особа має труднощі в розумінні невербальних сигналів, емоцій інших людей і соціальної взаємодії, то в таких випадках може бути корисною психотерапія.

Індивід здобуває навички краще усвідомлювати свої емоції та управляти ними – ось як усе відбувається. Ліків, що здатні вилікувати аутизм, не існує. Аутизм не підлягає лікуванню за допомогою медикаментів.

- Тобто лише психотерапія та наука?

Так, існують терапевти, які спеціалізуються на поведінковій терапії. Зазвичай вони працюють з дітьми, однак у сучасному світі все більше професіоналів отримують освіту для роботи з дорослими. Ці фахівці допомагають розвивати необхідні моделі поведінки, щоб адаптуватися до суспільства, яке в основному орієнтоване на нейротипових індивідів. Історично наше суспільство було сформоване, в першу чергу, для задоволення потреб нейротипових людей.

Сьогодні все більше людей висловлюють думку, що кількість осіб з аутизмом зростає. Дехто вважає, що це пов'язано з екологічними проблемами та різними іншими чинниками. Яка ваша думка з цього приводу?

Дійсно, ніхто не може з упевненістю сказати, чому це відбувається. Проте виникає відчуття, що таких людей стало більше. Це може бути пов'язано не лише з можливим підвищенням їхньої кількості, але й з покращенням методів діагностики.

Якщо говорити про мою особисту думку: часом здається, що ми спостерігаємо своєрідну еволюцію людства. Це люди, яким не так потрібне постійне спілкування. Їм потрібний комп'ютер, програми, технології.

Не випадково, що багато людей з аутизмом виявляють видатні навички в математиці та програмуванні. Серед фахівців у сфері інформаційних технологій можна знайти чимало представників цього спектру. Вони здатні тривалий час зосереджено працювати за комп'ютером або з мобільними пристроями, вирішуючи завдання та займаючись програмуванням. Їм не потрібно постійне спілкування з іншими, адже вони відчувають себе комфортно у самотності.

Люди, які постійно перебувають у русі, часто опиняються в небезпечних обставинах. Вони мають підвищений ризик отримання травм та зіткнень з різними проблемами в майбутньому. Тим часом, особи з аутизмом зазвичай більше часу проводять вдома, частіше займаються роботою за комп'ютером і, можливо, легше пристосовуються до змін у світі. Звісно, це всього лише припущення. Але іноді мені дійсно здається, що це може бути правдою.

За інформацією, яка є в наявності, аутизм виявляється приблизно у кожної 36-ї дитини. Два роки тому цей показник становив один випадок на 100 дітей, а тепер він знизився до одного на 36. Кількість діагнозів продовжує зростати з кожним роком.

Чи може це мати зв'язок з віком батьків?

Існує така гіпотеза, але це лише одна з численних теорій. Вік батьків на момент народження дитини є одним із ризикових факторів, подібно до інших станів, таких як синдром Дауна. Проте точної причини поки що не встановлено.

Ми бачимо аутизм і у дітей дуже молодих батьків - 18-20 років. Розглядаються різні версії: особливості перебігу вагітності, ускладнення під час пологів, перенесені захворювання. Але основною теорією все ж таки залишається спадковість.

Ось приклад переформульованого тексту: Приходить до мене пацієнтка і говорить: "Лікарю, я відчуваю тривогу, мій настрій нестабільний, і я не прагну спілкуватися з людьми. Взагалі, вони ніколи не були для мене великим інтересом. Часто я відчуваю себе пригніченою. І іноді в моїй голові з'являються думки про те, що не хочу більше жити".

Я питаю: "А як справи у ваших дітей?" Вона відповідає: "У мого сина виявили аутизм". І в цей момент я починаю думати: якщо у сина є аутизм, цілком ймовірно, що і у матері можуть бути подібні риси.

"Як спеціаліст у галузі психіатрії, я вважаю, що дискусії про психічні розлади в соціальних мережах можуть бути дуже корисними."

- Я чула думку, що СДВГ теж часто плутають із аутизмом. Чи є між ними зв'язок?

- СДВГ - це теж нейровідмінність. Для синдрому дефіциту уваги та гіперактивності характерні три основні компоненти: неуважність, імпульсивність та гіперактивність. Така людина з дитинства відрізняється вираженою неуважністю. Часто кажуть, що він "витає у хмарах". У людей із СДВГ страждають виконавчі функції. Їм важко планувати свої дії, організовувати себе.

Наприклад, особа може створити детальний графік на наступний день: встати рано вранці, почистити зуби, вирушити на зустріч. Проте, навіть з таким планом, є ймовірність, що вона не зможе виконати деякі з запланованих справ.

Навіть якщо вона занотує все в своєму щоденнику, є ймовірність, що забуде перевірити його. А якщо раптом згадає про свої записи, може не пригадати, де залишила сам щоденник. Це більше нагадує ознаки СДВГ. Це окремий стан, хоча також відноситься до нейрологічних варіацій. Варто зазначити, що СДВГ часто супроводжує аутизм, і за різними оцінками, це трапляється в 30-50% випадків.

Отже, можливо, щоб одна особа мала одночасно як СДВГ, так і аутизм?

- Так, цілком.

- Як фахівець, як ви ставитеся до того, що люди почали активно обговорювати аутизм? У соцмережах зараз дуже багато інформації на цю тему. Це нормально чи все-таки не дуже добре?

- Як психіатр, я вважаю корисним будь-яке обговорення психічних розладів у соціальних мережах. Не лише депресії чи тривоги, а й таких станів, як аутизм та СДВГ, які раніше практично не діагностували, а тепер виявляють набагато частіше.

Коли люди говорять про це, діляться досвідом, розповідають про візити до психіатра, обговорюють рекомендації - це добре. Будь-яке обговорення проблеми допомагає її вирішувати. Коли про проблему мовчать, вона нікуди не зникає.

Чому сьогодні так активно обговорюється психічне здоров'я? Причина в тому, що в минулому люди не мали можливості відкрито ділитися цими темами. Особи, які страждали на психічні розлади, часто відчували страх і сором, тому воліли мовчати про свої труднощі. Вони залишалися в тіні.

Особи з серйозними порушеннями, такими як інтелектуальні розлади або шизофренія, раніше часто потрапляли до інтернатів, де їх ізолювали від суспільства. Діти з подібними проблемами направлялися до спеціальних закладів, і їх намагалися не демонструвати публіці. Проте сьогодні ситуація кардинально змінилася. Такі люди тепер живуть у своїх родинах, відвідують звичайні школи і активно беруть участь у житті суспільства. Я вважаю, що це є позитивним кроком вперед.

Звичайно, існують ті, хто ставить запитання: "А що, якщо хтось вважає, що у нього аутизм, хоча насправді це не так?" І що ж у цьому випадку може трапитися? Людина звернеться до психіатра, пройде необхідні обстеження, можливо, проконсультується з іншим фахівцем. В результаті вона отримає професійний висновок про свій стан. На мою думку, така ситуація більше сприяє позитиву, ніж негативу.

Набагато гірше, якщо людина дійсно має аутизм, їй важко, вона не розуміє, що відбувається, намагається шукати відповіді де завгодно, займається самолікуванням або взагалі залишається без допомоги. Нехай краще людина запідозрить у себе аутизм і звернеться до психіатра, ніж залишиться без діагнозу та розуміння свого стану.